“Сфотографируй меня, как будто я журналист” ©
„Здрастуй, люба бабусе! Пишу тобі розповісти, як я 4 дні, з ранку до ночі, вчилася бути журналістом та що з того вийшло…“
От саме такою фразою, ніби пишеш лист до любої бабусі, нам радили починати будь-який текст, якщо початок сам ніяк не хоче знаходитися. Потім, звісно, це речення варто викреслити, а проте я залишу, все ж таки, у мене на нього вже й друге і третє зав’язані) Вчили нас не будь-де, а інноваційній-суперсучасній-перспективній-і-все-таке Вільній школі журналістики, яка залишила по собі досить-таки суперечливі враження.
Усе почалося з того, що зранку на робочій пошті я знайшла лист від начальства, мовляв, записуйтеся, дівчатка, і вчіться, як правильно писати, а ми вам усе оплатимо. Дівчатка, судячи з того, як вони зраділи, давно про те просили, а от я взагалі вперше про цю школу почула. А втім, „деньги же заплачены, за них же надо отсидеть“ ©, та ще відпочити від роботи, то чом би й ні.
Якщо сказати коротко і загально, то ця школа - це прикольно, але суто для студентів. От якби я була зараз студенткою, у якої заповітна мрія - стати журналісткою, то я б на них, певно, молилася. А так… Суть школи в тому, що вони запрошують купу крутих чуваків, які штибу діляться своїм досвідом, а потім ще водять по редакціям і навіть записують на стажування до однієї з них. І якщо ти будеш гарно себе поводити на стажуванні, то хтозна, може, і отримаєш роботу тут. Та навіть якщо і не впораєшся, у тебе все одно вже є купа дуже корисних контактів, які, будучи простим смертним студентом, ніяк би не роздобути. Студентам-журналістам, особливо без досвіду, бо звідки йому взяти, це шикарний варіант. А от всім решта - таке, хіба послухати розумних людей.
Щодо організації, то й справді, таке можна пропонувати хіба студентам, які звикли до мівіни тричі на тиждень і всього решта такого ж штибу. Тому що організація тут настільки трешова, що ніби спеціально для них створювалася. Для початку, як вам розклад з 4 днів по 7 лекцій з 9 ранку до 10 вечора? Вже в обід голова починає трішки стугоніти, а годині о 6-й ти банально засинаєш, якою б цікавою лекція не була. На останній лекції не хочеться вже нічого, крім як щоб лектор закінчив, ніхто не ставив запитань і можна було б нарешті поплентатися додому до теплого ліжка. На четвертий день все це накопичується до стану зомбі і взагалі нічого слухати не хочеться. Не знаю, чому не можна було рознести лекції хоча б на днів 6 з 9-ї до 4-6-ї. При цьому лекції відбуваються у холодризі, певно, щоб швидше засинали, бо то все в Будинку вчителя. Вай-фай, якого майже немає, чай-кава, за якими треба полювати, екзотичні вбиральні і перерви аж по 15 хвилин, що ти встигаєш якраз вистояти чергу за чаєм, але жодного разу не сьорбнути, а в залу, звісно, з чаєм зась - усе це таке, побутові дрібниці, власне, у нас так на кожному кроці.
Але гран-прі організаторського ноу-хау здобув сам “засновник і куратор”, як він себе називає, бо його ставлення до студентів - то щось за межею добра і зла. Я не пригадую, щоб на заходах, які направлені на навчання і спілкування, які, тим паче, платні, ставилися до відвідувачів так зневажливо і навіть агресивно. Те, що куратор постійно капав про суворе дотримання регламенту лекцій і сам же постійно його нещадно зривав, бо перед кожною лекцією мав провести моральну проповідь про правила, це ще хай. Людина любить говорити, що вже там. Цікавіше те, що йому, певно, приносило задоволення погрожувати, що і як вони забороняють, у нього були не “прохання”, а “вказівки”, і взагалі вся його мова була просякнута ставленням до слухачів як до плебеїв, а він, мовляв, бог, бо все це для плебеїв організував. Апофеозом цього стала фраза про диплом після завершення. Мовляв, ви можете, якщо хочете, і не складати іспит після лекцій, і ми все одно видамо вам сертифікат, що ви прослухали курс лекцій. Але, мовляв, всі ми знаємо, що це значить, і ми б так і написали, але нам не дозволяють: “Ви ледачий і просто нездара” О_о Клієнтоорієнтований підхід, хіба ні?)
Менше з тим. Ми намагалися куратора не помічати, закриваючи очі і вуха, і сприймати тільки лекції. І хоч нас відправили у школу, щоб ми навчилися таїнам письменства, насправді про саме писання тут майже нічого не було, крім двох лекцій, про які я якось згодом, окремо, розповім. Решта ж була від відомих і не дуже метрів журналістики, як радіо, так і газет і TV. І бідні студенти, тому що, власне, жодних практичних рекомендацій ці метри фактично не давали. А більше розповідали або про свої проекти, або загалом про філософію професії. Для загального розвитку - цікаво, для студентів, які ще пунктуацію не до кінця опанували - як на мене, занадто загально.
Усіх, хто виступав на школі, перераховувати занадто довго і нудно. Якщо хочете, можете переглянути повну програму курсу на сайті школи. Я ж розповів про деяких, які мене зацікавили найбільше.
Наприклад, Сакен Аймурзаєв (сама вперше почула О_о) - головний редактор радіо “Вести”, яке не так давно у нас з’явилося. Радіожурналістика - взагалі невідома для мене штука, я вчила зовсім інше, а тут мені розказали і що це таке, і як розважати читачів, і протестували на мені значення музики і звукового супроводу в репортажах. Як, виявляється, просто показати схожість Росії і фашистської Німеччини, всього лиш ввімкнувши підряд пісеньку про Путіна і гімн “Гітлер югенда”. А чуючи гавкіт собак в репортажі про покинутих в АТО тваринах не ревіти, чесно, дуже складно. І правда, радіо, як і книжка, вчить нас уявляти, будує найкращі у світі декорації. Викиньте телевізор, будьте ласкаві.
Ще був Олександр Красовицький, директор видавництва “Фоліо”. І отут я катала конспект, як скажена білка, записувала ледь чи не кожне слово, тому що все, абсолютно все мені цікаве. І на які мови найбільше всього перекладається у світі книжок, і які є можливості поліграфії в Україні та чому вони простоюють, і як організована бібліотечна система у нас і за бугром. Приміром, у Норвегії, щоб взяти книжку в бібліотеці, вам потрібно всього лиш замовити її в каталозі на пошту. І пошта доставить вам її додому. А як прочитаєте, повертайте теж на пошту, а вона вже сама відправить у найближчу бібліотеку. Все просто і зручно. Нам би так. В Україні, виявляться, надіслати книжку читачеві і подарувати її йому дешевше, ніж утримувати бібліотеку, в 4 рази. Отакі справи.
Насправді, я не знаю, що робила лекція по книговиданню на школі журналістики, але я ходила б тільки на такі, будь моя воля. Насправді, на “Книжковому Арсеналі” щороку досить багато таких виступів, але більшість із них - письменницькі, та й відбуваються водночас. Втім, варто взяти на замітку.
Одна з найкрутіших лекцій, та, власне, взагалі найкрутіша - це був виступ Михайла Зигаря, головного редактора “Дождя”, того самого. Він хитрий і підступний. Тому що вирішив, навіщо нам розповідати про телеканал чи якусь там філософію, давайте краще поговоримо про журналістів і війну… Актуально, правда. Сам Зигарь, як виявилося, з 19 років військовий журналіст і побував в купі гарячих точок. І дуже цікаво слухати його думку про те, як і що можна було б робити у певних ситуаціях. Він не каже “так правильно”, він розповідає, як зробив він, а висновки, як то кажуть, робіть самі. Якщо подужаєте. Подужали, на жаль, далеко не усі, тому що в певний момент пролунало запитання: “То чий же Крим?”. І тут понеслося. Зигарь усіма своїми історіями показав, як на долонях, яка все ж незначна різниця між російськими пропагандистами і нашими ЗМІ, та і нами самими як журналістами, які теж дуже далекі від об’єктивності і все сприймають і транслюють дуже емоційно.
І насамкінець - ще один вибух мозку, але на цей раз вже позитивний, - Ксеня Лукічева, головний редактор AdMe.ru. Ні, я, звісно, знала, що прості смертні не можуть створювати такий ресурс, але щоб настільки… Фріковство в кубі, купа жартів, веселого неадеквату і фанатичної любові до своєї роботи - ось вам рецепт успіху. А ще тут всі інтроверти, їх в офісі всього нічого, але ніхто з них ніколи не пересиджує понаднормовий час. Щоб втрапити до них на роботу, треба пройти 100500 випробувань тестовими завданнями, написати диктант з одного укуренного речення і не злякатися, що в AdMe - зовсім не "творча-креативна атмосфера і пуфіки всюди", а серйозні психи, які тільки те й роблять, що працюють. 8 мільйонів переглядів щодня - це вам не жарти. Тут планку тримати треба. А ще бути трішки “с ебанцой” © :)
Ще була дуже цікава лекція про Esquire і його версію для айпаду (здається, я зрозуміла, чим хочу займатися, тільки де ж таку роботу знайти О_о), і цікаві журналістські розслідування з допомогою хакерів, і радіо, ведучі якого ставляться один до одного і до своїх слухачів, як “до геніїв і поетів”. Загалом, так, було що і кого послухати, але якщо вас раптом колись занесе в цю школу, про організацію я попереджала ;)
На цьому надобраніч і шоколадна медаль за мій рахунок всім, хто дочитав :)
От саме такою фразою, ніби пишеш лист до любої бабусі, нам радили починати будь-який текст, якщо початок сам ніяк не хоче знаходитися. Потім, звісно, це речення варто викреслити, а проте я залишу, все ж таки, у мене на нього вже й друге і третє зав’язані) Вчили нас не будь-де, а інноваційній-суперсучасній-перспективній-і-все-таке Вільній школі журналістики, яка залишила по собі досить-таки суперечливі враження.
Усе почалося з того, що зранку на робочій пошті я знайшла лист від начальства, мовляв, записуйтеся, дівчатка, і вчіться, як правильно писати, а ми вам усе оплатимо. Дівчатка, судячи з того, як вони зраділи, давно про те просили, а от я взагалі вперше про цю школу почула. А втім, „деньги же заплачены, за них же надо отсидеть“ ©, та ще відпочити від роботи, то чом би й ні.
Якщо сказати коротко і загально, то ця школа - це прикольно, але суто для студентів. От якби я була зараз студенткою, у якої заповітна мрія - стати журналісткою, то я б на них, певно, молилася. А так… Суть школи в тому, що вони запрошують купу крутих чуваків, які штибу діляться своїм досвідом, а потім ще водять по редакціям і навіть записують на стажування до однієї з них. І якщо ти будеш гарно себе поводити на стажуванні, то хтозна, може, і отримаєш роботу тут. Та навіть якщо і не впораєшся, у тебе все одно вже є купа дуже корисних контактів, які, будучи простим смертним студентом, ніяк би не роздобути. Студентам-журналістам, особливо без досвіду, бо звідки йому взяти, це шикарний варіант. А от всім решта - таке, хіба послухати розумних людей.
Щодо організації, то й справді, таке можна пропонувати хіба студентам, які звикли до мівіни тричі на тиждень і всього решта такого ж штибу. Тому що організація тут настільки трешова, що ніби спеціально для них створювалася. Для початку, як вам розклад з 4 днів по 7 лекцій з 9 ранку до 10 вечора? Вже в обід голова починає трішки стугоніти, а годині о 6-й ти банально засинаєш, якою б цікавою лекція не була. На останній лекції не хочеться вже нічого, крім як щоб лектор закінчив, ніхто не ставив запитань і можна було б нарешті поплентатися додому до теплого ліжка. На четвертий день все це накопичується до стану зомбі і взагалі нічого слухати не хочеться. Не знаю, чому не можна було рознести лекції хоча б на днів 6 з 9-ї до 4-6-ї. При цьому лекції відбуваються у холодризі, певно, щоб швидше засинали, бо то все в Будинку вчителя. Вай-фай, якого майже немає, чай-кава, за якими треба полювати, екзотичні вбиральні і перерви аж по 15 хвилин, що ти встигаєш якраз вистояти чергу за чаєм, але жодного разу не сьорбнути, а в залу, звісно, з чаєм зась - усе це таке, побутові дрібниці, власне, у нас так на кожному кроці.
Але гран-прі організаторського ноу-хау здобув сам “засновник і куратор”, як він себе називає, бо його ставлення до студентів - то щось за межею добра і зла. Я не пригадую, щоб на заходах, які направлені на навчання і спілкування, які, тим паче, платні, ставилися до відвідувачів так зневажливо і навіть агресивно. Те, що куратор постійно капав про суворе дотримання регламенту лекцій і сам же постійно його нещадно зривав, бо перед кожною лекцією мав провести моральну проповідь про правила, це ще хай. Людина любить говорити, що вже там. Цікавіше те, що йому, певно, приносило задоволення погрожувати, що і як вони забороняють, у нього були не “прохання”, а “вказівки”, і взагалі вся його мова була просякнута ставленням до слухачів як до плебеїв, а він, мовляв, бог, бо все це для плебеїв організував. Апофеозом цього стала фраза про диплом після завершення. Мовляв, ви можете, якщо хочете, і не складати іспит після лекцій, і ми все одно видамо вам сертифікат, що ви прослухали курс лекцій. Але, мовляв, всі ми знаємо, що це значить, і ми б так і написали, але нам не дозволяють: “Ви ледачий і просто нездара” О_о Клієнтоорієнтований підхід, хіба ні?)
Менше з тим. Ми намагалися куратора не помічати, закриваючи очі і вуха, і сприймати тільки лекції. І хоч нас відправили у школу, щоб ми навчилися таїнам письменства, насправді про саме писання тут майже нічого не було, крім двох лекцій, про які я якось згодом, окремо, розповім. Решта ж була від відомих і не дуже метрів журналістики, як радіо, так і газет і TV. І бідні студенти, тому що, власне, жодних практичних рекомендацій ці метри фактично не давали. А більше розповідали або про свої проекти, або загалом про філософію професії. Для загального розвитку - цікаво, для студентів, які ще пунктуацію не до кінця опанували - як на мене, занадто загально.
Усіх, хто виступав на школі, перераховувати занадто довго і нудно. Якщо хочете, можете переглянути повну програму курсу на сайті школи. Я ж розповів про деяких, які мене зацікавили найбільше.
Наприклад, Сакен Аймурзаєв (сама вперше почула О_о) - головний редактор радіо “Вести”, яке не так давно у нас з’явилося. Радіожурналістика - взагалі невідома для мене штука, я вчила зовсім інше, а тут мені розказали і що це таке, і як розважати читачів, і протестували на мені значення музики і звукового супроводу в репортажах. Як, виявляється, просто показати схожість Росії і фашистської Німеччини, всього лиш ввімкнувши підряд пісеньку про Путіна і гімн “Гітлер югенда”. А чуючи гавкіт собак в репортажі про покинутих в АТО тваринах не ревіти, чесно, дуже складно. І правда, радіо, як і книжка, вчить нас уявляти, будує найкращі у світі декорації. Викиньте телевізор, будьте ласкаві.
Ще був Олександр Красовицький, директор видавництва “Фоліо”. І отут я катала конспект, як скажена білка, записувала ледь чи не кожне слово, тому що все, абсолютно все мені цікаве. І на які мови найбільше всього перекладається у світі книжок, і які є можливості поліграфії в Україні та чому вони простоюють, і як організована бібліотечна система у нас і за бугром. Приміром, у Норвегії, щоб взяти книжку в бібліотеці, вам потрібно всього лиш замовити її в каталозі на пошту. І пошта доставить вам її додому. А як прочитаєте, повертайте теж на пошту, а вона вже сама відправить у найближчу бібліотеку. Все просто і зручно. Нам би так. В Україні, виявляться, надіслати книжку читачеві і подарувати її йому дешевше, ніж утримувати бібліотеку, в 4 рази. Отакі справи.
Насправді, я не знаю, що робила лекція по книговиданню на школі журналістики, але я ходила б тільки на такі, будь моя воля. Насправді, на “Книжковому Арсеналі” щороку досить багато таких виступів, але більшість із них - письменницькі, та й відбуваються водночас. Втім, варто взяти на замітку.
Одна з найкрутіших лекцій, та, власне, взагалі найкрутіша - це був виступ Михайла Зигаря, головного редактора “Дождя”, того самого. Він хитрий і підступний. Тому що вирішив, навіщо нам розповідати про телеканал чи якусь там філософію, давайте краще поговоримо про журналістів і війну… Актуально, правда. Сам Зигарь, як виявилося, з 19 років військовий журналіст і побував в купі гарячих точок. І дуже цікаво слухати його думку про те, як і що можна було б робити у певних ситуаціях. Він не каже “так правильно”, він розповідає, як зробив він, а висновки, як то кажуть, робіть самі. Якщо подужаєте. Подужали, на жаль, далеко не усі, тому що в певний момент пролунало запитання: “То чий же Крим?”. І тут понеслося. Зигарь усіма своїми історіями показав, як на долонях, яка все ж незначна різниця між російськими пропагандистами і нашими ЗМІ, та і нами самими як журналістами, які теж дуже далекі від об’єктивності і все сприймають і транслюють дуже емоційно.
І насамкінець - ще один вибух мозку, але на цей раз вже позитивний, - Ксеня Лукічева, головний редактор AdMe.ru. Ні, я, звісно, знала, що прості смертні не можуть створювати такий ресурс, але щоб настільки… Фріковство в кубі, купа жартів, веселого неадеквату і фанатичної любові до своєї роботи - ось вам рецепт успіху. А ще тут всі інтроверти, їх в офісі всього нічого, але ніхто з них ніколи не пересиджує понаднормовий час. Щоб втрапити до них на роботу, треба пройти 100500 випробувань тестовими завданнями, написати диктант з одного укуренного речення і не злякатися, що в AdMe - зовсім не "творча-креативна атмосфера і пуфіки всюди", а серйозні психи, які тільки те й роблять, що працюють. 8 мільйонів переглядів щодня - це вам не жарти. Тут планку тримати треба. А ще бути трішки “с ебанцой” © :)
Ще була дуже цікава лекція про Esquire і його версію для айпаду (здається, я зрозуміла, чим хочу займатися, тільки де ж таку роботу знайти О_о), і цікаві журналістські розслідування з допомогою хакерів, і радіо, ведучі якого ставляться один до одного і до своїх слухачів, як “до геніїв і поетів”. Загалом, так, було що і кого послухати, але якщо вас раптом колись занесе в цю школу, про організацію я попереджала ;)
На цьому надобраніч і шоколадна медаль за мій рахунок всім, хто дочитав :)