Прикарпатська виправа
Наталка написала в чаті таке:
- Ти знаєш Таню з Києва?
Тані з Києва Ігорко не знав.
- Ну на, поговори з нею, па!
І Таня-з-Києва приєдналась до їхнього чату.
Від неї відразу полетіли якісь репліки про те, що "вони шукають людину на Франківськ" і нареші Ігорко зрозумів, з ким розмовляє.
Таня була арт-директором "Скрижалей" - мережі культурних центрів у найбільших містах України. "Скрижалі" тримала медіа-корпорація, фінансована бізнесменами з опозиційної партії. Початкова мета у них була - створювати дискусійні клуби, де би провідні інтелектуали та політики обговорювали з громадськістю насущні проблеми. Але політичні настрої в Україні мінялися із частотою обертів гівна на колесі воза, і вчорашніх учасників "скрижалівських" круглих столів тепер обливав цим самим гівном журнал "Український вимір", що теж належав медіа-корпорації. Відтак "Скрижалі" переключилися на книготоргівлю, зустрічі з письменниками та прес-конференції.
Зі всіх "Скрижалей" найбільшими за площею були саме Івано-Франківські. Вони займали всі чотири поверхи будинку на «стометрівці» і крім книгарні та конференц-залу мали ще й непогане бістро. Ігорко бував там щоразу, коли приїздив до Франківська, і любив їх куди більше за львівські, розміщені в тісному півтемному залі на Кривій Липі.
Тепер виглядало на те, що саме в цих Франківських "Скрижалях" йому пропонують працювати. Тамтешня арт-директор Любця доношувала останній місяць вагітності і керівництво панічно шукало їй заміну. Таня з Києва жалілася, що на цілий Івано-Франківськ не виявилося гідного претендента, а кияни, бачте, не хочуть пертися в таку "глуху провінцію". "То може ти знаєш когось у Львові?".
Ігорко зрозумів натяк. У Львові він знав хіба себе. І вже здогадувався, що раз незнайома київська Таня відшукала саме його із цією пропозицією, то робота майже в кишені. Навіть якщо би, на думку керівництва, у Ігорковому резюме і бракувало кількох пунктів, він все одно покрив би їх масним козирем. Бо в Івано-Франківську Ігорко міг жити не винаймаючи помешкання за гроші корпорації.
Він написав про це Тані, а потім відкрив у пошті своє старе резюме, підрихтував кілька речень, додав останнє місце праці і відіслав. Того ж дня його викликали на скайп-співбесіду. На екрані він уперше побачив Таню і якогось чувака з акцентом російськомовного. Пару питань "для годиться", трошки поторгувалися з приводу зарплатні, чувак з Києва "для годиться" покомизився, а потім оголосив Ігоркові, щоб той не пізніше п’ятниці з’явився у Франківську. Час реально підтискав.
В Івано-Франківську Ігорко мав діда. Той жив самітником, осторонь всієї родини, і Ігоркові це страшенно імпонувало. Так сталося, що Ігорко виростав міською дитиною. В 50-х татові батьки із Дрогобицької області переїхали до Львова працювати на заводі телеграфної апаратури. Тож «села» як такого в Ігорка не було. Цю функцію перейняв Франківськ, куди батьки відпаковували його на все літо аж до шістнадцятиріччя. Разом з місцевими хлопчаками він облазив це місто вздовж і впоперек. А раз на тиждень дідо брав його з собою «в гори». Вони пакували «тормозок», сідали на дизель «Червона рута», виходили у Дорі чи Татарові і весь день блукали по довколишніх схилах. Ігорко збирав гриби й афини та слухав усілякі цікаві речі про природу і людей навколо.
З дідом було цікаво навіть тепер. Наприклад, з ним можна було покурити на балконі і не боятися, що той розкаже мамі. А коли закінчувалися цигарки, можна було школьнути з дідових запасів жовтої «Прими». Як і всі місцеві діди, Ігорків був прошарений в національному питанні. Він вільно оперував термінами «Всесвітня Змова» і «п΄ята колона». А про галичан дідо казав таке:
- Тернополяни - то аграрії, барабольники. Ми, івано-франківці, - найправдивіші українці
Народженого у Львові Ігорка він теж зараховував до спільноти франківчан і провадив далі:
- От послухай, яка тут правильна вимова. Дивися, які правильні риси обличчя в людей. Де ти ще таке побачиш?
- А львів΄яни? - питав Ігорко
- А львів΄яни всі жидуваті - рубав дід, і Ігорко погоджувався. Він-бо вже пересвідчився - на карпатських схилах, на київських проспектах чи на кримських пляжах - скрізь хитре львівське обличчя було видно за кілометр.
Ігорко згріб до наплічника свої картаті сорочки і трикотажні камізельки. Вийти самому і покурити по дорозі до вокзалу не вийшло. Мама напросилася провести його до поїзда. Наче б то в неї є час, бо учень захворів і не прийде. Насправді, це вона сама відмінила урок, щоб провести сина. Ігорко відчував за плечима тягар якоїсь всеукраїнської туги - ось мати проводжає його у далеку дорогу, хотілося швидше поїхати і не слухати її повчань. Вже перед самим поїздом мама сказала:
- Будеш там мати якусь зарплату - хоч купуй продукти, щоб дідо тебе, здорового бевзя, не кормив!
Мабуть вона так радіє, що синочок виріс і нарешті звалює з отчого дому, подумав Ігорко.
Через чотири години він піднімався на останній поверх «Скрижалей» до свого нового кабінету. Трьома сходинками вище перевальцем крокувала Любця, несучи перед собою здоровенний живіт. Любця була сумлінною працівницею - залишила йому абсолютно чисте робоче місце і план заходів на два місяці вперед. Нічого не треба було розкручувати - просто рухатись по цій колії.
Кабінет довелося ділити із ще одним директором. Формально Ігорко не був його підлеглим. Директор цей займався господарськими питаннями і керував книгарнею. «Хоч би це була баба», думав Ігорко, «я би їй сплітав історії про свою маму». Але директором виявився Федір Васильович Братрура - сивочолий дядько з гуцульським носом, який працював у книготоргівлі ще за радянських часів, водився із членами Спілки Письменників, а наприкінці робочого дня мав звичку витягувати із тумбочки коньяк і випивати з Ігорком по п΄ятдесят. Життя налагоджувалося.
Щойно заступивши на нове місце, Ігорко зрозумів, що Львів і журналістика наздогнали його у своєму найогиднішому прояві. Першим заходом у плані була презентація львівського дамського журналу «Відзіґорка».
«Какая-такая горка?», подумав Ігорко, так і не в΄їхавши в назву. Пачку з журналами передали поїздом напередодні. Ігорко розірвав її і витягнув примірник. Підзаголовок сповіщав: «Перший Правдивий Галицький Ґлянц». «ППГҐ», подумки склав абревіатуру Ігорко. На обкладинці красувався нігерійський футболіст Джорджі Кванзаа - легіонер місцевої команди і останнє коштовне придбання олігарха Моні. Про те, що цей журнал видавала Моніна корпорація, можна було здогадатися, навіть не читаючи вихідних даних. «Так от на що Моня проміняв радіостанцію», подумав Ігорко і трохи засмутився. Але стаття про футболіста зацікавила, тож він перебіг очима кілька абзаців.
Автори не акцентували на тому, в яких клубах і як грав раніше Джорджі. Натомість можна було дізнатися, що темношкірий хлопець, який раніше не здогадувався про існування України, неабияк освоївся у Львові. Йому сподобались національні страви і далі йшов перелік ресторанів, у яких порція борщу коштувала більше тридцяти гривень. А ще Джорджі (ну хто б сумнівався) дуже подобаються львівські дівчата. “Львів’янки зе бест” - білозубо посміхався він із фотки, обіймаючи двох коровистих дівуль у клубі “Пікасо”. Також писали, що Джорджі любить львівську горілку “Підхорунжий”, реклама якої рясніла на кожній третій сторінці журналу. “От же ж, не знав, що Моня перекупив горілчаний завод” - думав Ігорко. І ніякої тобі інтриги. Ніякої передісторії про босоноге дитинство зірки футболу. Ніякого натяку на те, що, може, батько його родом з Ямайки, бо звідки ж таке оригінальне прізвище?
Презентувати журнал приїхали головний редактор і шеф-редактор. Анжела і Христина. Дві підтоптані панни у строях порностюардес. Білі чоботи, білі шкіряні міні, білі жакети в обліпочку. Бракувало хіба пілоток на фарбованих головах. Трохи поговоривши з ними, Ігорко пересвідчився, наскільки відносною є така посада, як «редактор жіночого глянцю».
При детальнішому вивченні журналу напередодні увечері він зауважив проблеми не лише з коректурою, а й і з версткою. З деяких статей в нікуди попропадали шматки тексту. Навіть стаття про Джорджі Кванзаа урвалася на півслові внизу сторінки, а на наступному розвороті вже красувалась реклама нового ресторану «Штепцьо і Тонцьо» від мережі «Дефіляда». Потім відразу йшло інтерв’ю із поп-стар Домінікою про її чоловіка-бізнесмена і шикарну квартиру на Сихові. Скидалося на те, що хтось дуже квапився здати журнальчик до друку. На першому розвороті було зазначено, що журнал виходить за підтримки Управління Молодіжних проектів та Промоції Туристичної Сфери Міської Ради. Якби наклад журналу справді мав стільки нулів, скільки було надруковано у вихідних даних, то сюди, до Франківська, на реалізацію мали би привезти не одну пачку, а, як мінімум десять.
Проте, баби дупля не давали у видавничих нюансах, і будь-які намагання Ігорка з’ясувати, чому в журналі стільки ляпів розбилися об стіну амбіцій і чвиркання понтами. Півгодинне спілкування з Анжелою і Христиною роздратувало Ігорка. Презентацію він почав з того, що відрекомендувався публіці сам, як новий арт-директор «Скрижалей» і модератор зустрічей у цьому центрі. Потім представив Анжелу і Христину, переплутавши їхні імена й посади. Після «провокативного» запитання, чому на обкладинці першого правдивого галицького ґлянцю такий екзотичний мужчина, презентація пішла-поїхала у правильному руслі.
Дівчата цвірінькали про унікальність цього видання, а Ігорко зі стелі смикав питання на кшталт: яким ви бачите образ читачки журналу? (невже не видно); а яким має бути ідеальний мужчина у читачки журналу? (забезпеченим і ще раз забезпеченим, щоб надійно було за його стіною, тобто, за ним як за стіною); а чи вивчали ви досвід редакторів закордонного ґлянцю? (так-так, ми рівняємося на Анну Вінтур); а що для вас стиль і що для вас мода і чи вкладаєте ви якусь різницю у ці поняття, доносячи їх до читачів? (тут пішла заїджена цитата із Коко Шанель), і так далі, і так далі, і як зустріли вихід журналу львівські селебрітіс, і які горизонти ви бачите для свого видання тут, у Франківську?
Загалом, дівчата залишилися задоволені, одна навіть тицьнула Ігоркові візитку. Після прощального обміну люб’язностями вони пішли із якимось гопуватим качком, який просидів тут всю презентацію. Щойно всі втряслися, Ігорко глянув на картку. На тонованому папері золотим тисненням писало:
Відзіґорка
Перший Правдивий Галицький Ґлянц
Анжела Мохницька
Шеф-редактор
«Ти ба, одна з них Моніна жінка, але я так і не зрозумів котра, ну нічо, пошукаю у фейсбуку».
Того ж дня дали перший аванс. Ідучи додому, Ігорко купив дрогобицької ковбаси (передчуваючи дідове: «хіба то зараз ковбаса? Одна селітра») і футболку із Гомером Сімсоном. Завтра треба було ліпити коників на дитячому майстер-класі.
В цей час у львівському барі «Інгмар Бергман» барменка Галя за звичкою увімкнула радіо. На тій частоті, де ще вчора крутив музику жевріючий «Порт Лемберг» залунали чужі позивні і солодкавий голос проспівав:
- Кафєйок-еф-ем - уютнає радіо!
Потім зазвучала мелодія Марі Лафоре «Manchester et Liverpool», яку совки свого часу спіонерили для прогнозу погоди і той самий голос повідомив:
- В Енерґадарє, Днєпраруднам і Краснам Лучє ноль ґрадусав, вазможни асадкі.
В залі запала німа сцена, було чутно лише, як кашляє грубий Місько, поперхнувшись пивом. Галя швиденько вимкнула радіо і запустила музику з компа.
Місько витер серветкою краплі з екрану лептопа і написав такий статус:
«Пошта, телефон і телеграф вже неактуальні. Вони захопили газети, радіо і телебачення. Але інтернет - за нами».
- Ти знаєш Таню з Києва?
Тані з Києва Ігорко не знав.
- Ну на, поговори з нею, па!
І Таня-з-Києва приєдналась до їхнього чату.
Від неї відразу полетіли якісь репліки про те, що "вони шукають людину на Франківськ" і нареші Ігорко зрозумів, з ким розмовляє.
Таня була арт-директором "Скрижалей" - мережі культурних центрів у найбільших містах України. "Скрижалі" тримала медіа-корпорація, фінансована бізнесменами з опозиційної партії. Початкова мета у них була - створювати дискусійні клуби, де би провідні інтелектуали та політики обговорювали з громадськістю насущні проблеми. Але політичні настрої в Україні мінялися із частотою обертів гівна на колесі воза, і вчорашніх учасників "скрижалівських" круглих столів тепер обливав цим самим гівном журнал "Український вимір", що теж належав медіа-корпорації. Відтак "Скрижалі" переключилися на книготоргівлю, зустрічі з письменниками та прес-конференції.
Зі всіх "Скрижалей" найбільшими за площею були саме Івано-Франківські. Вони займали всі чотири поверхи будинку на «стометрівці» і крім книгарні та конференц-залу мали ще й непогане бістро. Ігорко бував там щоразу, коли приїздив до Франківська, і любив їх куди більше за львівські, розміщені в тісному півтемному залі на Кривій Липі.
Тепер виглядало на те, що саме в цих Франківських "Скрижалях" йому пропонують працювати. Тамтешня арт-директор Любця доношувала останній місяць вагітності і керівництво панічно шукало їй заміну. Таня з Києва жалілася, що на цілий Івано-Франківськ не виявилося гідного претендента, а кияни, бачте, не хочуть пертися в таку "глуху провінцію". "То може ти знаєш когось у Львові?".
Ігорко зрозумів натяк. У Львові він знав хіба себе. І вже здогадувався, що раз незнайома київська Таня відшукала саме його із цією пропозицією, то робота майже в кишені. Навіть якщо би, на думку керівництва, у Ігорковому резюме і бракувало кількох пунктів, він все одно покрив би їх масним козирем. Бо в Івано-Франківську Ігорко міг жити не винаймаючи помешкання за гроші корпорації.
Він написав про це Тані, а потім відкрив у пошті своє старе резюме, підрихтував кілька речень, додав останнє місце праці і відіслав. Того ж дня його викликали на скайп-співбесіду. На екрані він уперше побачив Таню і якогось чувака з акцентом російськомовного. Пару питань "для годиться", трошки поторгувалися з приводу зарплатні, чувак з Києва "для годиться" покомизився, а потім оголосив Ігоркові, щоб той не пізніше п’ятниці з’явився у Франківську. Час реально підтискав.
В Івано-Франківську Ігорко мав діда. Той жив самітником, осторонь всієї родини, і Ігоркові це страшенно імпонувало. Так сталося, що Ігорко виростав міською дитиною. В 50-х татові батьки із Дрогобицької області переїхали до Львова працювати на заводі телеграфної апаратури. Тож «села» як такого в Ігорка не було. Цю функцію перейняв Франківськ, куди батьки відпаковували його на все літо аж до шістнадцятиріччя. Разом з місцевими хлопчаками він облазив це місто вздовж і впоперек. А раз на тиждень дідо брав його з собою «в гори». Вони пакували «тормозок», сідали на дизель «Червона рута», виходили у Дорі чи Татарові і весь день блукали по довколишніх схилах. Ігорко збирав гриби й афини та слухав усілякі цікаві речі про природу і людей навколо.
З дідом було цікаво навіть тепер. Наприклад, з ним можна було покурити на балконі і не боятися, що той розкаже мамі. А коли закінчувалися цигарки, можна було школьнути з дідових запасів жовтої «Прими». Як і всі місцеві діди, Ігорків був прошарений в національному питанні. Він вільно оперував термінами «Всесвітня Змова» і «п΄ята колона». А про галичан дідо казав таке:
- Тернополяни - то аграрії, барабольники. Ми, івано-франківці, - найправдивіші українці
Народженого у Львові Ігорка він теж зараховував до спільноти франківчан і провадив далі:
- От послухай, яка тут правильна вимова. Дивися, які правильні риси обличчя в людей. Де ти ще таке побачиш?
- А львів΄яни? - питав Ігорко
- А львів΄яни всі жидуваті - рубав дід, і Ігорко погоджувався. Він-бо вже пересвідчився - на карпатських схилах, на київських проспектах чи на кримських пляжах - скрізь хитре львівське обличчя було видно за кілометр.
Ігорко згріб до наплічника свої картаті сорочки і трикотажні камізельки. Вийти самому і покурити по дорозі до вокзалу не вийшло. Мама напросилася провести його до поїзда. Наче б то в неї є час, бо учень захворів і не прийде. Насправді, це вона сама відмінила урок, щоб провести сина. Ігорко відчував за плечима тягар якоїсь всеукраїнської туги - ось мати проводжає його у далеку дорогу, хотілося швидше поїхати і не слухати її повчань. Вже перед самим поїздом мама сказала:
- Будеш там мати якусь зарплату - хоч купуй продукти, щоб дідо тебе, здорового бевзя, не кормив!
Мабуть вона так радіє, що синочок виріс і нарешті звалює з отчого дому, подумав Ігорко.
Через чотири години він піднімався на останній поверх «Скрижалей» до свого нового кабінету. Трьома сходинками вище перевальцем крокувала Любця, несучи перед собою здоровенний живіт. Любця була сумлінною працівницею - залишила йому абсолютно чисте робоче місце і план заходів на два місяці вперед. Нічого не треба було розкручувати - просто рухатись по цій колії.
Кабінет довелося ділити із ще одним директором. Формально Ігорко не був його підлеглим. Директор цей займався господарськими питаннями і керував книгарнею. «Хоч би це була баба», думав Ігорко, «я би їй сплітав історії про свою маму». Але директором виявився Федір Васильович Братрура - сивочолий дядько з гуцульським носом, який працював у книготоргівлі ще за радянських часів, водився із членами Спілки Письменників, а наприкінці робочого дня мав звичку витягувати із тумбочки коньяк і випивати з Ігорком по п΄ятдесят. Життя налагоджувалося.
Щойно заступивши на нове місце, Ігорко зрозумів, що Львів і журналістика наздогнали його у своєму найогиднішому прояві. Першим заходом у плані була презентація львівського дамського журналу «Відзіґорка».
«Какая-такая горка?», подумав Ігорко, так і не в΄їхавши в назву. Пачку з журналами передали поїздом напередодні. Ігорко розірвав її і витягнув примірник. Підзаголовок сповіщав: «Перший Правдивий Галицький Ґлянц». «ППГҐ», подумки склав абревіатуру Ігорко. На обкладинці красувався нігерійський футболіст Джорджі Кванзаа - легіонер місцевої команди і останнє коштовне придбання олігарха Моні. Про те, що цей журнал видавала Моніна корпорація, можна було здогадатися, навіть не читаючи вихідних даних. «Так от на що Моня проміняв радіостанцію», подумав Ігорко і трохи засмутився. Але стаття про футболіста зацікавила, тож він перебіг очима кілька абзаців.
Автори не акцентували на тому, в яких клубах і як грав раніше Джорджі. Натомість можна було дізнатися, що темношкірий хлопець, який раніше не здогадувався про існування України, неабияк освоївся у Львові. Йому сподобались національні страви і далі йшов перелік ресторанів, у яких порція борщу коштувала більше тридцяти гривень. А ще Джорджі (ну хто б сумнівався) дуже подобаються львівські дівчата. “Львів’янки зе бест” - білозубо посміхався він із фотки, обіймаючи двох коровистих дівуль у клубі “Пікасо”. Також писали, що Джорджі любить львівську горілку “Підхорунжий”, реклама якої рясніла на кожній третій сторінці журналу. “От же ж, не знав, що Моня перекупив горілчаний завод” - думав Ігорко. І ніякої тобі інтриги. Ніякої передісторії про босоноге дитинство зірки футболу. Ніякого натяку на те, що, може, батько його родом з Ямайки, бо звідки ж таке оригінальне прізвище?
Презентувати журнал приїхали головний редактор і шеф-редактор. Анжела і Христина. Дві підтоптані панни у строях порностюардес. Білі чоботи, білі шкіряні міні, білі жакети в обліпочку. Бракувало хіба пілоток на фарбованих головах. Трохи поговоривши з ними, Ігорко пересвідчився, наскільки відносною є така посада, як «редактор жіночого глянцю».
При детальнішому вивченні журналу напередодні увечері він зауважив проблеми не лише з коректурою, а й і з версткою. З деяких статей в нікуди попропадали шматки тексту. Навіть стаття про Джорджі Кванзаа урвалася на півслові внизу сторінки, а на наступному розвороті вже красувалась реклама нового ресторану «Штепцьо і Тонцьо» від мережі «Дефіляда». Потім відразу йшло інтерв’ю із поп-стар Домінікою про її чоловіка-бізнесмена і шикарну квартиру на Сихові. Скидалося на те, що хтось дуже квапився здати журнальчик до друку. На першому розвороті було зазначено, що журнал виходить за підтримки Управління Молодіжних проектів та Промоції Туристичної Сфери Міської Ради. Якби наклад журналу справді мав стільки нулів, скільки було надруковано у вихідних даних, то сюди, до Франківська, на реалізацію мали би привезти не одну пачку, а, як мінімум десять.
Проте, баби дупля не давали у видавничих нюансах, і будь-які намагання Ігорка з’ясувати, чому в журналі стільки ляпів розбилися об стіну амбіцій і чвиркання понтами. Півгодинне спілкування з Анжелою і Христиною роздратувало Ігорка. Презентацію він почав з того, що відрекомендувався публіці сам, як новий арт-директор «Скрижалей» і модератор зустрічей у цьому центрі. Потім представив Анжелу і Христину, переплутавши їхні імена й посади. Після «провокативного» запитання, чому на обкладинці першого правдивого галицького ґлянцю такий екзотичний мужчина, презентація пішла-поїхала у правильному руслі.
Дівчата цвірінькали про унікальність цього видання, а Ігорко зі стелі смикав питання на кшталт: яким ви бачите образ читачки журналу? (невже не видно); а яким має бути ідеальний мужчина у читачки журналу? (забезпеченим і ще раз забезпеченим, щоб надійно було за його стіною, тобто, за ним як за стіною); а чи вивчали ви досвід редакторів закордонного ґлянцю? (так-так, ми рівняємося на Анну Вінтур); а що для вас стиль і що для вас мода і чи вкладаєте ви якусь різницю у ці поняття, доносячи їх до читачів? (тут пішла заїджена цитата із Коко Шанель), і так далі, і так далі, і як зустріли вихід журналу львівські селебрітіс, і які горизонти ви бачите для свого видання тут, у Франківську?
Загалом, дівчата залишилися задоволені, одна навіть тицьнула Ігоркові візитку. Після прощального обміну люб’язностями вони пішли із якимось гопуватим качком, який просидів тут всю презентацію. Щойно всі втряслися, Ігорко глянув на картку. На тонованому папері золотим тисненням писало:
Відзіґорка
Перший Правдивий Галицький Ґлянц
Анжела Мохницька
Шеф-редактор
«Ти ба, одна з них Моніна жінка, але я так і не зрозумів котра, ну нічо, пошукаю у фейсбуку».
Того ж дня дали перший аванс. Ідучи додому, Ігорко купив дрогобицької ковбаси (передчуваючи дідове: «хіба то зараз ковбаса? Одна селітра») і футболку із Гомером Сімсоном. Завтра треба було ліпити коників на дитячому майстер-класі.
В цей час у львівському барі «Інгмар Бергман» барменка Галя за звичкою увімкнула радіо. На тій частоті, де ще вчора крутив музику жевріючий «Порт Лемберг» залунали чужі позивні і солодкавий голос проспівав:
- Кафєйок-еф-ем - уютнає радіо!
Потім зазвучала мелодія Марі Лафоре «Manchester et Liverpool», яку совки свого часу спіонерили для прогнозу погоди і той самий голос повідомив:
- В Енерґадарє, Днєпраруднам і Краснам Лучє ноль ґрадусав, вазможни асадкі.
В залі запала німа сцена, було чутно лише, як кашляє грубий Місько, поперхнувшись пивом. Галя швиденько вимкнула радіо і запустила музику з компа.
Місько витер серветкою краплі з екрану лептопа і написав такий статус:
«Пошта, телефон і телеграф вже неактуальні. Вони захопили газети, радіо і телебачення. Але інтернет - за нами».