Про вищу математику еміграції
Нечаяно пост написала в коменті до статті про еміграцію.
...перевірено болючим 10+ річним досвідом у Німеччині, Штатах і Бразіляндії
В один із німецьких періодів почуття себе чужою мій добрий друг, який із 16 років постійно живе десь у світі, написав мені таке ( Fremd це іноземець німецькою):
It’s absolutely true that you are feeling alone and lonely there, but you must know that you are not… I know what you are feeling, I experienced it for years, it is the price we have to pay for getting more opportunity to fulfill our existential and spiritual curiosity… everything now you are perceiving as strange and “Fremd” will become yours, and you will belong to it until loving it…
Друг не дауншифтер (на високій посаді у Єврокомісії, давно мріяв намалювати Дональда Дака на її стіни і, згідно із останніми новинами, намалював маленького і в ліфті) і за базар теж атвєчаєт. Я у всі свої екзильні кризи талдичила собі це як мантру, бо вірила, що він знає, що говорить. А у мене цих криз було дофіга, бо традиційно тримаю дистанцію із українськими діаспорами і нема куда сходити відвести душу про "у нас вот..., а ці аборигени...".
Ні Німеччина, ні Штати не стали моїми, ні я їхніми. Спочатку гнала на "інакшу культуру", а зараз по-ветеранськи думаю, що справа була у моїй голові. І в не-розслабленні і не-дозволенні собі відчутись вдома. В мене і в Бразилії спочатку було повне неприйняття - читаю свої старі щоденники і думаю, що тоді я жила у якійсь зовсім іншій країні.
А, да, розбити цей бар"єр не-прийняття дуже допомагають місцеві друзі. Але, знову ж таки, щоб мати місцевих друзів, треба перестати себе відрізняти від місцевих людей. Що входить в програму не-порівняння :)
І ще одне. Для переважної більшості це буде "американізованим фарсом" або чимось-там карнегівським. Але щоб мати друзів, треба їх робити. Це розкіш мати шкільних і університетських друзів із часів, коли друзі "робились" автоматично в пісочниці або за партою, каже, що друзів не шукають, а вони з"являються в житті самі. Насправді, коли опиняєшся у місці, де не знаєш нікого, не матимеш друзів, якщо не даватимеш шанс буквально усім підряд ними стати. Проводити час разом не зовсім у той спосіб, який би хотілось, пробачати людям, що вони "не такі, як у нас", намагатись зрозуміти - і все це знаючи, що дуже мало, одиниці цих людей потім стануть друзями. Взагалі, як на мене, це найвища математика успішного приживання у іншій країні.
...перевірено болючим 10+ річним досвідом у Німеччині, Штатах і Бразіляндії
В один із німецьких періодів почуття себе чужою мій добрий друг, який із 16 років постійно живе десь у світі, написав мені таке ( Fremd це іноземець німецькою):
It’s absolutely true that you are feeling alone and lonely there, but you must know that you are not… I know what you are feeling, I experienced it for years, it is the price we have to pay for getting more opportunity to fulfill our existential and spiritual curiosity… everything now you are perceiving as strange and “Fremd” will become yours, and you will belong to it until loving it…
Друг не дауншифтер (на високій посаді у Єврокомісії, давно мріяв намалювати Дональда Дака на її стіни і, згідно із останніми новинами, намалював маленького і в ліфті) і за базар теж атвєчаєт. Я у всі свої екзильні кризи талдичила собі це як мантру, бо вірила, що він знає, що говорить. А у мене цих криз було дофіга, бо традиційно тримаю дистанцію із українськими діаспорами і нема куда сходити відвести душу про "у нас вот..., а ці аборигени...".
Ні Німеччина, ні Штати не стали моїми, ні я їхніми. Спочатку гнала на "інакшу культуру", а зараз по-ветеранськи думаю, що справа була у моїй голові. І в не-розслабленні і не-дозволенні собі відчутись вдома. В мене і в Бразилії спочатку було повне неприйняття - читаю свої старі щоденники і думаю, що тоді я жила у якійсь зовсім іншій країні.
А, да, розбити цей бар"єр не-прийняття дуже допомагають місцеві друзі. Але, знову ж таки, щоб мати місцевих друзів, треба перестати себе відрізняти від місцевих людей. Що входить в програму не-порівняння :)
І ще одне. Для переважної більшості це буде "американізованим фарсом" або чимось-там карнегівським. Але щоб мати друзів, треба їх робити. Це розкіш мати шкільних і університетських друзів із часів, коли друзі "робились" автоматично в пісочниці або за партою, каже, що друзів не шукають, а вони з"являються в житті самі. Насправді, коли опиняєшся у місці, де не знаєш нікого, не матимеш друзів, якщо не даватимеш шанс буквально усім підряд ними стати. Проводити час разом не зовсім у той спосіб, який би хотілось, пробачати людям, що вони "не такі, як у нас", намагатись зрозуміти - і все це знаючи, що дуже мало, одиниці цих людей потім стануть друзями. Взагалі, як на мене, це найвища математика успішного приживання у іншій країні.