За фіранками

[lalotschka]

я бачила, як тихо плакав дощ,
піднявши елегантно капелюха.
вслухалася закохана по вуха
в дзвінке відлуння спорожнілих площ.
іди сюди, іди і теж послухай.

а поміж тим пручалася весна,
куйовдила вершкову звабу літа.
багато сонця. золота палітра.
для кольору уява затісна.

і в цім предивнім безладі стихій
ретельно формувалась винятковість.
метеликові крильця пелюсткові
світ змінювали в величі своїй.
скажи мені, що це не випадковість!

дощ обіцяв прекраснішу з нагод
подрібнювати ніжність на ковточки,
він плакав тихо-тихо, майже мовчки.
ми чарувались диханням його...