Мы не ангелы...
Бувають моменти коли чіпляє щось випадкове таке, що не мало б в принципі чіпляти. Бо у тебе до нього імунітет. тебе це не хвилює, не болить і не цікавить.
Бо ти сама зробила свій вибір і зробила його для того, щоб легше спалося, жилося, думалося і нічого не хотілося із того, до чого вабило раніше. Бо твій кодекс честі забороняє тобі прощати і з'ясовувати якісь там стосунки, провокувати і вестися на провокації.
І ти знаходиш час, і попри все чужим тобі містом, і звертаєш увагу на певні місця, колись (та й тепер?) знакові для тебе. Отут трапилося те, від чого серце стрибало, хотіло вискочити з грудей, - але ніхто твого стану не помітив, хоч навколо було багато людей. Або купуєш в крамниці колу і коньяк і пригадуєш той коньяк, який прибережено було спеціально для тебе. І той собачий холод, коли добиралася до його помешкання. А потім була кола, і коньяк, і якась там піца і надзвичайно комфортне мовчання.
І дивуєшся сама собі і своїм спогадам і нестерпній ностальгії, і маніякально стежиш за оновленням стрічки новин, і бачиш що у нього не все добре (або навпаки все занадто добре?) і вкотре картаєш себе за те, що не маєш відваги остаточно викреслити цю людину зі свого життя, і шкодуєш себе, і злишся, і розумієш що тобі небайдуже, н-е-б-а-й-д-у-ж-е...
І уявляєш себе у цю мить посеред ночі посеред парку, у якому не раз ходили на прогулянки, і старий цвинтар поруч, і його руки тримають мої і знову ж таки мовчання, довге і пристрасне, наче мить що розяглася у вічність...
Пізно, надто пізно... Бо... Бо стільки усяких бо... - перевірок життям, котрих не пройшли, дружби якій завжди щось заважало і кохання, якого ніколи не було...
І між двома людьми прірва, бо "такого не прощають". Одне одному. Ніколи.
Бо ти сама зробила свій вибір і зробила його для того, щоб легше спалося, жилося, думалося і нічого не хотілося із того, до чого вабило раніше. Бо твій кодекс честі забороняє тобі прощати і з'ясовувати якісь там стосунки, провокувати і вестися на провокації.
І ти знаходиш час, і попри все чужим тобі містом, і звертаєш увагу на певні місця, колись (та й тепер?) знакові для тебе. Отут трапилося те, від чого серце стрибало, хотіло вискочити з грудей, - але ніхто твого стану не помітив, хоч навколо було багато людей. Або купуєш в крамниці колу і коньяк і пригадуєш той коньяк, який прибережено було спеціально для тебе. І той собачий холод, коли добиралася до його помешкання. А потім була кола, і коньяк, і якась там піца і надзвичайно комфортне мовчання.
І дивуєшся сама собі і своїм спогадам і нестерпній ностальгії, і маніякально стежиш за оновленням стрічки новин, і бачиш що у нього не все добре (або навпаки все занадто добре?) і вкотре картаєш себе за те, що не маєш відваги остаточно викреслити цю людину зі свого життя, і шкодуєш себе, і злишся, і розумієш що тобі небайдуже, н-е-б-а-й-д-у-ж-е...
І уявляєш себе у цю мить посеред ночі посеред парку, у якому не раз ходили на прогулянки, і старий цвинтар поруч, і його руки тримають мої і знову ж таки мовчання, довге і пристрасне, наче мить що розяглася у вічність...
Пізно, надто пізно... Бо... Бо стільки усяких бо... - перевірок життям, котрих не пройшли, дружби якій завжди щось заважало і кохання, якого ніколи не було...
І між двома людьми прірва, бо "такого не прощають". Одне одному. Ніколи.