осінній Малкович
ЩЕ ОДНА ОСІНЬ
Тяглось на тумани та не відлетіліло
віяло злагодою і раєм
вітряне золото миготіло
вуличка похитувала трамваєм.
Равлики хмиз запасали бо саме
час їм в хатках палити
булькали вина в бутлях під лавками
(щасливий хто буде їх пити)
Проходили сумно безглуздо й далеко
люди самотні навзаєм
вітер відносив листки і лелеки
й вуличку із трамваєм.
НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ
Я стану ягуаром...
Х.-С. Чокано
Сніг опадав. Птахи, як і плоди,
опали швидше. В небі гасла осінь,
і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,
в тім снігові мене впізнала ти.
Хотів я стати снігом. Але - ні:
я стану павучком - і з павутини
тобі літак сплету, щоб він за сніг
був легшим, й на губах моїх не гинув.
Я стану явором: зайди у тінь мою
і притулись до крони молодої
або у листя тепле, як в долоні,
впади - я м'яко листям постелю.
Ти накажи лиш: я за ніч одну
зведу палац на озері найглибшім,
а потім стану льодом найкрихкішим -
і, заманивши,- всіх на дно зведу.
Я стану яструбом: в пориві самоти
я викраду тебе - і в хащах чорних,
кохаючи, розідру тіло, щоби
побачити, чи серце маєш ти.
МЕНІ ПОДАРОВАНО ЧАРІВНИЙ
БУКЕТ ЖОВТИХ ТРОЯНД...
Пробігла жовта квітка поміж нами -
й велика ніч з зеленими очима
між нас хотіла стиха просочитись
(а очі ж бо - твої;
ті, котрі я губами
не раз розплющував, заплющував не раз).
Ніч відпливла.
Ця квітка - не для нас.
Той сон твій, що побіг до Коломиї,
не збудеться, і темінь не покриє
ані одну із посмішок твоїх,
ні ямочки на плечках біля шиї...
Я прижену - етапом! - з Коломиї
той сон, який тебе злякати зміг…
Пробігла жовта квітка поміж нами?
Не може бути,- господи! -
між снами
ми ще побачим, певно, й не такі,
а наші розставання - ще легкі...
Моя маленька, не змагайсь з дощами:
сідай - і говори коханими устами.
ЛІС
В осінні вечори, у вечори студені,
непевне все якесь, як ворожбитський віск,
при місяці гладкім висвічує легені
карпатський - іздаля почагарілий - ліс;
ліс, що себе відріксь, опавши в вічну темінь,
лиш де-не-де листки, немов на вішачках
худенькі сорочки, яких вже не вберемо,
але й порвати їх не зважиться рука.
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКУ (я там народилась)
Це не вірш і не опис, немов у Боплана, а просто
місто ґречності і сентиментів, в якому
хтось за курку останню собі «Кобзаря» купував
і де по музиканті бездомнім ліра тривожна зросте;
місто, де від валів - кожна вуличка, мов карамелька:
солодка, недовга й твоя; місто флірту й театру,
де впродовж сотні зим тріумфує «Циганка Аза»;
там, вперше приїхавши, губляться від своїх мам
хлопчики - дикі горішки - й ридають в свої капелюшки;
місто твоєї безвусості, де ночував на дивані старім, із якого
пружини, мов круки, вночі вилітали під ребра.
Там ще не розумів, чому скрипку до лівого боку тиснув так,
там інколи з легкістю вірилось в те, ніби ти - подорожник...
Місто юності, ти подорожнику мій невідмовний
з прожилком ратуші посередині.
*
Я загубив свій ключ: я голочку соснову
назвав своїм ключем - І загубив чомусь,
і чОмусь не знайду, й, відшукуючи, знову
знаходжу не його - і до дверей тулюсь.
Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,-
я загубив свій ключ? я мав його чи ні?
який він? і чому так пахне він мені,
як голочку сосни у пальцях розтираю...