Марлен Інсаров "Ми, українські революціонери і повстанці...". Глава 3 (частина перша)
Після довгої перерви повертаємось до надзвичайно цікавої книги Марлена Інсарова. Оскільки глава виявилась для ЖЖ завеликою, її розбито на дві частини. Друга частина знаходиться тут.
***
ГЛАВА 3
ДРУГА ІМПЕРІАЛІСТИЧНА ВІЙНА
Всі пояснення розгрому "радянської" армії на початку гітлеро-сталінської війни обертаються навколо важливих причин другого порядку, аби, не дай боже, не зачепити надзвичайно небезпечну для патріотичних ідеологів правлячої буржуазії головну причину: радянські солдати не хотіли воювати.
А й справді, за що їм було воювати? За владу нового царя? За закон про колоски? За своє закріплення за заводами? За каторжне жебрацьке життя? За знищення великих надій 1917 р.?
Правильно зрозумів цю головну причину український буржуазний демократ, свідок подій Федір Пігідо-Правобережний:
"… Чим пояснити те, що, скажімо, під Києвом під час відомого київського "оточення" було взято в полон близько 700 тисяч солдатів [насправді, близько 600 тисяч, але це значення не має. - М.І.]; під Уманню, Смоленськом і в інших відомих місцях кількість полонених досягала декількох сотень тисяч у кожному окремому випадку? Невже лише нездарністю радянського командування - що, безперечно, також зіграло свою роль - чи "геніальністю" німецького командування? Така відповідь була б неправильною, занадто спрощеною. Ні, головною причиною цього небаченого у військовій історії всього світу явища є те, що весь народ і, перш за все, національно поневолені народи СРСР свідомо не хотіли воювати і при першій-ліпшій нагоді розбігались по широким просторам України, "дезертирували" або, коли це не вдавалось, здавались у полон.
Значна частина підрадянських людей знала про існування гітлерівської "Майн Кампф" і великих ілюзій не мала, але в той же час найширші кола підрадянських народів знали кров'ю відбиті на народному тілі 25 років сталінської тиранії. Скривавлене у сталінських катівнях народне тіло палало та закликало до боротьби, до помсти за замучених братів, дітей та близьких. Тож кидали зброю не тому, що гітлерівський режим був гарним, а тому, що знесилене майже 25-річним терором населення Радянського Союзу не бачило для себе іншої можливості скинути кривавий сталінський режим. З двох зол люди обирали менше. І хай це нікого не дивує: такою жахливою, такою нестерпною була радянська дійсність, особливо і, перш за все, для селянства, що думка потрапити до Гітлера була настільки приваблива, що підрадянські народи наосліп, стихійно віддали свої симпатії німцям.
І потрібна була безмежна тупість гітлерівського оточення, аби так фатально для себе не врахувати ці настрої і не використати їх" [37, 69-70].
Далі Пігідо-Правобережний наводить розлогу цитату з "Війни та миру" Льва Толстого, де йдеться про те, що "дух війська є той множник на масу, котрий дає силу", і робить висновок:
"І ось цього могутнього множника - "духу" - не було у радянських арміях у 1941 р. - у другу "Велику Вітчизняну Війну". Не було того бажання битись, без якого багатомільйонні армії були не військом, а лише натовпом людей, кожний з яких думав тільки про те, аби не жертвувати своє життя за мачуху - сталінську "батьківщину".
Цей "дух" - бажання битися з ворогом, з’явився лише у 1942 р., і викликало цей дух не бажання захищати колгоспи та сталінський режим, а викликали його гітлерівські сатрапи своєю нерозумною політикою на "звільнених" землях, своєю жорстокістю, нелюдським поводженням із полоненими" [37, 71].
Не так непримиримо, як емігрант-УРДПшник Пігідо-Правобережний, чия книга першим видавництвом вийшла у 1954 р., але в тому ж правильному напрямку через 35 років опише причини розгрому "радянської" армії історик В.С. Коваль:
"Село, що пережило голод 1933 р., що ненавиділо колгоспи, в яких доводилось працювати майже задарма, нишком проклинало Сталіна. Воно зберігало світлу пам’ять про Леніна, що прогнав поміщиків, дав селянам землю, відкрив їм шлях свободи та просвітництва, згадувало заможне життя до колективізації, проводило паралель з життям, влаштованим Сталіним. Солдати з села, що пам’ятали 1933 рік, голодну смерть рідних та близьких, розуміли, хто був винуватцем цієї трагедії, і не відчували відданості ані Сталіну, ні його режиму.
Своєю політикою Сталін підірвав почуття радянського патріотизму у селянській масі, і не лише в ній. Коли почалась війна, це відбилось на стійкості солдат Червоної Армії в бою. У цьому була одна з причин катастрофічного ходу війни у 1941 р." [16, 594].
***
Не в тому злочин лідерів ОУН, що, йдучи на союз із гітлерівською владою проти сталінської, вони зреклись покірності сталінській владі, але в тому, що створювали для пригноблених мас ілюзію, ніби від диявола може врятувати сатана, ніби звільнення від однієї пригноблюючої та імперіалістичної влади можна очікувати від іншої , так само пригноблюючої та імперіалістичної влади, а не від власної сили. Але дивно було б очікувати від буржуазних націоналістів іншого, і пред’являти їм претензії за те, що вони були тими, ким мали б бути.
Ввійшовши до Львова разом з гітлерівською армією, бандерівці проголосили в ньому 30 червня 1941 р. незалежність України. Їхній супротивник, вже знайомий нам буржуазний демократ Тарас Боровець, що в ці дні громив на Волині тікаючу сталінську армію і створював власну збройну силу, "Поліську Січ", яка стане першою, бульбівською УПА ("отаман Бульба" - таке псевдо візьме Боровець), назве проголошення незалежності 30 червня бандерівською провокацією [див.: 44, 287] - і буде правий.
Подібне проголошення мало б сенс у двох випадках: або з повної згоди та домовленості з німецькою владою, або як заклик до початку повстання проти цієї влади. Гітлерівській імперіалістичній Німеччині, однак, потрібна була навіть не васальна Україна, але Україна повністю підвладна та поневолена, а до повстання проти Німеччини у кінці червня 1941 року ані ідейно, ні організаційно не були готові ні ОУН, ні - якщо казати правду - український трудовий народ, що радів поразкам одних пригноблювачів і за декілька днів не встиг ще розкусити нових, котрі посіли місце попередників. Бандерівці, через свій буржуазний націоналізм, неминуче були просякнуті буржуазним політиканством, надією вирішити ключові питання за допомогою закулісних маневрів, хитрих ходів, поставити занадто могутнього союзника перед доконаним фактом - замість відкритого протистояння класу проти класу.
Попри те, незалежність України (хоч би незалежна Україна внаслідок співвідношення сил і залишалась довгий час фактичним васалом Німеччини) була для бандерівців принциповим питанням, і на союз з Німеччиною вони пішли, лише сподіваючись цієї незалежності таким чином досягти. Незважаючи на тиск гітлерівської влади, Бандера відмовився анулювати "Акт 30 червня". Після цього більш ніж 500 керівників та активістів ОУН було заарештовано, 15 розстріляно (цей факт визнається у різко антиоунівській книзі) [див.: 32, 14]. Сам Бандера був заарештований у серпні 1941 р. і просидів у фашистському концтаборі до 1944 р. Його брати Василій та Олександр загинули в Освенцимі від голоду [32, 115], тоді як батько був розстріляний на початку війни НКВС.
***
У героїко-патріотичні історії "Великої Вітчизняної війни" не входить опис того, як влітку 1941 р. правлячий клас СРСР, напхавши у машини всілякого мотлоху, драпав на схід. Однак враження, що залишились у трудящих мас від такого геройства "ведучої та направляючої сили", "розуму, честі та совісті нашої епохи" було настільки сильним, що прорвалось навіть у радянські художні твори, наприклад, в "Україна у вогні" Олександра Довженка чи у фадєєвську "Молоду гвардію", де Матвію Шульзі, свого часу робітнику-більшовику, а тепер радянському бюрократу, говорить його давня знайома по більшовицькому підпіллю Ліза Рибалова, яка, на відміну від нього, не ввійшла до класу державної буржуазії і залишилась у суспільних низах: "Ах, Матвій Костянтинович! - сказала вона мені з мукою у голосі. - Ви тепер теж стали з людей влади і, можливо, всього не помічаєте, а якби ж ви знали, як тяжко нам зараз! Адже ви влада наша, для простих людей, я ж пам’ятаю, з яких ви людей - таких самих, як і ми. Я пам’ятаю, як мій брат та ви боролися за наше життя, і мені немає в чому вас звинувачувати, я знаю, не можна вам залишатись на загибель. Але невже ж ви не бачите, що разом з вами, все покинувши, біжать і такі, хто меблі із собою везе, повні вантажівки мотлоху, і немає їм ніякої справи до нас, простих людей, а це ж ми, маленькі люди, все це зробили власними руками. Ах, Матвій Костянтинович! Та невже ж ви не бачите, що цій наволочі речі, пробачте мене, дорожче, ніж ми, прості люди? - вигукнула вона з викривленими від муки губами. - А потім ви дивуєтесь, що інші люди ображаються на вас. Та один раз в житті пережити таке - у всьому зневіришся!" [53, 71-72].
Іван Майстренко, у роки революції - боротьбист, з 1920-х рр. - більшовик та лівий опозиціонер, що пройшов сталінські тюрми, після війни - один з організаторів Української революційно-демократичної партії (УРДП), а після її розколу - лідер її лівої, марксистської частини, групи "Вперед", свідчить: "Українське село, яке Москва до самої війни морила голодом, бажало Сталіну поразки і сподівалось на великі зміни. Місто також сподівалось на поразку сталінського режиму. Навіть російське населення українських міст бажало уряду поразки... Часто траплялось, що фронтові частини зупиняли навантажені крамом автомобілі керівництва, скидали з них власників разом з їхнім майном і забирали машини на фронт" [27, 168].
***
У своїй панічній втечі на схід налякані до смерті СРСРівські експлуататори не могли, втім, забути про одну вельми важливу справу. Цією справою було знищення у тюрмах всілякого сумнівного елементу. Масові арешти та розстріли почались ще вночі з 21 на 22 червня. У Луцькій тюрмі перед відступом розстріляно 3 тисячі чоловік, у Кіровоградській - 12 тисяч, у Львові, Харкові, Києві тюрми спалені разом з арештантами [18, 50], масові розстріли проводились у селі Валуйки на Харківщині та селі Биківня під Києвом [17, 70]. За цифрами наведеними М.І. Семирягою, на початку війни у тюрмах Львова знищено декілька сотень чоловік, у Дрогобичі - 540, у Станіславі - понад 500, сотні - у Тернополі, Стриї і т.д. [43, 522].
Якщо сталіністи почнуть доводити, що у Кіровоградську тюрму не вміщувалось 12 тисяч осіб і що могло бути там розстріляно ніяк не більше, наприклад, 6-ти тисяч, ми не станемо особливо сперечатись. З'ясування злочинності чи добропорядності сталінізму шляхом перерахунку по головах його жертв, чим полюбляють займатися в однаковій мірі буржуазні супротивники та прихильники сталінізму, такі математичні обґрунтування людожерства є для нас всього лише проявом мерзенного буржуазно-статистичного підходу. Якщо сталіністи розкопали дані, що при Сталіні було розстріляно не 150 мільйонів людей (ніби хто-небудь насправді в це вірив!), а всього лише трохи менше мільйона (ніби цього мало, і ніби не було ще померлих у таборах та спецпоселеннях!), то подібний цінний внесок в науку ні на йоту не пом'якшує нашу ворожість до сталінізму, бо ми, не будучи "гуманістами" і "демократами", засуджуємо сталінський терор, але за те, що це був контрреволюційний терор.
Тому важливіше всіх цих перерахунків жертв по головах свідчення Данили Шумука, котрий, діставшись-таки рідного села, у ту ж ніч мав потайки йти з нього, - тому що в селі звірствував ватажок місцевих поліцаїв, що вбивав усіх реальних та ймовірних комуністів, котрі потрапляли йому до рук. Причому, звіром цей поліцай аж ніяк не народився, але став після того, як при відступі сталінської армії в одній з тюрем були розстріляні усі його родичі.
Так що правильно пише В.С. Коваль:
"У Другій світовій війні у німецькій армії служило 800 тисяч їздових та інших з числа радянських полонених. У РОА - 320 тисяч плюс інші військові формування того ж складу, що воювали на боці ворога. Всю війну німці відзначали перебіжчиків. Батогом партійного підпілля на окупованих територіях були зради. З вражаючою легкістю вербувалась серед полонених агентура для навчання у чисельних школах німецької розвідки і подальшого закидання у радянський тил. Подібної кількості зрад, вірогідно, не знала історія…
Про зрадників ми, не розуміючи суті справи, завжди повторювали: колишні кулаки, білогвардійці, кримінальні елементи. Рокова омана! Звідки у Червоній Армії могли з'явитись кулаки, білогвардійці, кримінальні елементи? [Вони не призивались в армію і, у всякому випадку, не отримували до рук зброю, що ми бачили на прикладі направленого до будівельного батальйону сумнівного елементу, що відсидів 5 років у польській в'язниці за комуністичну діяльність, Данила Шумука. - М.І.].
Одним з результатів сталінського керівництва була поява маси людей, які зненавиділи Радянську владу у її сталінській формі [В.С. Коваль, етичний соціаліст та щирий прихильник Горбачова, не знає, що Радянська влада існувала лише короткий проміжок з 25 жовтня 1917 р. по 6 липня 1918 р. - М.І.] - за голод 1933 року, за кривавий терор проти інтелігенції, за численні інші вчинки, про котрі ми не згадуємо. Такі люди і йшли у зрадники. Сталінський режим, переслідуючи уявних ворогів соціалізму, плодив справжніх…
Не слід піддаватись ілюзіям - зрадники були з радянського середовища, розкладеного Сталіним. Звичайно, траплялись серед них і соціально чужі елементи, але основний контингент був "свій". Справжня сталінська політика була, по суті, зрадою соціалізму і породжувала ворогів соціалізму в усіх прошарках суспільства. З цього середовища і виходили зрадники. Зрадивши соціалізм, Сталін заразив суспільство отрутою зради" [16, 594-595].
Одним з небагатьох сучасних істориків, які правильно зрозуміли і чесно визнали, що головною причиною розгрому радянської армії на початку війни було небажання солдат воювати за сталінський режим, є буржуазний демократ Марк Солонін. Він критикує властиве як офіційній, так і ревізіоністській суворовській концепціям пояснення цього розгрому чисто військовими причинами:
"… При всій своїй зовнішній несумісності і версія Суворова, і версія Хрущова-Сталіна єдині у головному: ПРИЧИНУ ВІЙСЬКОВОЇ КАТАСТРОФИ ВОНИ ШУКАЮТЬ СЕРЕД ТАНКІВ ТА ЛІТАКІВ, старанно оминаючи при цьому все, що пов'язано із діяльністю (чи бездіяльністю) танкістів, артилеристів, льотчиків, кулеметників та їхніх командирів…
… Влітку 1941 р. трапилось небувале. Перед радянською людиною відкрилася можливість обирати свою долю без остраху перед "рідною партією" і її славетним "озброєним загоном".
Немає його, НКВС, і двері райкому навстіж відчинені, і гіпсова голова улюбленого вождя вже на порозі валяється. А німці все пруть і пруть, і вже про "в'яземський напрям" йдеться.
Тут і дурню зрозуміло, який "напрям" буде наступним. Знаючі люди говорять, що "вусатий" з Москви вже втік, у Кремлі його двійник сидить, на німців чекає. І куди ж нам, простим мужикам, податися?
Мовчазна більшість (а у нас в країні після 1937 р. вона була особливо мовчазною) вирішувала це питання так, як зображено у попередніх главах. Не було ні мітингів, ні "солдатських комітетів". Мовчки кидали гвинтівки, мовчки вилізали з остогидлої сталевої коробки, зривали петлиці та приєднувались до величезної колони полонених, котра у супроводі десятка німецьких конвоїрів пленталась на захід …
І чому ж "прості радянські люди" мали вмить забути про все насилля, безчинство, божевілля більшовицького режиму? Тільки тому, що параграф про "порушення соціалістичної законності" нашого з вами підручника закінчився, а розпочата на світанку недільного ранку нова (третя за останні два роки) війна буде змальована в іншому параграфі, та ще й під назвою "вітчизняна", і не проста, а Велика? Чому ми все ще сприймаємо як сенсаційне відкриття слідчі справи репресованих в роки війни радянських генералів, майже в кожному з яких - донос про те, як в розмовах за чаркою чаю офіцери "наклепницькі стверджували, що бійці і командири Червоної Армії, у боях стійкості не проявляють і не зацікавлені у війні, оскільки до війни, будучи робітниками та селянами, жили погано" (Військово-історичний журнал, 1933, №№10-12)" [46, 17, 380-381, 433-434].
Розмах пораженських настроїв на фронті та у тилу на початку війни (і не тільки на початку) кидається в очі при вивчені документів, призначених лише для службового використання. Вже 5 липня 1941 р. секретар Темниківського райкому ВКП(б) (Мордовська АРСР) писав секретарю обкому партії:
"… Антирадянський виступ був з боку колгоспниці-червоноармійки Циганової Євдокії Тихонівни (колгосп "16 партз'їзд"), яка сказала: "Посилають захищати батьківщину, Радянську владу… За що йти захищати, за півкіло хлібу? Ось я проводжала у Торбєєво свого чоловіка, котрий пішов у Червону Армію. Сама бачила, як годують червоноармійців - видають лише півкіло хлібу та тухлу торбєєвську воду. Тільки на словах говорять, ніби все добре, а насправді - немає нічого. Я бачила у Торбєєво: усі, кого відправляють в армію - чорні, немов бруд. Женуть насильно, немов худобу… Всі знають, що вони йдуть на смерть, на м'ясо, з усіх там зроблять котлети. Нам Сурков казав, що сім'ям червоноармійців будуть створюватися гарні умови, а насправді - немає нічого: хліб давати припинили, у колгоспі роботи легкої не дають, за що ж йти воювати? Що ж нам захищати? Хай прийде фашизм, все рівно півкіло хлібу дасть, гірше не буде" [31, 36].
А вже в березні 1943 р. селянин з с. Трофимівщина (у тій же Мордовській АРСР) Агей Іванович Жуков казав односельцям: "Радянські закони задушили нас, нам немає вільного життя, про яке більшовики казали у 1917 р., напишу в РСЧА сину листа, щоб він з Червоної Армії дезертирував" [31, 454].
Листи аналогічного змісту писали своїм синам та чоловікам на фронт і з Башкирської АРСР:
"Дорогий синку, хліба не дають вже місяць, допомоги не надають, дров не дають … За що ви воюєте?".
"Хліба не бачимо вже третій місяць. Про нас не піклуються, що ми червоноармійська родина. У мене четверо діточок, батько їх змагає за Батьківщину, а вони гірше собак сидять голодні".
"У колгоспі повсюди безлад. Присилають одяг та харчі, але робітники їх не бачать. Сказати нічого не можна, бо погрожують, що з роботи знімуть та пайок відберуть. А хлібний пайок докотився до 300 грамів, а утриманцям до 100 грамів. Ось і живи. Саме керівництво користується і їдальнями, і пайками, влаштовує пияцтво та розпусту. Наша партія має забезпечити родини червоноармійців, чоловіки яких страждають на полі бою, а тут виходить навпаки. Писали у військкомат і прокуратуру про цей безлад, але відповіді ніякої нема".
"Працювати доводиться багато, а утримують погано. За 2 роки дали пару білизни, і все. Товари приходять вагонами, а ми їх не бачимо, а от керівництво утримується добре: і олія, і молоко, і валянки - все є, а робітничому - мерзлу картоплю та гнилу капусту. Ось тобі і життя".
"З колгоспу хліб не дають, у кого немає худоби, ті помирають з голоду, а голови колгоспів самі ситі, достатньо ти там [на фронті - М.І.] страждаєш, пиши їм, щоб не дали нам з голоду померти… Нема нам спуску. Ви там воюєте, а над нами тут місцеві правителі знущаються. Ми знаходимося у вкрай тяжкому становищі" [4, 363-366].
А ось що писали у тил червоноармійці:
"… Ви думаєте, що мене лякає фронт чи смерть? На ці речі я дивлюся як на явища - дощ чи сніг. Але тільки одне мені залишається незрозумілим, що в нас навкруги брехня та насилля, що ми настільки демагогічні, що не бачимо дійсності, і говоримо на білий предмет чорний. Так виходить із нашою свободою, з нашою технікою, коли літаки ворога вдень та вночі парять у нашому російському повітрі. І дивлячись на це, бере сумнів, що у нас розвинена техніка, про яку говорять наші книжки та лектори. Гасло "Усе для розгрому" - є лише гаслом, а не дійсністю, про яку вам, можливо, я розповім детально, коли з вами побачусь за мирних обставин та вільного людського життя, коли на землі запанує порядок і щира правда та правда народу. А на цьому аркуші паперу я занепадницьку свою філософію викласти не можу, та й при тому, стоячи в окопі, писати та думати мені вкрай незручно; втомлюється рука та літери виходять некультурними, викривленими та оманливими, як наша влада, за яку вмирають люди під силою кулаків та кулеметів, встановлених за спинами наступаючих, вільних та свідомих людей, людей сталінської епохи. Так, сьогодні знову має бути голодний 45-кілометровий марш ближче до фронту, про який так мріють бійці, бо голодне гнітюче життя усім набридло, і бажає кожний або смерті, або поранення та звільнення.
Я анітрохи не оплакую свою долю. Вам, як єдиному моєму другу, я розкриваю нутро та зміст нашої дійсності. Я буду вам писати, поки є можливість, а наразі прощавай … Тімка" [48, 240-241].
"… Так, дорога мамо, бій тут був з 18 по 20 вересня [1942 р. - М.І.] великий, і зараз він триває. 18 вересня був початок наступу на цьому фронті, і "м'ясорубка" була хороша. Багато було порубано за ці 2-3 дні та пролито крові, і все заради чого? Через славу, владу та багатства якоїсь купки людей, але, як говорить російське народне прислів'я, "око за око, кров за кров" та "що посієш, те й пожнеш". За людські страждання, за пролиту кров, за вдів, сиріт і т.п. скоро організатори цієї бійні розплатяться головою та настане, як говорилося раніше, "божа кара". Так, дорога мамо, проведені мною декілька днів тут, тобто за 15-20 днів, мене як кажуть, переродили зовсім, і зараз я став зовсім іншим, не таким як раніше. Тільки тепер я зрозумів усю політику цієї війни, за що і за кого ми проливали свою кров та кладемо свої голови, на що пішли всі наші позики, збори, пожертви та податки. Всі ці жертви пішли на наші ж голови, на нашу пролиту кров і т.п., а не на мирне будівництво нашої Батьківщини. Най я буду проклятим, якщо по повернені додому, я хоч одну копійку внесу на позику, пожертви та т.п. Я краще ці гроші проп'ю, віддам жебракам чи, нарешті, викину у вбиральню, але на позику не дам ніколи. Прошу тебе, сходи за мене до церкви, помолися за мене… та постав декілька свічок перед іконою. Помолись богу за найскоріше завершення війни, багатостраждальний російський народ, за новий світ" [48, 267].
Не всі сподівались, що новий світ виникне божими молитвами. Були сподівання і більш політичного характеру. Після введення погон у січні 1943 р. червоноармієць Ігнатов на Донському фронті сказав товаришам по службі: "У старій армії було два офіцери, котрі пили та їли з однієї чашки. Коли настав час, то один з них пішов по старому шляху, а інший пішов до солдат та заспівав - "вставай, підіймайся, робітничий народ". Серед нашого уряду та командування може статись те ж саме..." [48, 391].
Сподівання червоноармійця Ігнатова на розкол правлячого класу, на можливість переходу його частини на бік народу не виправдались. Вже після війни за ведення антисталінських розмов про жебрацтво робітників та селян будуть розстріляні генерали Гордов та Рибальченко, однак в них все обмежувалось розмовами "за чаркою чаю", зробити те, що зробив полковник Штауффенберг, вони й не намагались …
Серед сталіністів та "патріотів-державників" поширене пояснення драконівської експлуатації робітників та селян сталінським режимом, починаючи з "колективізації" та індустріалізації, і продовжуючи прийнятими у 1940 р. законом по тюремне ув'язнення за спізнення на роботу, прикріпленням робітників до заводів і т.п. необхідністю підготування до війни. Насправді ці заходи мали з військової точки зору зворотній результат. Воюють не гармати, автомати, літаки та танки, а люди, озброєні гарматами, автоматами, літаками та танками, результат війни залежить в першу чергу від готовності людей воювати, вбивати та вмирати, а така готовність визначається тим, чи вважають вони війну своєю справою, чи вважають вони, що їм є, що захищати. Якщо сталінська пропаганда справедливо стверджувала, що гітлерівський фашизм несе поневолення та знищення, то пролетарії СРСР на власній шкурі щохвилини відчували, що таким же режимом поневолення та знищення є і сталінська диктатура. Резону захищати одного дракона від іншого вони не бачили.
У червні 1940 р. було введено закон про судове переслідування за спізнення на роботу на 20 хвилин. Як пише американський історик робітничого руху на Донбасі Гіроакі Куромія, цей закон "буквально спустошив усю країну. З червня 1940 р. по червень 1941 р. за його порушення справи 3 млн. чоловік (8% працездатного населення країни) було віддано під суд, з них 500 тисяч - посаджено за грати" [22, 306].
Напередодні війни шахтар Богомолов з шахти №8 у Горлівці (Донбас) сказав з приводу заходів сталінського уряду: "Наприкінці квітня підняли норми виробітки, у середині травня - ціни на продукти, а в червні збільшили робочий день. Це обличчя нашого керівництва. Вони такі ж капіталісти, як і ті, що були до 1917 р." [22, 369].