Новий 2012 рік на 2028м.
Вже, майже, десять років поспіль я з друзями туристами Новий рік зустрічаю в Карпатах. Часи йдуть, компанії змінюються, а вже закореніла звичка святкувати НР за межами дому лишається, адже в горах, так як і в дитинстві, завжди є сніг, морозець, а отже, і святковий настрій.
Цього року шукати пригод та снігу вирішили у відомих нам місцях, а саме, на г. Піп Іван Чорногірський, одній з найвищих вершин Українських Карпат, у казковому готелі «Білий слон».
Звичайно, можливо мені хотілося б чогось нового, так як 2010 рік ми вже там зустрічали, та назбиралась значна кількість бажаючих, які хотіли побувати у казковому готелі. Ілля, як завжди, організував цілу банду новеньких та ще охочих до пригод, приєднались і добрі старі знайомі. Виїзд з Рівного запланували на 30 січня. Понишпоривши в мережі, знайшли багато груп, які теж планували зустрічати НР в обсерваторії. Тому ми з Сашком вирішили виїхати на день раніше, щоб встигнути зайняти комфортні кімнати. Серед заявлених груп, які будуть на ПІЧ, були і наші Бучанські знайомі. З ними домовились на рахунок добирання до Шибене, так як з Франківська нам треба їхати маршрутками, якими можливий проїзд тільки при наявності квитка.
До Франківська добрались класичним маршрутом - потягами. Місцева дівчина з Бучанської групи нам всім взяла квитки і о 5-й год. ранку ми з комфортом вирушили до Верховини. Від’їжджали з Рівного, а зимою і не пахло, у Франківську йшов дощ, - взагалі, така не новорічна погодка. Під’їжджаючи до Кривопільського перевалу, відчуваємо мороз і присутність снігу - це дуже підняло дух.
О 8-й ранку ми прибули до Верховини, де на 10 год. у нас був замовлений транспорт - газон 66, переобладнаний під пасажирський. Швиденько, за 2 год, добираємося до прикордонної застави Шибене. Дорога, як зажди, була слизька, але під такими колесами, навіть, великих нерівностей не відчути. Водій розповідає, що такою автівкою влітку можна заїхати на сам ПІЧ за 2000 грн.
Наш газончик
Поки погранці перевіряють документи, п’ємо чай-каву. Бучанські друзі лишаються ночувати у селі, а ми вирушаємо на полонину Веснарку. Погранці повідомили, що ніяких груп протягом декількох днів не було, тому колиби повинні бути вільними. Тим самим вже 13 год. Середнім темпом за 3 год. ми доходимо до колиб. Снігу під ногами було як раз нормально, щоб не ковзати по замерзлій землі, як там часто буває. Вийшовши з лісу на полонину, починаємо тропити: місцями провалюємося по пояс, а місцями просто замерзла травичка видніється. За словами місцевих, сніг тільки день як випав, тому пухлянок свіжесенький. На полонині є дві колиби. Займаємо новеньку і одразу починаємо розтоплювати пічку. Дрова є, а от колоти їх доводиться старим та міцним ВЦСПС льодорубчиком. Починає темніти, і на горизонті з’являється група (але вони проходять повз нас і йдуть у іншу колибу), згодом - ще одна група з багатьма дівчатами. Їх ми запрошуємо до себе, щоб дівчата погрілись. Хлопців попереджуємо, що дрова вичерпуються, а сокири немає. Вони довго не думаючи, швидко справляються саперською лопатою. ))) Так в тісноті та в теплоті вечеряємо, і під українські повстанські пісні засинаємо (думаю, зрозуміло, бо група наших сусідів - збірна Франківщини та Львівщини). Колибу нагріли так, що всі роздягались і, іноді, прокидались від спеки.
Стара колиба на пол. Веснарка
Наступного дня підйом о 7-й ранку. Снідаємо та споглядаємо на яскраво-червоний схід сонця. Колиба дуже файно розташована, дивовижний вигляд з вікна. 9 год. - товариші ще лишаються, а нам пора виходити, а отже, і першими тропити. По дорозі до оз. Марічейка нас наздоганяє та виривається вперед пара з Франківська. Тим часом вийшло сонечко, сніжок рипить, тихо, як у казці, ялиночки вбрані, як на святкових листівках… рай… Кооперуємося з товаришами, хлопців пропускаємо вперед і гайда топтати сніг. Толік з Франківська, озброєний снігоступами, йде, як по воді, а ми з Сашком за ним то по коліно, то по пояс в снігу. В деяких місцях йдемо по жеребу (альпійська сосна), засипаному снігом, заплутуючись в гілках ногами.
Вікно погоди на підйомі
Погода суперова, навіть встигли ПІЧ одним очком побачити. І тут небо захмурилось, здійнявся вітер, сірі хмари затягнули голубе небо і забрали з собою видимість. От так, в тумані, вже і йдемо аж до самої вершини.
Замерзле левенятко
Йдемо-йдемо, вже і товаришів не видко - десь поряд лиш їх голоси, а сіра імла все мете і мете. Вдалечині на секунду щось видніється… от вона обсерваторія… знову нічого не видно, ближче підійшли - насип каміння… По нечітких слідах йдемо вверх. В якусь мить розумію - занадто беремо вліво, наче так не треба, а сліди йдуть… Виходимо на гребінь, на насип каміння, з якого крутий обрив, між камінням місцями пустоти (можна і провалитись), вирішуємо зійти правіше. Трохи згодом знову натикаємося на сліди. Ще трошки - і якась дерев’яна споруда (як виявилось, новозбудована капличка). А от і він, наш готель, і товариші, які трохи не туди наслідили. За цією стежкою блукатимуть надалі майже всі гості обсерваторії.. Стоїмо поряд з обсерваторією, в п’яти метрах, а її повністю не видно, а часом, взагалі не видно - просто знаєш, що вона тут.)))
За нами Піп Іван... Ви його не бачите? А він є....
Вже 13 год., температура близько -6. Йдемо займати кімнати. На першому поверсі вже є один мешканець, біля нього і оселяємось та займаємо сусідні кімнати для своїх. Сусід зустрічає нас щиро та радісно, з багатьох об’єктивів. Виявляється, це відомий фотограф Роман Михайлюк - він вже з десяток років зустрічає НР в горах, тижнями може пробути в одному місці в очікуванні цікавих фотомоментів. Переконливо раджу глянути його фото. Це - інший погляд на фотомистецтво, адже він фотографує виключно на плівку та фотошоп не використовує взагалі. http://photographers.com.ua/pictures/user/12420/
Скидаємо речі і приступаємо до облаштування номеру. Заліплюємо сніговими блоками вікно. Блоки вирізаємо звичайною ножівкою, яку нам позичив сусід. http://vkontakte.ru/video?id=23879067§ion=tagged&z=video12647941_161683804
Забита снігом кімната швиденько розчистилась. Ставимо намет, конструюємо ялинку з льодорубів і гірлянди - і можна затишно жити. Фотограф Роман запрошує нас на вершину обсерваторії на фотосесію. Добираємось туди по обрізкам драбини, яка слизька, місцями зчесана і обривається у підвал, так як перекриттів між поверхами в тому місці вже немає. Пару хвилин на даху - і таке враження, що на вершині якось багатотисячника, руки та обличчя обмерзли. Треба терміново тікати відігріватись та пити чай.
На «вершині» ПІЧ
Вирішили проекспериментувати і на ПІЧ взяли з собою пічку Бонда. Сашко прихопив мішечок сухих щепок (за об’ємом та вагою - як хлібина). Балони з газом теж мали, але економили їх на екстремальні умови. В принципі, якщо йти на 1-2 дні і буде, де готувати, то можна використовувати. Запасу дров вистачило на 1 день та сніданок з чаєм. Оточуючі були здивовані вогням, але це додавало затишку та тепла в нашу кімнату, тому її всі вважали найтеплішою.
Наші апартаменти
А тим часом групи все прибувають і прибувають. Ось Бучя і Франківськ, і хлопці-бідолахи, які вирішили з Дземброні радіалочку махнути на Смотрич та ПІЧ - пів дня шукали обсерваторію, голодні, холодні, без спорядження для ночівлі, знайшли, віддихались, і назад. Цікаво, чи встигли до півночі добратись хоч до колиб? От і Рівне з Луцьком по частинках доходить. Напоюємо чаєм та допомагаємо забудувати вікно. Від роботи стає тепліше, тому постійно знаходимося в русі. Допомагаємо прийдешнім знайти місця під намети. Під вечір зайнятий кожен куточок. Помічаємо серед обмерзлих туристів і собаку - алабая Малиша (поки прийшов, то на лапках подушечки порізав об сніг, труситься, холодно, а погляд який…)
Тим самим, за межами готелю холоднішає, десь -10. Активісти на вулиці будують ялику зі снігу і запрошують усіх опівночі зібратись.
Центральна ялинка готелю
До НР лишається декілька годин: вечеряємо, співаємо пісні під гітару (її суди спеціально принесли, щоб на наступний день спалити), дехто лягає спати, а ми готуємо новорічний стіл - бутери з ікрою, оливки, цукерки, шампанське…
Виходимо до центральної ялинки - там всі в очікуванні: прикрашається ялинка бенгальськими вогниками, груповий відлік часу, УРА!!! З НОВИМ РОКОМ!!! Всі радіють, веселяться, вітають один одного, салюти пускаються, шампанське рікою ллється і одразу в келихах замерзає, хороводи водяться, пісні співаються… Заради такої щирої та невимушеної атмосфери, мабуть, і варто їхати, йти, мерзнути і. т.д. Це такий заряд позитиву та енергії на весь рік! Навіть заядлі новорічні сплюни (ті, хто давно не зустрічав НР, або не визнавав цього свята) після такої зустрічі хочуть знову і знову повертатися сюди, туди де ніколи не буде одноманіття, тому що завжди буде щось нове, цікаве, неповторне. Спостережливі нарахували в обсерваторії близько 60 осіб.
Новорічна ніч
1 січня ми та переважна більшість груп планували вихід на хребет, але Небесна канцелярія цього року сувора і не дала добро на вихід (навіть, найстійкішим, які в очікуванні пробули тиждень на ПІЧ).
Ось такий він неприступний
По обіді ми почали спуск. До нас приєднались інші групи, дехто навіть виходив, а потім повертався, бо сильний вітер і повна невидимість робила своє діло. Тому ми один за одним, слід у слід пішли вниз. Видно було тільки сусіда попереду, а сильний вітер не давав підвести голову. Трохи нижче стало ясніше, і взагалі, з’явилось сонечко, але сильний вітер був все одно безпощадним.
Туристичні їжаки в тумані
Ми вирішили заночувати в лісі. Трохи вище - оз. Марічейка, є лісопункт з хатинкою, якщо звісно її можна так назвати - просто стіни, підлога та дах, але, все одно, затишніше, ніж просто неба.
Лісопункт біля оз. Марічейка
Повечеряли, погрілись біля вогнища. Якось тоді дуже змерзли, тому вирішили намет погріти газовою лампою. За 2 год. так розкочегарили, що роздягались, і до ранку тепла вистачило. Як стало потім відомо, нашим першим сусідам по колибі таки не пощастило, і замість того, щоб спуститись в Шибене, вони зайшли аж в Луги - а то є що йти. Навіть рятувальники мали виходити їх шукати, але зранку вони віддзвонились.
2 січня від Марічейки до Шибеного спустились за 2 год. Зайшли до Івана (перша хата як спускатись) на фірмові вареники з картоплею і бринзою, политі шкварками з сметаною по місцевому рецепту. Пригостили і справжньою калганівкою (настойкою на золотому корені). Отак оздоровившись та набравшись сил, вирушаємо до автобусу на Верховину. Він стартує о 14 год. Вже давно знайомий нам водій рейсового пазіка, влаштовує повний сервіс: розсаджує по місцях; домовляється з прикордонниками, щоб «не трусили» бо всі свої їдуть; пригощає гарячим смачним хлібом, печеним на дровах, з місцевої пекарні; у Верховині пересаджує на Коломийській пазік. І так з комфортом до 19 год. потрапляємо в Коломию. Їхали довго. Дорога до Косова варта уваги - це такий місцевий «Париж-Дакар». Але краще один раз проїхати, ніж багато писати.)))
На цьому, певно, треба і завершити розповідь. До зустрічі в горах!
Успіхів!!!
З.І. Шкода, звісно, що вкотре Піднебесна нас не пускає на хребет, але певно в тому і суть - хоче, щоб ми знову щось вигадували, збиралися, шукали, їхали, навчились чекати, працювали над собою, здобували досвід, щоб прагнули до чогось нового і цінували те, що маємо, а головне, - щоб отримували задоволення від всього цього процесу, що і є Життям.
Більше фото можна побачити тут
http://vkontakte.ru/album23879067_149835785
Фото із 2010 року
http://vkontakte.ru/album23879067_101256438