Про Батьківщину та національність
У мене з дитинства були проблеми з усвідомленням батьківщини. “Батьківщина, це земля, де ми народилися, де жили наші прадіди, - пояснювали мені в школі, - ми повинні її любити і обороняти од ворогів, так як наші діди обороняли її у Велику Вітчизняну війну.”
І все це було правдою, але все одно для мене не мало ніякої достовірності.
Я народилася в Києві, далі мої батьки жили десь там під Богуславом, потім ще десь, потім на Чернігівщині, потім в Запорізькій області. До 8 років я не встигала до чогось звикнути. А після 8 років не хотіла звикати до того місця, де я живу. Воно мені не подобалось. Не так щоби сильно і до болю, але все-таки не подобалось. Не подобалась школа, не подобались сусідські діти на вулиці, не подобалось село... Батьківщина в мене обмежувалася родиною, але аж ніяк не країною, чи населеним пунктом.
В 15 років я перебралася в Запоріжжя, і вирішила, що я космополіт. Що Батьківщина для мене - це планета Земля, що жити на Землі треба там, де красиво і затишно, от і всі тобі ідеї про батьківщину.
Як не дивно, я з 15 років майже ніколи не жила там, де затишно. Там було красиво, там було весело, там було багато друзів, там було багато роботи, але затишку не було.
В Мелітополі я прожила найдовший період - 11 років. За своє життя я ніде так довго не жила ще. Це мабуть єдиний куточок, який я могла б назвати своєю маленькою батьківщиною, але не називаю. Тому що там у мене нема ніякого коріння, взагалі ніякого. А слово “батьківщина” походить від слова “батьки” або може “батько”.
Зовсім інша справа з національною самоідентифікацією. Я дуже чітко усвідомлюю, що я українка, я люблю свою мову, народні пісні, музику, а також українську літературу. Школа, здається, зробила все, аби діти ненавиділи українську літературу. Але для мене література не мала нічого спільного зі школою. На моє щастя мене дуже рано навчили читати, і ніхто не цікавився, що саме я читаю. Але не це зробило мене українкою. А винувата у всьому покійна бабуся.
Бабусі Галі два дні тому могло би виповнитися 92, але вона вже три роки як померла. За метрикою її звали Ганною. Я розумію чому, бо тоді імена дітям давали, коли хрестили, а оце зараз день святої Ганни. Але ім’я Ганна якось не прижилося, а прижилося ймення Галя.
Бабуся Галя мала три класи освіти. Коли вона щось писала, то виводила великі округлі літери, як учениця в зошиті і робила це не дуже швидко. Бабуся читала мені вірші. З пам'яті. Мабуть вона знала напам'ять всі вірші для дітей, які тільки могла прочитати в дитинстві. Хочу сказати, що коли я ходила в школу, з тих гарних віршів в школі ми вчили тільки декілька. Зате були про Леніна. Пізніше, уже в педагогічному училищі, я зустрілася з тими віршами, вивчаючи курс дитячої літератури, і встановила їх авторство. Бабуся знала і Лесю Українку, і Олену Пчілку, і Глібова...
До віршів додавалися пісні, до пісень казки, а до казок розповіді про минуле. З бабусею, а пізніше уже і з мамою ми вивчили народні назви квітів і трав. В дошкільному віці я завдяки бабусі знала, як називається кожна рослина, що росла в селі і за околицями. Бабуся в дитинстві пережила страшну голодовку (так вона називала глодомор 30-х років) отож дуже часто вона показувала мені траву, яку можна їсти, якщо буде голод...
В городі у бабусі був невеличкий ставок. Я ще застала ті часи, коли в селі там святкували Купалу. Борщ, вареники, домашні ковбаси, паски на Великдень, крашанки, варена картопля в мундирах з олією і сіллю - все це у мене асоціюється з бабусею Галею.
Друга бабуся була у мене російськомовна. ЇЇ звали Марусею, хоча за святцями вона була Мотрею (Матрёной) Вона була матір'ю батька, і ми жили з нею ввесь час, тоді як у баби Галі я бувала лише влітку.
Але бабуся Маруся мені нічого не розказувала. Вона нас, онуків, годувала, одягала і відправляла або гуляти, або робить якусь роботу. Я не думаю, що вона мене не любила. Вона ж в’язала мені чудові светри і шила сукні. Просто в її любов не входило спілкування...
Діти, з якими не спілкувалися їх баби, діди і батьки втрачають коріння.
У мого батька і відповідно в мене білоруське прізвище, але дід не був білорусом. Він був уже українцем. А російськомовна бабуся, його дружина, виховувалась у її тітки, в білорусії. Бабауся схоже що була росіянокою, бо дівоче прізвище мала Решетнікова. Мамин батько теж був з російським прізвищем Обудьонніков і прабаба (його мати) говорила російською. Але матері од батька не дісталося навіть прізвища і діда я ніколи не бачила, хоча вмер він, коли мені було років може 10 або 12. Прабаба його пережила...
Отож у мені може наполовину російської крові, але ні краплі від російської національності.
В дитинстві мені рідко траплялися люди (ну окрім тих, що по телевізору показували) які говорили російською мовою, але російську я знала добре. Мене навчила мама, і я як-не-як спілкувалася хоч трохи з російськомовною бабусею.
Ця історія з двома бабусями доводить, що з дитиною просто необхідно спілкуватися. Розказувати, показувати, передавати досвід. Бо якщо тільки дбати аби дитя поїло і вдягало на вулиці шапку, то виросте казна що. І оте казна що, біоробот по своїй суті, буде іти туди де добре годують і тепло вдягають, розтоптуючи інтереси інших.
І все це було правдою, але все одно для мене не мало ніякої достовірності.
Я народилася в Києві, далі мої батьки жили десь там під Богуславом, потім ще десь, потім на Чернігівщині, потім в Запорізькій області. До 8 років я не встигала до чогось звикнути. А після 8 років не хотіла звикати до того місця, де я живу. Воно мені не подобалось. Не так щоби сильно і до болю, але все-таки не подобалось. Не подобалась школа, не подобались сусідські діти на вулиці, не подобалось село... Батьківщина в мене обмежувалася родиною, але аж ніяк не країною, чи населеним пунктом.
В 15 років я перебралася в Запоріжжя, і вирішила, що я космополіт. Що Батьківщина для мене - це планета Земля, що жити на Землі треба там, де красиво і затишно, от і всі тобі ідеї про батьківщину.
Як не дивно, я з 15 років майже ніколи не жила там, де затишно. Там було красиво, там було весело, там було багато друзів, там було багато роботи, але затишку не було.
В Мелітополі я прожила найдовший період - 11 років. За своє життя я ніде так довго не жила ще. Це мабуть єдиний куточок, який я могла б назвати своєю маленькою батьківщиною, але не називаю. Тому що там у мене нема ніякого коріння, взагалі ніякого. А слово “батьківщина” походить від слова “батьки” або може “батько”.
Зовсім інша справа з національною самоідентифікацією. Я дуже чітко усвідомлюю, що я українка, я люблю свою мову, народні пісні, музику, а також українську літературу. Школа, здається, зробила все, аби діти ненавиділи українську літературу. Але для мене література не мала нічого спільного зі школою. На моє щастя мене дуже рано навчили читати, і ніхто не цікавився, що саме я читаю. Але не це зробило мене українкою. А винувата у всьому покійна бабуся.
Бабусі Галі два дні тому могло би виповнитися 92, але вона вже три роки як померла. За метрикою її звали Ганною. Я розумію чому, бо тоді імена дітям давали, коли хрестили, а оце зараз день святої Ганни. Але ім’я Ганна якось не прижилося, а прижилося ймення Галя.
Бабуся Галя мала три класи освіти. Коли вона щось писала, то виводила великі округлі літери, як учениця в зошиті і робила це не дуже швидко. Бабуся читала мені вірші. З пам'яті. Мабуть вона знала напам'ять всі вірші для дітей, які тільки могла прочитати в дитинстві. Хочу сказати, що коли я ходила в школу, з тих гарних віршів в школі ми вчили тільки декілька. Зате були про Леніна. Пізніше, уже в педагогічному училищі, я зустрілася з тими віршами, вивчаючи курс дитячої літератури, і встановила їх авторство. Бабуся знала і Лесю Українку, і Олену Пчілку, і Глібова...
До віршів додавалися пісні, до пісень казки, а до казок розповіді про минуле. З бабусею, а пізніше уже і з мамою ми вивчили народні назви квітів і трав. В дошкільному віці я завдяки бабусі знала, як називається кожна рослина, що росла в селі і за околицями. Бабуся в дитинстві пережила страшну голодовку (так вона називала глодомор 30-х років) отож дуже часто вона показувала мені траву, яку можна їсти, якщо буде голод...
В городі у бабусі був невеличкий ставок. Я ще застала ті часи, коли в селі там святкували Купалу. Борщ, вареники, домашні ковбаси, паски на Великдень, крашанки, варена картопля в мундирах з олією і сіллю - все це у мене асоціюється з бабусею Галею.
Друга бабуся була у мене російськомовна. ЇЇ звали Марусею, хоча за святцями вона була Мотрею (Матрёной) Вона була матір'ю батька, і ми жили з нею ввесь час, тоді як у баби Галі я бувала лише влітку.
Але бабуся Маруся мені нічого не розказувала. Вона нас, онуків, годувала, одягала і відправляла або гуляти, або робить якусь роботу. Я не думаю, що вона мене не любила. Вона ж в’язала мені чудові светри і шила сукні. Просто в її любов не входило спілкування...
Діти, з якими не спілкувалися їх баби, діди і батьки втрачають коріння.
У мого батька і відповідно в мене білоруське прізвище, але дід не був білорусом. Він був уже українцем. А російськомовна бабуся, його дружина, виховувалась у її тітки, в білорусії. Бабауся схоже що була росіянокою, бо дівоче прізвище мала Решетнікова. Мамин батько теж був з російським прізвищем Обудьонніков і прабаба (його мати) говорила російською. Але матері од батька не дісталося навіть прізвища і діда я ніколи не бачила, хоча вмер він, коли мені було років може 10 або 12. Прабаба його пережила...
Отож у мені може наполовину російської крові, але ні краплі від російської національності.
В дитинстві мені рідко траплялися люди (ну окрім тих, що по телевізору показували) які говорили російською мовою, але російську я знала добре. Мене навчила мама, і я як-не-як спілкувалася хоч трохи з російськомовною бабусею.
Ця історія з двома бабусями доводить, що з дитиною просто необхідно спілкуватися. Розказувати, показувати, передавати досвід. Бо якщо тільки дбати аби дитя поїло і вдягало на вулиці шапку, то виросте казна що. І оте казна що, біоробот по своїй суті, буде іти туди де добре годують і тепло вдягають, розтоптуючи інтереси інших.