Сумний пост

Jan 07, 2010 02:13


 31 грудня не стало Сашка Колісника. Хвороба, з якою він боровся, все ж подолала його. Він лише з'явився в літературі. Тільки-но отримав перше визнання як поет і бард. І ще не встигла вийти його, вже фактично зверстана у видавництві Сергія Пантюка, перша книжка.  Що ж - залишається сказати: пам'ятаймо. І зробити те, що можемо, яким би малим це не здавалося.

Друзі з Літературного клубу 99 пропонують згадати Сашка разом за традицією на 9-день після його уходу. Час збору - 8 січня, 17.00. Місце - "Пузата хата" (Запоріжжя).

Ще декілька його текстів і переклади

Фіалковий етюд

Н. Т.
                              Si vis amari - ama.
                                           Ars amandi

Мрії мої пахнуть Наталкою,
нічною фіалкою.
Достатньо закрити очі -
й мені вже нічого не треба:
цілую ніжки твої хороші,
твої солоденькі ребра...
Але любити
словесного єзуїта -
занадто невдала справа:
жага від крові - брунатна
(а це - компетенція права).
Оскільки
знаменника спільного
не знайти,
закоханий я, а ти -
втілення одинадцяти...
Прокруст
невгамованих уст
видовжує тіні,
обмежує руки,
перетираючи губи
на фарби осінні...
Коли хоронили,
Харона весло
на небо мене віднесло...
Та як би там не було,
       мрії мої завжди
                там, де ти, -
                         у сіні...

27 січня, 2008

*   *   *
                           Н. Т.
По тому, як тінь твоя
впала на мої очі,
нічого більше не хочу...
Засліплений усмішкою
твоєю, мов сонцем,
згідно закону гасконців
сідаю верхи, їду на край світу
шукати метафори світлої,
аби тебе чарувати
й губи твої цілувати...
Не звертаючи уваги на втому,
в`їжджаю у Томи,
з похнюпленим Овідієм
випиваємо
по сто ми,
ще й вартовому
ллємо з лимоном...
Тут SMS-ка від Кльона:
“Вечером на Советской
собирается наш народ,
то бишь «Водоворот»,
примерно, часам к шести.
Если чё не так, прости.
Ну, в общем, приходи».
Пишу йому ex Ponto,
що знаходжусь далеко,
що я не лелека
і що доведеться
запорізькому бомонду
гуляти без мене,
віршованого джазмена.
А Носатий тягне
тим часом скриню
із запахом динним -
у ній - золоті письмена, -
підносить мені
й каже: “На.
Строчи своїй красуні,
як вказано в інструкції, -
й буде вона твоя.
Хрест на пузі,
не брешу я”.
За халяву суну
небесну резолюцію 
і - щасливий, мов цуцик, -   
стрибаю на коня.
Їду додому,
голодний.
Міняю ворожіння
на шаурму
й виводжу звісточку
(вгадай, кому?)
тобі, моя мила:
“Кохаю тебе. Щиро”...

27 січня, 2008

*   *   *

Розріжте небо: мені затісно!
Опришками вдерлася до нірвани
смердюча правда смердючої дійсності:
кохана померла - її немає...
Немає щастя, немає горя,
нема поцілунків, нема страждання...
Нема нікого... Нема нічого!
А звідкіля ж оці дисонанси,
оці діаманти кожної думки,
очей пісні про лякливі зорі?..
Прозоре сяйво твоєї крові
у землю згасло, моя коханко...
Моя богине, ти не загинула,
бо гине хрест паралельними дровами,
завтрашній день нехай загине...
А ти  на мене світлими
                                  зорями
                                          дивись...
Не ріжте небо... їй буде боляче...

22 червня, 2007

Німецька поема

Жовтень сипався листям
у скверах Берліна.
Євреї розхристані
з дулами в спинах
сунулися на захід.
Дощ плентався ззаду
холодним собакою...
Запліднені в пруських традиціях,
діти зустрічних будинків
тикали дулі фашистам.
Шльондра, що мене гризла,
пошаткованим капустинням
лежала у ліжкові,
стогнучи голосно
мозком пошкодженим.
(В валізу залізла,
відрила таємні папери,
а потім, зійшовши потом,
стріляла з маузера...
промазала, дриґом померла.)
Відмивши руки від крові,
що вкрила їй крила, скроню
і перса казкові,
виходжу на вулицю.
Назустріч - колони солдатів
кирпатих, соціально захищених,
налаштованих Анди лавандові
і карпатські штольні завоювати,
та й інші всесвіти не забувати.
Ворогом нації себе почуваю
з болем кремезним у голові,
наче у лігві дикого звіра,
злого й зневіреного,
як аргументи фугасу,
що руйнують закони незгасні
й візії різних народів
перекручують на макарони...
Спускаюсь до Шпреє,
перебираюся через рейку, від неї
видно вже полотно залізничне.
Чую, говорить хтось... Я заліз нижче
у бур`яни: полин і амброзію.
Йдуть вояки, що смертю поросяться,
пазури показуючи,
лайном обмазані.
Один висякався
на мою лисину,
інший кинув капустину
у ребра, а третій -
останній - жбурнув у голову камінь.
Лежу і землю гризу,
щоб не матюкатися
занадто жваво.
На мене чекають внизу,
а я потрапив в облаву.
В холодній багнюці
кров`ю заюшеним
мрію до ранку,
наче бляшанка з-під пива.
Дужче пустилася злива.
Тужливо - хоч вовком вий!
Ще й двоє гітлерівців знадливих
заходять, за ними -
офіцер - комірець норковий.
Не дали поспати:
чобітками дилди
коричневі будили,
тягали за патли.
Під кінець кинули до комори -
за ґрати з видом на горе.
Лупцювали, били по морді,
граючи залізними м`язами.
А коли поморені були,
питали ув`язнених,
до в`язів прикручених,
немов мучеників:
де воно, сьоме небо,
що сповідував Геббельс,
болем чужим не гребуючи,
на мозолях чужих танцюючи
музику фламенко?..
Неґречні свині,
яким усі люди винні,
в пошуках достеменного
джерела касталійського
з лиця мого зробили вінегрет.
“Тіло моє помре”, -
думав я, посміхаючись яснами,
поливаючи кров`ю землю.
Але доля - то справа темна:
вийде, як не здогадуєшся...
Вперлися вранці
засранці, позбирали
від мене рештки,
мертвою водою окропили,
живою додали сили
й вивели на сонечко
погуляти, повештатися.
Під вечір відвели до капітана
на подвір`я каштанове.
Виявилося: однокласник,
весь Берлін з ним облазили,
одним миром мазані.
А він - і вухом не повів,
звернувся тенором впевненим:
“Встаньте, арештанте.
Відповідайте на запитання...”
І, щоб пропаганди
дружньої не поганити,
трохи помучив
і назад відіслав
сушити онучі.
А опівночі, коли наснилася
батьківська хата, прозорий став
і запах Еріки милої, -
відкрили двері і відпустили
на всі чотири сторони.
Місто, у морок загорнуте,
співало веснянки
вибухами гортанними.
Іноземці, причаровані
нашими паннами та дівчатками,
блудили, як тільки могли.
Настали часи загальної мли
й морально забитої,
фізично обмеженої
Німеччини...

15 листопада, 2008

Переклади з Хайнріха Хайне

Лореляй

Не відаю, що означає
Моя глибока журба;
Можливо, старовинна казка
Думками оволодіва.

Холоне свіже повітря,
Спокійно Рейн стіка;
Сіяє скелисте вістря
В вечірніх сутінках.

Найкраща в світі панянка
Сидить на скелі тій,
Гнучка, й прибирає п`янко
Свій волос, весь золотий.

Гребінчик із золота в неї,
Та ще й співа вона;
І ллється, немов від феї,
Мелодія чарівна.

Човняр у човні маленькім
Почув жальну пісню ту;
Не баче вже він рифів скелі,
Він дивиться на панну в висоту.

Гадаю я, що хвилі хлопчину
Схопили; тож пам`ятай:
У смерті його повинна
Співоча Лореляй.

*   *   *

Самітний кедр на верховині
В північній стороні стоїть,
Дрімаючи; білим пледом
Його укриває сніг.

Наснилась кедру пальма,
Що в краї сонячнім
Тихо, самітно плаче
На гарячій ущелині.

Переклад з Ханса Лобергера

Fern, fern, ferner als fern
bin ich dir nah, bin ich da;
gern, gern, gerner als gern
seh' ich dich, wie ich dich sah,
werd' ich dich schaun,
werden in mir deine Augen erblaun
wunderweit, zaubernah.
Dies, das, alles und nichts
bist du mir, bin ich dir ganz;
meine Gedanken, mein Blut und des Lichts
himmelausweitender Glanz:
alles bist du,
Jugend, Ewigkeit, Grabesruh,
Sonne und Sternenkranz.
Hier, weit, allzeit bei mir
hab' ich dich, wie ich's gemeint,
hast du mich ewiglich immer bei dir:
wirklich ist, was uns vereint;
schwalbenflugschnell
ist uns das Glück, und heller als hell
der Sonnenschein!

Ще, ще далі, ніж є,
будемо ми ближчими.
Ще, ще серце моє
все щемить, як тому мить,
й буде щеміти.
Будуть в мені твої очі голубіти.
Назавжди любимо ми.

Це, те, все і ніщо -
ти мені, я твій - увесь;
і мої помисли, і моя кров,
й сяйво неозорих небес.
Все це є ти:
юність, вічність, гнилі хрести,
сонце й зірок вінець.

Тут, там, завжди в мені,
певен я, лиш ти одна.
Я в тобі, наче в солодкому сні:
справжне те, що нас єдна;
ластівки літ
щастя для нас, і сонця світліш
ось ця весна!

З Маяковського

ВАМ!
Вам, що за оргією бачите оргію,
що маєте ванну та зручний туалет!
Як вам не соромно відзначених Георгієм
відшукувати в рядках газет?!

Знаєте, лихі, освічені телепні,
з думами про те, нажертись ліпше як, -
що Петрову за мить відстрелять
ніжки всі до останнього нігтика?..

А що б, мліючи, вигадав собі
ваш поручик поранений,
як ви на смаленій котлетній губі
якнайхтивіше виводите Сєвєряніна!

Вам, що любите баб та страви,
вік не віддам в угоду!
Я краще в барі блядям вправно
піділлю ананасову воду!

1915 (переклав 27 грудня, 2008)

Колісник

Previous post Next post
Up