Первая любовь Михаила Кутузова
Оригинал взят у bruchwiese в Первая любовь Михаила Кутузова -Ульяна Александрович из Великой Кручи под Пырятином на Полтавщине .
Кутузов Михаил Илларионович, кавалер ордена Святого Георгия 1777г. Луганский пикинерный полк.Полковник.
Михайла Кутузова та українку Уляну Олександрович єднали сильні почуття. Однак їм не судилося бути разом
Ім'я Михайла Кутузова належно зажило світової слави. Про нього, видатного полководця, який здолав непереможного Наполеона, відомо і написано чимало. Але передусім про його бойові подвиги й значно менше - про особисте життя. I вже зовсім мало хто знає, що доля М.І. Кутузова - і як воїна, і як людини - була значною мірою пов'язана з Україною.
Два поранення i обидва - смертельні
Упродовж багатьох років майбутній фельдмаршал служив і воював у Криму. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. брав участь у взятті Очакова, Акермана (Білгород-Дністровського), грандіозному штурмі Ізмаїлу. Тоді ж отримав і жахливі свої поранення.
Поблизу Алушти Кутузов, на той час ще підполковник, із прапором у руках повів свій батальйон в атаку на турецький десант. Мужність командира надихнула солдатів, і вони штурмом захопили укріплення ворога. В бою куля влучила полководцю в ліву скроню і вилетіла біля правого ока. Вдруге Кутузова (уже генерал-майора) було поранено 1788 року під час героїчної битви його корпусу під Очаковим. Куля пробила йому щоку і вийшла через потилицю.
Обидва ураження вважалися смертельними. Однак, на подив усім, Кутузов вижив. Зберігся запис хірурга Массота, який лікував Михайла Iлларiоновича під Очаковим: «Доля, певне, готує цю людину до чогось надзвичайного. Він отримав два поранення, кожне з яких - смертельне за всіма правилами науки медичної».
Відтоді іноді полководець ходив із чорною пов'язкою на оці. Як адмiрал Нельсон.
Куди поспiшає вершник?
В Україні Кутузов мав невеличкий маєток у селі Горошки (неподалік Володимира-Волинського), куди дуже любив приїздити. У 1806-1808 роках він був Київським військовим губернатором і доклав чималих зусиль для підвищення боєздатності військ, що базувалися на території України, а також створення умов надійної оборони краю.
Та була ще одна причина, з якої Кутузов серцем прикипів до нашої землі… Уявімо Україну кінця 60-х - початку 70-х років XVIII століття. У чудовому квiтучому краї ще жива була козаччина (хоч, на жаль, вела лік своїм останнім рокам). Ще гуляли славні запорожці, ще існували звитяжні козацькі полки та сотні (як адміністративні та військові одиниці)...
Ось перед нами мальовничі володіння Лубенського полку, на які спадає рожевим сяйвом лагідне, тихе надвечір’я. Із сотенного міста Пирятин на широкий шлях виїжджає на вороному коні вершник. У променях призахідного сонця його офіцерське вбрання видається особливо ошатним. Очевидно, він із полку, що тимчасово розквартирувався перед відправленням на війну з турками. На вродливому обличчі офіцера - замріяна, щаслива усмішка.
Кінь іде риссю. Навкруги неозорий степ. Раптом рiвнина обривається крутою стіною, і стає видно, як серед лісистих берегів, островів, плавнів та задумливих очеретів тихо струменить річка Удай. Тут розкинулося миле Михайловi село Велика Круча. Ось уже проглядається і розкішний панський двір - садиба поважного старшини, багатого, гордого і владолюбного підкоморія Лубенського полку Івана Ілліча Олександровича, батька чарiвної Уляни.
Ще більша радість заіскрилася в очах вершника. Він перевів коня в галоп...
Вона берегла, наче скарб, листи вiд коханого
А тепер звернімося до документів. У Центральному державному історичному архіві України зберігаються листи і записи нащадків Олександровича - знаних українських поміщиків Стороженків, які до 1917 року володіли селом Велика Круча (нині Пирятинського району Полтавської області).
Відкриваємо 8-й том родинного архіву і на 40-й сторінці читаємо хвилюючий переказ. Він такий драматичний, що є сенс навести його повністю, зі збереженням мови оригіналу:
«Когда М.И. Голенищев-Кутузов, будущий князь Смоленский, был еще в маленьком чине, стоял он как-то с войсковой частью в Пирятине, где и познакомился с семьей Александровичей и стал часто бывать у них в селе Великая Круча. Ему приглянулась Ульяна Ивановна, отвечавшая взаимностью. Они еще ничего не говорили родителям, как вдруг Ульяна опасно заболела.
Все лечения не помогали, и мать в отчаянии дала обет, что если дочь выздоровеет, то останется на всю жизнь незамужней. Ульяна выздоровела, но вместе с тем возросла и взаимная любовь молодых людей. Когда мать объявила Ульяне, чему она обязана, по ее мнению, спасением от смерти, молодые люди, было, призадумались, но вскоре любовь превозмогла другие чувства, и они просили у родителей благословения на брак. Мать отговаривала, боясь кары Божьей, но не могла препятствовать счастью любимой дочери. Уже был назначен день свадьбы, как вдруг невеста слегла с горячкой.
Жених был в страшном отчаянии и принимал все меры к спасению несчастной невесты. Она не умерла, но, увидевши в своей болезни перст Провидения, хоть Кутузов и настаивал на совершении брака, решительно не захотела «завязывать ему свет». Она стала постоянно молиться и сохранила тихую привязанность к любимому человеку и добрую память о нем до последних лет своей жизни (умерла в 1836 году). Она берегла, как драгоценность, несколько писем от Кутузова, и когда умирала, приказала положить их к ней в гроб под голову».
Чим не сюжет для гарного iсторичного фiльму?
…У 1778 році Кутузов одружився на доньці відомого тоді військового діяча генерал-поручика І.О. Бібікова - Катерині Іллівні, яка народила йому шестеро дітей. Він був зразковим чоловіком і батьком, ніжно відданим родині.
Однак з огляду на його високі людські якості (окрім великого природного розуму і всебічної обдарованості) цілком можна припустити, що в глибині душі великий полководець завжди беріг кохання до Уляни, своєї красуні з Полтавщини, яка постійно молилася за нього (не випадково він вижив після двох смертельних поранень) і для якої юний Михайло навіки залишився першою та єдиною любов’ю.
Помер Кутузов 28 квiтня 1813 року в Польщi. У пам’ятi нащадкiв він залишився легендарним полководцем, який зумiв здолати армію Наполеона, що перед тим захопила майже всю Європу… Забальзамоване тiло генерал-фельдмаршала було перевезено до Петербурга та поховано у Казанському соборi.
Кутузов Михаил Илларионович, кавалер ордена Святого Георгия 1777г. Луганский пикинерный полк.Полковник.
Михайла Кутузова та українку Уляну Олександрович єднали сильні почуття. Однак їм не судилося бути разом
Ім'я Михайла Кутузова належно зажило світової слави. Про нього, видатного полководця, який здолав непереможного Наполеона, відомо і написано чимало. Але передусім про його бойові подвиги й значно менше - про особисте життя. I вже зовсім мало хто знає, що доля М.І. Кутузова - і як воїна, і як людини - була значною мірою пов'язана з Україною.
Два поранення i обидва - смертельні
Упродовж багатьох років майбутній фельдмаршал служив і воював у Криму. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. брав участь у взятті Очакова, Акермана (Білгород-Дністровського), грандіозному штурмі Ізмаїлу. Тоді ж отримав і жахливі свої поранення.
Поблизу Алушти Кутузов, на той час ще підполковник, із прапором у руках повів свій батальйон в атаку на турецький десант. Мужність командира надихнула солдатів, і вони штурмом захопили укріплення ворога. В бою куля влучила полководцю в ліву скроню і вилетіла біля правого ока. Вдруге Кутузова (уже генерал-майора) було поранено 1788 року під час героїчної битви його корпусу під Очаковим. Куля пробила йому щоку і вийшла через потилицю.
Обидва ураження вважалися смертельними. Однак, на подив усім, Кутузов вижив. Зберігся запис хірурга Массота, який лікував Михайла Iлларiоновича під Очаковим: «Доля, певне, готує цю людину до чогось надзвичайного. Він отримав два поранення, кожне з яких - смертельне за всіма правилами науки медичної».
Відтоді іноді полководець ходив із чорною пов'язкою на оці. Як адмiрал Нельсон.
Куди поспiшає вершник?
В Україні Кутузов мав невеличкий маєток у селі Горошки (неподалік Володимира-Волинського), куди дуже любив приїздити. У 1806-1808 роках він був Київським військовим губернатором і доклав чималих зусиль для підвищення боєздатності військ, що базувалися на території України, а також створення умов надійної оборони краю.
Та була ще одна причина, з якої Кутузов серцем прикипів до нашої землі… Уявімо Україну кінця 60-х - початку 70-х років XVIII століття. У чудовому квiтучому краї ще жива була козаччина (хоч, на жаль, вела лік своїм останнім рокам). Ще гуляли славні запорожці, ще існували звитяжні козацькі полки та сотні (як адміністративні та військові одиниці)...
Ось перед нами мальовничі володіння Лубенського полку, на які спадає рожевим сяйвом лагідне, тихе надвечір’я. Із сотенного міста Пирятин на широкий шлях виїжджає на вороному коні вершник. У променях призахідного сонця його офіцерське вбрання видається особливо ошатним. Очевидно, він із полку, що тимчасово розквартирувався перед відправленням на війну з турками. На вродливому обличчі офіцера - замріяна, щаслива усмішка.
Кінь іде риссю. Навкруги неозорий степ. Раптом рiвнина обривається крутою стіною, і стає видно, як серед лісистих берегів, островів, плавнів та задумливих очеретів тихо струменить річка Удай. Тут розкинулося миле Михайловi село Велика Круча. Ось уже проглядається і розкішний панський двір - садиба поважного старшини, багатого, гордого і владолюбного підкоморія Лубенського полку Івана Ілліча Олександровича, батька чарiвної Уляни.
Ще більша радість заіскрилася в очах вершника. Він перевів коня в галоп...
Вона берегла, наче скарб, листи вiд коханого
А тепер звернімося до документів. У Центральному державному історичному архіві України зберігаються листи і записи нащадків Олександровича - знаних українських поміщиків Стороженків, які до 1917 року володіли селом Велика Круча (нині Пирятинського району Полтавської області).
Відкриваємо 8-й том родинного архіву і на 40-й сторінці читаємо хвилюючий переказ. Він такий драматичний, що є сенс навести його повністю, зі збереженням мови оригіналу:
«Когда М.И. Голенищев-Кутузов, будущий князь Смоленский, был еще в маленьком чине, стоял он как-то с войсковой частью в Пирятине, где и познакомился с семьей Александровичей и стал часто бывать у них в селе Великая Круча. Ему приглянулась Ульяна Ивановна, отвечавшая взаимностью. Они еще ничего не говорили родителям, как вдруг Ульяна опасно заболела.
Все лечения не помогали, и мать в отчаянии дала обет, что если дочь выздоровеет, то останется на всю жизнь незамужней. Ульяна выздоровела, но вместе с тем возросла и взаимная любовь молодых людей. Когда мать объявила Ульяне, чему она обязана, по ее мнению, спасением от смерти, молодые люди, было, призадумались, но вскоре любовь превозмогла другие чувства, и они просили у родителей благословения на брак. Мать отговаривала, боясь кары Божьей, но не могла препятствовать счастью любимой дочери. Уже был назначен день свадьбы, как вдруг невеста слегла с горячкой.
Жених был в страшном отчаянии и принимал все меры к спасению несчастной невесты. Она не умерла, но, увидевши в своей болезни перст Провидения, хоть Кутузов и настаивал на совершении брака, решительно не захотела «завязывать ему свет». Она стала постоянно молиться и сохранила тихую привязанность к любимому человеку и добрую память о нем до последних лет своей жизни (умерла в 1836 году). Она берегла, как драгоценность, несколько писем от Кутузова, и когда умирала, приказала положить их к ней в гроб под голову».
Чим не сюжет для гарного iсторичного фiльму?
…У 1778 році Кутузов одружився на доньці відомого тоді військового діяча генерал-поручика І.О. Бібікова - Катерині Іллівні, яка народила йому шестеро дітей. Він був зразковим чоловіком і батьком, ніжно відданим родині.
Однак з огляду на його високі людські якості (окрім великого природного розуму і всебічної обдарованості) цілком можна припустити, що в глибині душі великий полководець завжди беріг кохання до Уляни, своєї красуні з Полтавщини, яка постійно молилася за нього (не випадково він вижив після двох смертельних поранень) і для якої юний Михайло навіки залишився першою та єдиною любов’ю.
Помер Кутузов 28 квiтня 1813 року в Польщi. У пам’ятi нащадкiв він залишився легендарним полководцем, який зумiв здолати армію Наполеона, що перед тим захопила майже всю Європу… Забальзамоване тiло генерал-фельдмаршала було перевезено до Петербурга та поховано у Казанському соборi.