Спізніла подяка
Чи пам’ятаєте ви своє дитинство?То ж чи добре ви його пам’ятаєте? Оту купу вільного дитячого часу, що лягає важким тягарем на гендерно нерівні стрілки кімнатного годинника. Не так? Тоді вітаю вас з раціональним використанням часу, яке з манірно повільного потягу стало стрімким спогадом на шляху дорослого життя.Коли ваша рідна домівка залишається далеко позаду, ви потрапляєте в круговерть щоденних подій, не маючи можливості озирнутися туди, де пеклася цеглина вашої самобутності, де гартувався булат самостійності зі шлаком помилок та боязких кроків. Кожен з нас витрачав своє дозвілля по-різному. Секції, факультативи, клуби… Згадайте, це було, воно повинно було залишити свій штамп якості, і не важливо якої. Тобто важливо якої, але це не обов’язкова умова для згадування.У мене був «кружок». Старий радянський імператив, що єднав групу людей зі спільними інтересами. Офіційно ми називали його фотоклуб, але то було своєрідне маскування від сторонніх - така собі масонська ложа заплутаних підлітків, скриня таємниць про оточуючий психологічний світ. І щоб стати магістром треба було постійно вчитися і творчо працювати.Ця втаємничена лабораторія була відкрита для всіх. І перші дні осені завжди наповнювали невеличкі кімнати гомоном занадто сміливих для початку новачків. Потім зі страху вони принишкнуть. Та чи розуміє підліток, що йому буде треба в житті? Навряд. А побачити користь від щоденних відвідувань можна лише тоді, коли з’явиться рішення написати подібні рядки, через багато років. А витрачати час на незрозумілу маячню бажає лише той, хто починає завчасно її розуміти. От і виходить, що за півроку наш постійний склад наповнює лише двійко невпевнених в собі школярів.Наш наставник - це унікальна особа: сильна… ні, духовно потужна жінка, з вмінням впливати на оточуючих котрої змагається її ж розум та інтелект (з безліччю причеплених епітетів). А весь досвід її зрілих років належав нам, точніше тим, хто мав можливість його взяти. І ми брали. Потроху. Але то були крихти, що розчинялися в пам’яті, а не в осмисленні, жмені «сільгосп» культур, що проростали і визрівали в оранку через роки. Та тоді ми про це ще не знали. А якби знали, то трагічна кончина Гренуя була б повторена в нашому часі.А ще це був дамоклів меч, що постійно висить над твоєю потилицею, і кожен неточний рух пускав цівку крові по спітнілій спині. Ба, навіть дома ти відчуваєш нестерпну прохолоду заточеного леза визнання, яке так нав’язливо прагнеш здобути. Бо уява про власну могилу з труною іронії і хрестом сарказму творила з несвідомої дитячої мотивації потужний важіль для не підйомних завдань.А ще - це Дельфійський оракул. Погляньте в очі людині, що знає про вас усе, навіть розташування дірочок на замаскованих взуттям шкарпетках. Перед вами стоїть сакральна особа, вона знає ваше майбутнє, і ви, наче фанатична дурість, здобуваєте бонуси в очах пророка. Адже його слова просто змінять ваше майбутнє. Або ж запрограмують. Кожне слово про ваш життєвий вирок - це тавро, яке ви напару з мозком ніжно плекаєте, щоб покласти тягарем неминучості на свою долю. «Дрібниць не буває», - постійно повторював оракул. А ми навіть маленькі та незначні у часі події зараховували в рейтинг своєї особистості.Отакий життєвий досвід спіткав моє дитинство. За що? Невідомо. Я, невдячна особа, поїхав за успіхом і прагну повернутися з його бурштином у кишені. І подякою. Бо страшно просто повернутися, і поглянути в очі пророка, і побачити свою безпорадність та кволість. Можливо тому, цей некролог своїй невдячності я хочу закінчити спробою власного виправдання перед Т.А.Дякую!