ГЕМОСОРБЦІЯ
Вона була такою легкою, неначе все, що в ній і було важкого - це її сум та думки. І коли кентавр дивився на неї, то на думку йому спадало: „Пір’їнка”.Вона любила залізний присмак крові, від якого завжди ставало тепло у шлунку та прохолодно у голові. Інакше і бути не могло, адже вона була вампіром. І коли Кентавр споглядав, як вона висмоктує життя з впольованої кози, йому спадало на думку: „Вампір’їнка”.
Вона була вигнанкою. Ще б пак. Не пити людської крові! Нікому не було діла до тих причин, які підштовхнули Вампір’їнку ігнорувати homo sapiens як джерело поживи та насолоди. Всі вважали, що вампір не куштує людей лише тоді, коли жаліє їх. А це було ознакою лише одного - вампір ставав надто людяним. Такі перетворювались на вигнанців, і їх вже ніхто і ніколи не вважав повноцінним носферату.
Вампір’їнка охоче стала вигнанкою, аби ніхто не став їй дошкуляти та дошуковуватись до дійсних причин її козиної дієти. Адже у неї була таємниця. Одного разу їй довелося поснідати людиною. Це жахіття залишить її спокій назавжди у минулому. Кров була солона до нестями, густа, неначе смола, та лінива. Але найжахливішим було те, що вона була зіпсована: у ній відчувався присмак заздрості та нахабства, вона струменіла цівкою, у якій була пиха і злість, а насамкінець ця кров вразила своєю концентрацією жорстокості та ненависті.
Вампір’їнка і досі прокидалася від спітнілого жаху своїх снів. Але кожного разу швидко заспокоювалась. Усвідомивши себе в теплих обіймах Кентавра, який заради неї розпрощався з сонцем і тепер спав удень.
Навіть вона сама не могла зрозуміти свій смуток. Але хіба можна дозволити собі продовжувати жити, коли по твоїм змученим судинам тече отрута?
Сьогодні Вампір’їнка не зімкнула очей. Вона лежала і, посміхаючись, дивилась на Кентавра, який спокійно спав, потонувши обличчям в її волоссі.
- Пробач мені. Ще лише одна ніч.
Їй стало жаль ніжного Кентавра, але вона б нізащо не змогла змінити своє рішення. Завтра вранці вона обов’язково вмовить його разом вийти на сонце...