Ілюзорність світу. Історія моєї нереальності.
1
Я беру тебе з собою у кожен сон. Ранкова електричка. Студенти, що їдуть додому, схилилися над мобільником - дивляться якесь відео. Хтось читає книгу, хтось лускає насіння, хтось регоче і штурхає товариша: "Ля! Жрьот семкі і нє дєліцца!"
Снують бабці з пиріжками і соняшниковим насінням. Рвуть горло продавці газет , журналів та всякої всячини. Музиканти змінюють жебраків. Знову пиріжечниці - коло замикається...
Ти сидиш навпроти. Светр незмінний як і погляд. Все як на останній фотографії. Як тобі серед зими у светрі? Ти посміхаєшся. Я посміхаюсь у відповідь. В цьому моєму сні ти не більш уявний аніж усе інше. І я починаю засинати...
2
Я прокидаюся уже на вокзалі. Точніше в підземному переході. Перед очима надпис "вихід у місто". Пішли, поки що це єдиний вихід, хоча насправді то вхід, і він не єдиний.
І я входжу в місто.Чи пак МИ входимо разом. Що для міста: людиною більше - людиною меньше. Чи звертає воно увагу на людей? Чи відрізняє справжніх од уявних? До автовокзалу дійдемо пішки - тут не так уже й далеко. Дивися навколо. Всотуй це місто через очі, але не повторюй моїх помилок, не вдихай його на повні груди - його повітря може бути отруйним. Воно таке, це місто. Моє колишнє...
3
На автовокзалі ми залишимо речі у камері схову.Тобі добре - ніяких зайвих речей. Ти впевнений, що тобі нічого не потрібно? Давай вигадаю тобі хоч куртку - люди ж дивляться! Ти кажеш, що вони нічого не бачать? Ти як завжди правий - людям властиво дивитися і не бачити, слухати і не чути. Ти не такий тільки тому, що повністтю ідеалізований, бо я тебе тільки уявляю. Ти кажеш, що це ще питання, хто чия ілюзія. Так навіщо ж ти вигадава мене з рюкзаком речей?! Їх же тепер треба залишати в камері схову. І ще: міг би й не уявляти оті кілька сивих волосин, які я побачила зранку в дзеркалі, знаєш же, як це травмує жінку!
Ну от, ми починаємо сваритися...
Я беру тебе з собою у кожен сон. Ранкова електричка. Студенти, що їдуть додому, схилилися над мобільником - дивляться якесь відео. Хтось читає книгу, хтось лускає насіння, хтось регоче і штурхає товариша: "Ля! Жрьот семкі і нє дєліцца!"
Снують бабці з пиріжками і соняшниковим насінням. Рвуть горло продавці газет , журналів та всякої всячини. Музиканти змінюють жебраків. Знову пиріжечниці - коло замикається...
Ти сидиш навпроти. Светр незмінний як і погляд. Все як на останній фотографії. Як тобі серед зими у светрі? Ти посміхаєшся. Я посміхаюсь у відповідь. В цьому моєму сні ти не більш уявний аніж усе інше. І я починаю засинати...
2
Я прокидаюся уже на вокзалі. Точніше в підземному переході. Перед очима надпис "вихід у місто". Пішли, поки що це єдиний вихід, хоча насправді то вхід, і він не єдиний.
І я входжу в місто.Чи пак МИ входимо разом. Що для міста: людиною більше - людиною меньше. Чи звертає воно увагу на людей? Чи відрізняє справжніх од уявних? До автовокзалу дійдемо пішки - тут не так уже й далеко. Дивися навколо. Всотуй це місто через очі, але не повторюй моїх помилок, не вдихай його на повні груди - його повітря може бути отруйним. Воно таке, це місто. Моє колишнє...
3
На автовокзалі ми залишимо речі у камері схову.Тобі добре - ніяких зайвих речей. Ти впевнений, що тобі нічого не потрібно? Давай вигадаю тобі хоч куртку - люди ж дивляться! Ти кажеш, що вони нічого не бачать? Ти як завжди правий - людям властиво дивитися і не бачити, слухати і не чути. Ти не такий тільки тому, що повністтю ідеалізований, бо я тебе тільки уявляю. Ти кажеш, що це ще питання, хто чия ілюзія. Так навіщо ж ти вигадава мене з рюкзаком речей?! Їх же тепер треба залишати в камері схову. І ще: міг би й не уявляти оті кілька сивих волосин, які я побачила зранку в дзеркалі, знаєш же, як це травмує жінку!
Ну от, ми починаємо сваритися...