У СРСР, кажуть, сексу не було. А у Гетьманщині, схоже, був
Originally posted by joanerges at У СРСР, кажуть, сексу не було. А у Гетьманщині, схоже, був
Конспект з дослідження про особисте листування козацької старшини
Джерело: Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. - К.: Інститут історії України, 2012. - 347 с.
[…] Розв’язуючи різні господарські справи, діти, як правило, виконували прохання й накази батьків, зокрема матері. Цікавим щодо цього є лист Павла Ломиковського до матері з приводу ремонту млина, пошкодженого внаслідок повені, яким вони володіли на половину. Син писав (1748 р.), що раніше ремонтував млин навесні власним коштом, але цього року він потребує значного ремонту, на який ледве чи вистачить їхніх спільних грошей. Повідомляв, що не може на своїх казанах курити для неї горілку, і перебуваючи «в своей крайней нужде», але «признавая ваши недостатки», надіслав їй «своей горълки кухву в десят кадокъ, оставя токмо себе на всъ нужди двъ кадки». Підписався Павло Ломиковський так: «Ваш милостивой моей матки и добродъйки всепослушный синъ и слуга нижайший».
***
Позбавлення батьківського благословення було неабияким покаранням для дітей. Це видно з листів Василя Борозни до своєї матері з проханням дозволити за частину врожаю зорати її поле, а також виділити йому насіння гороху, проса та конопель. Матері доповіли, що син прагне відібрати в неї землю, це викликало у нього здивування. У своєму другому листі він писав, що йому в «умъ, ниже в мислъ не снилося» претендувати на її володіння, адже за це, мовляв, буде покараним від Бога і позбудеться її благословення, що вважав для себе великим лихом, закликав не слухати «брехунів».
Під час тяжкої хвороби діти опікувалися батьками, а на випадок смерті були зобов’язані поховати їх як належить. Коли бунчуковий товариш Т. Затиркевич, перебуваючи в Ніжині, довідався, що його мати «весьма болна и близше к смерти надъятися, нежели к первобытному может прити здравъю», просив у листі до М. Ханенка дозволити йому відвідати матір: «Крайняя нужда зовет и мнъ тамо быть». Обіцяв, як тільки «хочъ мало усмотря в болъзни матки моей полегченіе имъю попрежнему приехать на опредъленную мнъ станцию» для дальшого несення служби.
Усталеною традицією в повсякденному житті, як це простежується в листах, була родинна підтримка. У сім’ї в першу чергу розраховували на допомогу батьків, братів, сестер, а також сватів, хрещених батьків та інших родичів, особливо, коли хто з них досягав великих чинів або посад, мав вплив при дворі, користувався авторитетом серед російських вельмож. До них зверталися з проханням підтримати в майнових суперечках, примножити маєтності, прилаштувати дітей на службу чи навчання. Батьки так виховували й наставляли дітей, що залишити в біді члена своєї родини вважалося не лише гріхом, але й безчестям. Ця норма родинних відносин простежується в багатьох листах, адресованих дітям та іншим членам родини. Семен Сулима, який свої листи писав разом із дружиною, звертався до сина Якима з проханням сприяти своєму братові Семену (вони обидва перебували на військовій службі). Майбутнє Семена батьки бачили у виході у відставку та вдалому одруженні. Це обумовлювалося, як видно з їхнього листа (1765 р.), не лише станом здоров’я, невеликим жалуванням, але й усвідомленням нестабільності після ліквідації гетьманства: «Ибо въ насъ в отечествъ много противъ прежнего перемънъ насилствуется […] да и впредъ, Богъ въсть - что происходитиметъ».
***
Традиція допомагати членам родини була настільки усталеною нормою, що багатство чи суспільне становище того, хто просив допомоги, не мало ніякого значення. Так, єпископ севський і брянський Кирило (Флоринський) у листі до Якима Сулими (1777 р.) із приводу захисту маєтності його двоюрідної сестри в місті Баришівці, яка відійшла Якимові, писав, що листа вручить його незаможна двоюрідна сестра, бідність якої «мене не срамитъ, ни отвращаетъ от того, чтобъ ей подать руку помощи въ ея нужде», далі цитуючи християнську сентенцію: «Аще кто о приснихъ не радитъ, хуже естъ невърна». Своє сподівання на справедливе розв’язання проблеми дописав французькою мовою. Єпископ Кирило шкодував, що Я. Сулима, коли їхав додому, не зустрівся з ним, а якщо не заїде до нього й на зворотному шляху, то це дасть підстави йому засумніватися «о вашей ко мнъ дружбъ».
***
Участь родини в пошуках наречених не виключала одруження за взаємними почуттями, про що є згадки в листуванні представників козацької старшини. Так, відомий діяч О. Безбородько, канцлер і князь Російської імперії, у листах до свого батька А. Безбородька, колишнього генерального писаря, переймався майбутнім власної сестри й писав батькові, що у справі одруження «собственная склонность и выбор ея должны верховодствовать в таком дълъ, гдъ весь жребій ея заключается», тобто майбутнє сестри залежало від вдалого одруження за власним вибором і почуттями. При цьому висловлював сподівання, що вік сестри та її виховання не призведуть до легковажності і суєтності.
Відповідальність за майбутнє своєї сестри простежується і в листах Григорія Івановича Полетики, радника російського посольства у Відні, до свого двоюрідного брата - Григорія Андрійовича Полетики. Довідавшись про те, що його мати хоче віддати дочку за якогось «великоросіянина», «осташковского живописца, который (какъ мнъ здъсъ сказано отъ одного нъжинского купца) ничего не имъетъ», він писав: «А еще больше буду я сожалътъ, когда узнаю, что онъ не изъ вольныхъ людей, но изъ числа великороссийскихъ купцовъ, кои по большей части иго кръпости на себъ носят». («Осташковским живописцем» був відомий різьбяр, купець із с. Осташкова Тверської провінції Сисой Зотович Шалматов, автор іконостасів у Лохвиці, Лубнах, Ромнах, Охтирці, Полтаві). Брат же звертався до Григорія Андрійовича з проханням пошукати для сестри нареченого серед своїх людей, «хотя изъ выборныхъ казаковъ, и хоть не богатого человъка, а естьли не можно было сыскать никого изъ своихъ земляков, то пускай бы лучше осталась сестра в дъвкахъ». Він вважав, що великим нещастям для нього буде, якщо сестра вийде заміж за підневільну людину, питав, чи його мати радилася з ріднею, Григорієм Андрійовичем та його батьком, «который не думаю, чтобъ присовътовал ей выдать сестру мою за такого человъка». Просив Григорія втрутитися у цю справу, щоби «матушка моя ни за кого не выдавала ее безъ вашего согласія». Як бачимо, козацька старшина не прагнула одружувати дітей з росіянами, хіба що дівчата тікали з коханими, як, наприклад, онука гетьмана Данила Апостола, дочка його сина Петра, яка таємно обвінчалися з росіянином М. Муравйовим, за що батько позбавив її посагу.
***
Одруження здебільшого за взаємними почуттями, рекомендаціями батьків та родичів не виключало й утеч із коханими, що простежується за іншими документами, зокрема заповітами. Так, полтавський полковник В.В. Кочубей позбавив спадщини свою дочку Ганну, яка втекла з дому й вийшла заміж за Степана Томару. За це він із дружиною своєю, дочкою гетьмана Д. Апостола, «виключив її з числа дітей своїх». І лише у заповіті (12 серпня 1743 р.), пишучи, що «при моей кончинъ, понеже отхожу ко отцу своему и богу моему с желаніемъ моихъ грехов прощение, реченную Анну жену Томарову за нанесенную мнъ и женъ моей найтягжкую печаль [...] прощаю», повернув її до числа своїх дітей, хоча й «без всякого наслъдія». Натомість сестра Степана Томари - Ганна, яку викрав компанійський сотник Степан Гайворонський, одержала як посяг чималі землі в Бубновській сотні Переяславського полку. В родині Кочубеїв, імовірно, жінки були пристрастні й за коханими могли піти з дому. Так вчинила й онука В.В. Кочубея, дочка генерального обозного С.Кочубея Надія, яка в 1765 р. виїхала з дому з капітаном П. Потьомкіним й обвінчалася з ним в Есмані.
Мали місце і нерівні шлюби, та це можна розглядати як виняток усталеної поведінки в даному соціумі. Так, небіж Я. Марковича Андрій, син його брата Марка, «пріъхавши въ Сварковъ, увезъ дъвку служебку Алексъеншину Вовдю за рубежъ и въ Великороссіи в дер. Гниловкъ обвънчался съ нею», проте в епістолярній спадщині про це не йдеться.
Вдови, незважаючи на те, що користувалися повагою в соціумі, намагалися вдруге вийти заміж, тут свою роль відігравали як матеріальні інтереси, так і статус жінки в тогочасному суспільстві. Але бажання залишитися вдовою з розумінням сприймалося в родині й це простежується, зокрема, в заповітах. Церква дозволяла і «троєкратний шлюб», проте ставлення до них оточуючих, як можна судити з приватного листування, не завжди було схвальним. Пошуками шлюбних пар також займалися близькі родичі. Так, Анастасія Лукашевич повідомляла своїй сестрі (26 вересня 1759 р.) - удові Скоропадській, що бригадир ще перед спасовим постом писав до неї про свій намір «быт вамъ приятелем въчнимъ». Про це ж клопотався і староста його, генерал-аншеф Стрешнєв, який був у Скоропадської й просив її вийти заміж за бригадира. Проте Скоропадська, як видно з наступного листа сестри Анастасії, мала судові справи зі своїм пасинком із приводу маєтностей, тому не поспішала приймати рішення. У цьому ж листі (березень 1760 р.) Анастасія Лукашевич писала, що бачилася з бригадиром, переслала йому її листа й передавала бажання зустрітися з ним. Але оскільки він не може відлучитися зі служби, то пропонувала приїхати до неї в с. Дем’янці поблизу Переяслава як до рідної сестри, а звідти під приводом поклоніння святим у печерах поїхати в Київ на зустріч із бригадиром.
Про наміри вдруге вийти заміж свідчить і лист дочки В.Л. Кочубея Ганни Обідовської до матері - Л. Кочубей. У 1698 р. вона вийшла заміж за Івана Обідовського, небожа гетьмана Івана Мазепи, на честь їх весілля Пилип Орлик написав панегірик, виданий польською мовою у друкарні Києво-Печерської лаври. Проте невдовзі (у 1701 р.) чоловік загинув. Шістьма роками пізніше молода вдова писала матері про наміри якогось пана Красенського одружитися з нею. Він під час «ярмарку борзенского приездил секретне до Нежина и, будучи в мене, просил в певную деклярацею», - повідомляла вона матері. Ганна мала вже розмову з батьком, який «мовил: Бог благословит». Вона вважала, що не слід залишатися «в вдовином стану», чекала повернення з походу гетьмана та батька й сподівалася на щасливу переміну свого життя: «Теди упавши до стоп ног родических вашей милости, моей милостивой добродейки, прошу покорнее родителского благословения и абы за благословением вашим родителским тое дело могло скончитися». Як зазначає Т. Таїрова-Яковлева, невідомо, чи вдалося Ганні Кочубей вийти заміж вдруге, у роки післяполтавських переслідувань ім’я нового її чоловіка ніде не згадується.
***
В епістолярній спадщині XVIII ст. практично відсутнє інтимне листування, винятком можуть бути листи до своїх коханих і дружинам І. Лашкевича й В. Капніста. Хронологічно вони відносяться до кінця XVIII- початку ХІХ ст. й належать уже тому поколінню українського шляхетства, яке стало російським дворянством та мало відповідну освіту. Але початок XVIII ст. в епістолярній спадщині козацької старшини відомий листами або любовними записками, автором яких уже протягом тривалого часу вважають гетьмана Івана Мазепу, до своєї хрещениці - Мотрі Кочубеївни. Їх можна розглядати як пам’ятки інтимного епістолярного жанру, аналогів яким немає в українській епістолярній спадщині XVIII ст., що збереглася й відома на сьогодні, тобто типо логічно їх порівняти ні з чим, навіть якщо вони і не є автентичними.
[…] Про цей роман стало відомо з доносу В. Кочубея на І. Мазепу в 1708 р., де поряд зі свідченнями про таємні зносини його з польським королем, наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, було й надано листи або любовні записки до молодої Мотрі, що могли б ком прометувати гетьмана як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й «зраду». В. Кочубей доносив цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків. Події, як видно з матеріалів справи, відбулися у грудні 1704 р.
[…] Любовні послання гетьмана до своєї коханої, відомі як «листи», містилися у слідчій справі В. Кочубея та І. Іскри, що зберігалася в архіві Колегії іноземних справ. У літературі побутує усталена думка щодо автентичності цих любовних записок. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував Д. Бантиш-Каменський, пізніше - О. Бодянський у складі слідчої справи, пов’язаної з доносом В. Кочубея.
Обставини оприлюднення, зміст і структура їх, а також майже повна відсутність власне приватного листування гетьмана Івана Мазепи можуть викликати деякий сумнів щодо автен тичності, проте незалежно від цього вони передають стан закоханої людини, образність, запозичену з української пісенної творчості. У дванадцяти любовних посланнях розгортається картина закоханості немолодого гетьмана, його здатності на відчайдушні вчинки, розчарування у швидко минучості почуттів до нього з боку Мотрі. Двічі ім’я дівчини згадане у зверненні: «Моя сердечне коханая, наймилъшая, найлюбезнъйшая Мотроненько», «Моя сердечне коханая Мотренько», інші ж листи почи наються зверненням: «Мое серденко, мое сердечне коханая, мое серце коханое». Зміст деяких із них можна трактувати як безособовий. Наприклад, перший лист: «Мое серденко, мой квъте рожаной! Сердечне на тое болъю, що надалеко одъ мене ъдешъ, а я не могу очицъ твоихъ и личка бъленкого видъти; черезъ сее писмечко кланяюся и всъ члонки цълую любезно».
[…] Записки або листи до Мотрі написані з використанням образів, що мають місце у народній пісенній творчості. Як зазначає О. Геращенко, І. Мазепа вживав класичні для народних пісень епітети: «личка бъленкого, рученку беленкую, краснимъ личкомъ», зменшено-пестливі форми: «очицъ, Мотроненько, Мотренько», повтори синонімів: «любити й сердечне кохати» тощо. Наприклад, образ «і взяв дівоньку за білую ручку» присутній в одній із найдавніших пісень, що дійшла до нашого часу, - «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш». У записках до Мотрі ці образи повторюються, переходять з одного послання в інше, тобто автор користується певним кліше, запозиченим із народної пісенної творчості. Наприклад, «коли мене лю бишъ, не забувай же; коли не любишъ, не споминай же! Спом ни свои слова, же любить объцала, на що жъ минъ и рученку бъленкую дала». Досліджуючи стиль цих листів О. Геращенко зазначає, що в них поєднуються елементи книжної та народно-розмовної мов, відчутний також вплив польської: «Усе це наявне і в інших епістолярних пам’ятках першої половини XVIII ст., але в Мазепиних листах відчувається ще й аромат українських пісень про кохання, що наближає їх до жанру авторської любовної лірики XVI-XVIII ст.». Дослідниця, зіставляючи зразки польського інтимного епістолярного жанру, зокрема листи короля Яна ІІІ Собеського до дружини Марії Казимири, пояснює наявність у посланнях до Мотрі Кочубеївни характерних польських запозичень «швидше схожістю образно-поетичних систем фольклору поляків та українців, ніж безпосереднім впливом польської епістолярної стилістики».
[…] Проте всі ці твори, що так чи інакше можуть бути пов’язані з іменем І. Мазепи, різняться як за жанром, стилістикою, так і за мовними особливостями. Листи чи послання до Мотрі займають серед них окреме місце та найбільш відповідають усталеному в художній літературі образу гетьмана як палкого ко ханця. Та все ж наявні джерела однозначно не підтверджують саме його авторства. По-перше, відсутні оригінали (якщо вони насправді були). По-друге, обставини оприлюднення також викликають сумнів щодо автентичності цих пам’яток. Роман між гетьманом і Мотрею мав місце взим ку 1704-1705 рр., і виходить, що листи, які компрометували їхню дочку, Кочубеї зберігали до 1708 р., навіть після того, як її в 1707 р. віддали заміж за сина Василя Чуйкевича - Семена.
[…] Цікаво, що сам гетьман у листі до О. Меншикова в 1708 р., виправдовуючись від кочубеєвих звинувачень, писав, що той «будучи писарем енеральным, имъючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болъзни не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нъкоторые, под именем моїм рукою его подписанные и под печатью войсковою письма». Можливо, це визнання гетьмана про тяжку хворобу (подагру рук), було перебільшенням з огляду на небезпеку, яка йому загрожувала. Але ще у жовтні 1704 р., незадовго до бурхливих подій, перебуваючи в поході під Замостям І. Мазепа в листі до О.Меншикова просив посприяти у справі одержання дозволу Петра І на повернення його з військом, зазначаючи, що «под голим небом стоячи в обозах, признаюсь вашой вельможности, велми педокгричная и херокгричная болезнь от холодов и уставичних непогод докучает».
[…] Відсутність оригіналів, прочитання листів у контексті справи, де вони фігурують як докази аморальності гетьмана, а також використання певних кліше, запозичених із пісенної народної творчості, повтори наштовхують на думку, що, можливо, ці любовні записки не належать І. Мазепі. Безперечно, зміст листів несе інформацію про події, які мали місце в Батурині взимку 1704-1705 рр. Водночас вони передають глибоку неприязнь гетьмана до Кочубеїв, особливо до дружини генерального судді - Любові. Ця антипатія яскраво виражена і в листі І. Мазепи до В. Кочубея, який також фігурує у справі.
Гетьман радить тому приборкати свою «гордую, велеръчивую жену», закидає йому, що протягом шістнадцяти років «прощалося и пробачалося великимъ и многимъ вашимъ смерти годнымъ поступкам». Він відкидає всі звинува чення «о якомсь блудъ, того я не знаю и не розумъю, хиба сам блудиш, коли жонки слухаеш». Таке ставлення цілком могло спонукати Кочубеїв помститися гетьманові також і любовними записками. Проте, незалежно від того, належали вони І. Мазепі чи ні, ці листи свідчать про тонкі нюанси інтимних почуттів, висловлених романтично й натхненно, що властиво українській народній пісенній творчості.
***
Чи не найкращим свідченням любові й шанобливого ставлення до жінки є листи Григорія Андрійовича Полетики, адресовані його дружині - Олені Іванівні, дочці відставного генерального судді І.Гамалії. За нею, як писав О. Лазаревський, Г. Полетика одержав великий посаг і став одним із найбагатших у Малоросії. У 1780-х рр. йому належало понад 2700 підданих. Він лагідно звертався до дружини «матушка, душа моя, Елена Ивановна», повідомляв про своє життя в Петербурзі, новини, моду, закуповував продукти й пересилав у маєток, цікавився урожаєм, цінами, давав поради щодо господарства, виховання та навчання дітей. Дружина Г. Полетики, судячи з листів, була доброю господинею, люблячою жінкою і матір’ю. У листі з Петербурґа (22 жовтня 1772 р.) Г. Полетика писав, що чекав «наших людей», щоби відправити припаси й листа. Він повідомляв, що послав «полбочку англискаго пива, сахару два пуда тридцатъ семъ фунтов, кофи полпуда, которую я взял только на пробу и естьли оная вамъ понравится, то напишите, такъ я болше с собою привезу, пробокъ бархатныхъ для англиского пива триста в кулкъ и в них положены два пробошника, а пятьсотъ простыхъ пробокъ, розсыпаны в боченкъ, сутуги фунтъ для завязки бутылокъ, два бочонка осмушечныхъ с селдями, бочонок миногов, боченокъ соленныхъ лимонов», давав поради, як розлити пиво та його зберігати. Усі припаси, які везлися з Петербурґа, бажав «употребить во здравіе».
[…] Турбувався про гардероб дружини, замовив для неї «не токмо одну, но и двъ хорошие кареты. Также купилъ для васъ на платья вмъсто отласу, гренитуру весма хорошаго и самого моднаго, и уповаю, что вы имъ довольны будете», обіцяв, що коли одержить відставку, то купить ще багато чого гарного. Через свого двоюрідного брата Григорія Івановича, радника російського посольства у Відні, він замовив для дружини дорогу річ - «черную антуалажную мантилію», але обставив усе так, нібито це «нарочно приготовленный для нея отъ меня гостинецъ», тобто від Григорія Івановича. Імовірно, дружина цікавилася модою.
У листах Г. Полетика турбувався про здоров’я її та дітей, сумував із приводу відсутності листів, просив писати частіше «о своемъ и о дътскомъ здоровьъ, такожъ - что у васъ дълается и по домашній економіи, а особливо прошу васъ, сдълайте лучшее о дътяхъ учрежденіе по прежнимъ моимъ письмамъ». Закінчував свій лист бажанням від усього серця її «вскорости и в добром здравъе видътъ, а дътей благословляя, есмъ вашъ върний другъ и мужъ». В іншому листі до дружини (від 16 січня 1777 р.) з Петербурґа, куди Г. Полетика прибув для вирішення конфлікту з приводу поділу маєтностей, повідомляв, що захворів, справами ще не займався, просив нагадати управляючому частіше читати залишені ним записки щодо ведення господарства. Цікаво, що у приписці Г. Полетика рекомендував дружині відправляти до нього листи через секретаря генерального суду в Глухові, але застерігав «только будте осторожны, что в них писать», імовірно, боявся, щоби про його справи не стало відомо зацікавленим особам.
[…] У деяких листах до дружини можна побачити іронічну оцінку петербурзької моди. Так, Г. Полетика жартома пропонує купити для неї щось таке модне, наприклад «чепчик» з одного пір’я, якого натикано стільки, як на гренадерській шапці, а «иныя и совсъмъ уже чепчиковъ не носятъ, а одни только перья; однако жъ сего другія, которыя постепеннъе, женщины не делаютъ». Далі, описуючи столичну моду, він називав усе це «бъшенствомъ», до чого відносив і носіння діамантів на «башмаках, которые називаютъ «подъ сюда и посмотри». Усе ж зазначав, що мало цим цікавиться, але водночас, як бачимо, інформував, хай навіть іронічно, про смаки петербурзької публіки, вважаючи, що дружині буде цікаво про це знати. Імовірно, Олені Іванівні було далеко до петербурзьких модниць, проте Григорій Полетика не забував про її жіночі інтереси. І все ж більше його хвилювали справи господарські, про які просив писати якомога частіше й детальніше. У листах до дружини він скаржився, що його перебування у Петербурзі обтяжливе та нецікаве («Тяжкая моя здесь скука»), постійно хворіє, лікарі ставлять діагноз сечокам’яна хвороба. Стан його здоров’я не поліпшувався, він «ни болен, ни здоров», повідомляв, як його лікують: «Велъли мнъ жратъ чрезъ двъ недъли пилюли и пить травы, но ничего больному моему боку и насморку не помогло; что впредъ Богъ дастъ? - еще хотятъ коновалить», тобто робити операцію. При цьому бажав дружині кращого здоров’я, кланявся своїм рідним.
Одночасно з Г. Полетикою свої справи у Сенаті вирішували й інші земляки з України, про їх життя там він писав із глибоким сумом: «Как мы весело здъсь живемъ, что не дай Богъ никому из добрыхъ людей такой веселости». Безперечно, у листах до дружини він обмежувався лише побутовими проблемам, але й у кореспонденції з іншими своїми адресатами - братом Григорієм Івановичем, що перебував у Відні, та приятелями Г. Полетика також нічого не писав про події громадські чи політичні. Можливо, втратив до них інтерес після розпуску скликаної імператрицею Законодавчої комісії (1768 р.), яка так і не реалізувала плани передової громадськості реформувати державну владу, а українських депутатів - зберегти автономію. Але, більш імовірно, він просто остерігався висловлювати свої думки в листах.
[…] Багато у чому він доручав дружині діяти на власний розсуд, приймаючи самостійно рішення як щодо продажу горілки, риби, так і у справах будівництва, упорядкування будинку та садиби, купівлі землі, закликав пам’ятати не лише про вигоду, але й про дотримання честі, зокрема у справах торговельних, рекомендував залишати кращу горілку на оптовий продаж («дабы не осрамиться»). Для впорядкування будинку, фарбування стін, оббивки шпалерами рекомендував запросити архітектора. Г. Полетика, довідавшись, що згорів його маєток с. Чехівка, похвалив дружину за те, що вона виділила для погорільців деревину і звільнила від повинностей: «Человъколюбіе требуетъ в такихъ случаяхъ с потерею свого людямъ помогатъ». Водночас рекомендував відбудовувати село за новим планом, зводячи хати вздовж вулиці на відстані 15-30 сажнів одна від одної та не дозволяючи ставити їх упритул. Радив будуватися толокою, залучаючи всіх - як постраждалих, так і тих, чиї двори збереглися, але не частувати горілкою. Деревину наказував давати лише на хати й стодоли, а решту «нехай городять лозою, украинским манером».
[…] Отже, у родинних листах Г. Полетика постає з його повсякденними турботами за маєтності, сім’ю, дітей, рідних та близьких, у них ідеться здебільшого про побутові справи. Епістолярій передає подружню щирість і відданість, але не емоційність та пристрасність, як, наприклад, листи В. Капніста до своєї дружини Олександри (Дьякової).
Василь Васильович Капніст належав до родини козацької старшини, за походженням, як вважають, із греків, дід якого емігрував в Україну. Батько його став миргородським полковником. В. Капніст здобув домашню освіту й переїхав у Петербурґ, де перебував на військовій службі. Став відомим поетом, входив до столичного літературного гуртка. У чині підпоручика вийшов у відставку та повернувся в Україну. Тут обіймав ряд посад […] Перебуваючи в Україні В. Капніст намагався сприяти розв’язанню багатьох питань громадського життя. Часто їздив у справах до Глухова, Києва, надовго виїздив до Петербурґа, міста, яке не любив, називаючи його «ужасным лабиринтом», і писав спочатку до нареченої, а потім дружини Олександри Дьякової переважно французькою мовою довгі та пристрасні листи, навіть коли від’їздив ненадовго й недалеко.
Дружина його була дочкою обер-прокурора Сенату О. Дьякова та княжни Є. Мишецької. У листах тоді ще до нареченої, мати якої наполягала на одруженні, а В. Капніст уважав, що для цього ще не настав час, він просив її відверто відповісти йому «каковы ваши ко мне чувства», запевняв, що «ни время, ни несправедливость людская, ни чья б то ни было власть не в силах изгладить во мне чувства любви и преданности, нежности и постоянства, которые я питал, питаю и буду питать по отношению к вам». І ці почуття він проніс крізь усе своє життя. […] Уболівав за здоров’я дружини, бажав бачити її «счастливо разрешившейся от бремени, которое станет усладой нашей старости». Звертався до дружини «дорогой любезный друг мой, жизнь моя Сашенька, ангел мой». Використовував кожну нагоду відправити їй листа, запевняючи, що дружина для нього все: «Обладая тобою держу в руках все мое счастье. [...] Тебя видеть, целовать, принадлежать тебе - ах! - все забуду, лишь бы отдаться во власть чар твоих. [...] Целую тебя 1000 раз». В іншому листі писав, що цілує її «мысленно тысячу раз и обещаю столько же раз целовать в действительности».
Його листи проникнуті теплом і турботою про здоров’я дітей, благополуччя рідних. Пишучи в 1783 р. з Полтави він жартома описав дружині свій сон, що нібито одружений із «мадмуазель Тутолминой, которая сейчас здесь. Так это меня опечалило, [...] так был огорчен, что, проснувшись, почувствовал себя совершенно счастливым оттого, что женат был на ней лишь во сне».
Натомість дружина, як це видно з одного опублікованого її листа до чоловіка в Петербурґ, не виявляла таких пристрасних почуттів. Вона писало просто, лаконічно, називала його «душенькой», висловлювала своє нетерпіння якомога швидше побачитися, хоча й розуміла, що вибратися зі столиці йому непросто: «Воистину лабиринт этот Петербург, как уж попадешь туда, так, почитай, и не выберешься». […] Можливо, дружина вважала неприйнятим так відверто висловлювати свої почуття, оскільки змістом жіночого дворянського виховання, як пише Н.Л. Пушкарьова, залишалась «выработка сдержанности, умения не поддаваться эмоциям, а тем более страсти». Невипадково ж він закликав її писати про все, що вона відчуває, переживає, не розумів, чому вона пише такі короткі листи: «Написав несколько строк, ты прибавляешь в последнем письме, что тебе не о чем более мне писать». Для нього існувала тисяча речей, про які хотів би написати: «И перу не удовлетворить сердца, слишком полного тобой». Він просив її не писати «красноречиво, а то, что на сердце лежит».
В. Капніст у свої від’їзди брав портрет дружини, дивитися на нього, перечитувати її листи було для нього найбільшою втіхою. Він писав їй, що вона володіє його душею: «Да, дорогой друг мой, я часто твердил тебе о том, что живу лишь тобою и для тебя. Все более и более чувствую истинность этого». Запевняв, що його любов «выразить невозможно». В іншому листі писав, що все його земне щастя «после Господа лишь в тебе, что только ради тебя соглашусь жить, что только любовь твоя помогает мне с радостию переносить существование в мире сем». У його листах - пристрасть коханця, вірного чоловіка й друга, писав, що цілує «прекрасные руки твои, ноги, колена, грудь, дорогой друг мой […] увидеть бы тебя во сне. Прощай, тысячу раз целую тебя».
[…] У 1792-1793 рр. В. Капніст знову перебував у Петербурзі й у листах до дружини детально описував відвідини знайомих і рідних, розповідав новини. Один зі своїх листів закінчив словами: «Сколь я страдаю от нашей разлуки и сколь мне ненавистна столица», в іншому писав: «Ты не поверишь, как мне противен город сей. Но должно потерпеть и сие будет не долго». Його листи сповнені любові, уболівання за здоров’я, переживань із приводу пологів, адже в 1793 р. Олександра знову народила. Почуття до дружини витримували випробування часом і відстанню та були такими ж ніжними. В. Капніст писав: «Нет, никогда я так тебя не любил. Чем более я наблюдаю свет, чем более вижу женщин, тем более открываю в тебе достоинств, тем более убеждаюсь, что нет женщины более достойной моей неж ности», і якби йому довелося знову робити вибір, він надав би перевагу саме їй перед усіма жінками світу. «Разлука, - писав В. Капніст дружині, - прибавила тебе цены, мой друг! Я всегда любил тебя чрезмерно, но теперь чувствую, что любовь моя еще удвоилась».
***
Гетьманові Д. Апостолу на дружину Івана Сулими скаржилася також його тітка по матері Варвара Полуботківна, дружина переяславського протопопа Добронизького (1732 р.), яка в домі Семена Сулими завдала їй безчестя, «називаючи сукою, старою бестиею». Справу розглядали генеральний осавул Ф. Лисенко та гадяцький полковий суддя, які на той час перебували у Баришівці. Вони визнали, що безчестя було, за це дружина Івана Сулими мала б перепросити тітку, але вона «того учинить не схотъла и овшемъ з великою фантазіею и фуками, пошла з двора». Тому пропонували звернутися до суду, щоби сторона, яка зазнала безчестя, одержала сатисфакцію.
***
За епістолярієм козацької старшини неможливо простежити подружню зраду. Лише деякі натяки на позашлюбні взаємини містяться в листі М. Скоропадського до Якова Марковича (1746 р.). Зокрема, він закидав йому, що той так уболіває за свої маєтності, що «оставляя здъшнюю компаннию отъ мъста на мъсто безъ увеселенія своего волочишься», і радив: «Лутшей бы было, коли бъ ты утерянное поездкой время употребилъ былъ на добрую волокиту къ какой чужой молодици, коли уже неспособенъ до дъвици». Але на цей час Я. Маркович був уже вдівцем, його дружина, дочка наказного гетьмана П. Полуботка померла в 1745 р.
***
Козацько-старшинські родини, як правило, були багатодітними. Про народження дитини повідомляли батьків та рідних, надсилаючи «хліб родинний та узвар», про що згадувалося вище. Виховання та освіта дітей було не лише обов’язком батьків, а й загалом усієї родини, у першу чергу старшого покоління - дідів та бабусь, особливо коли діти залишалися сиротами. Відповідальність за них лягала на весь рід і це вважалося настільки усталеною нормою, що відмова від таких обов’язків викликала громадський осуд, чого прагнули уникнути члени родини. […]
Трьох своїх синів - Василя, Івана та Павла - Г. Полетика після доброї домашньої підготовки відправив на навчання в піарську школу в місті Вітебську. У листах до старшого Василя, а також до всіх своїх синів батько в першу чергу турбувався про їх здоров’я, давав настанови, які науки вивчати, наказував любити і допомагати один одному, проводити час не «гулянъи и шалостяхъ», а головне - нести відповідальність за самих себе, бути «господами и слугами самимъ себъ». […]
***
[…] За переказами, над родом Ґалаґанів тяжіло прокляття до сьомого коліна за те, що Гнат Ґалаґан брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі. Цікаво, що зі смертю Павла Григоровича Ґалаґана, представника саме сьомого покоління, чоловіча лінія цього роду вигасла. […]
NB Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту «Архів партії». Авторські права визначаються згідно з чинним законодавством. Точка зору автора не обов’язково збігається з думкою власника цього ЖЖ.
Конспект з дослідження про особисте листування козацької старшини
Джерело: Дзюба О. М. Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. - К.: Інститут історії України, 2012. - 347 с.
[…] Розв’язуючи різні господарські справи, діти, як правило, виконували прохання й накази батьків, зокрема матері. Цікавим щодо цього є лист Павла Ломиковського до матері з приводу ремонту млина, пошкодженого внаслідок повені, яким вони володіли на половину. Син писав (1748 р.), що раніше ремонтував млин навесні власним коштом, але цього року він потребує значного ремонту, на який ледве чи вистачить їхніх спільних грошей. Повідомляв, що не може на своїх казанах курити для неї горілку, і перебуваючи «в своей крайней нужде», але «признавая ваши недостатки», надіслав їй «своей горълки кухву в десят кадокъ, оставя токмо себе на всъ нужди двъ кадки». Підписався Павло Ломиковський так: «Ваш милостивой моей матки и добродъйки всепослушный синъ и слуга нижайший».
***
Позбавлення батьківського благословення було неабияким покаранням для дітей. Це видно з листів Василя Борозни до своєї матері з проханням дозволити за частину врожаю зорати її поле, а також виділити йому насіння гороху, проса та конопель. Матері доповіли, що син прагне відібрати в неї землю, це викликало у нього здивування. У своєму другому листі він писав, що йому в «умъ, ниже в мислъ не снилося» претендувати на її володіння, адже за це, мовляв, буде покараним від Бога і позбудеться її благословення, що вважав для себе великим лихом, закликав не слухати «брехунів».
Під час тяжкої хвороби діти опікувалися батьками, а на випадок смерті були зобов’язані поховати їх як належить. Коли бунчуковий товариш Т. Затиркевич, перебуваючи в Ніжині, довідався, що його мати «весьма болна и близше к смерти надъятися, нежели к первобытному может прити здравъю», просив у листі до М. Ханенка дозволити йому відвідати матір: «Крайняя нужда зовет и мнъ тамо быть». Обіцяв, як тільки «хочъ мало усмотря в болъзни матки моей полегченіе имъю попрежнему приехать на опредъленную мнъ станцию» для дальшого несення служби.
Усталеною традицією в повсякденному житті, як це простежується в листах, була родинна підтримка. У сім’ї в першу чергу розраховували на допомогу батьків, братів, сестер, а також сватів, хрещених батьків та інших родичів, особливо, коли хто з них досягав великих чинів або посад, мав вплив при дворі, користувався авторитетом серед російських вельмож. До них зверталися з проханням підтримати в майнових суперечках, примножити маєтності, прилаштувати дітей на службу чи навчання. Батьки так виховували й наставляли дітей, що залишити в біді члена своєї родини вважалося не лише гріхом, але й безчестям. Ця норма родинних відносин простежується в багатьох листах, адресованих дітям та іншим членам родини. Семен Сулима, який свої листи писав разом із дружиною, звертався до сина Якима з проханням сприяти своєму братові Семену (вони обидва перебували на військовій службі). Майбутнє Семена батьки бачили у виході у відставку та вдалому одруженні. Це обумовлювалося, як видно з їхнього листа (1765 р.), не лише станом здоров’я, невеликим жалуванням, але й усвідомленням нестабільності після ліквідації гетьманства: «Ибо въ насъ в отечествъ много противъ прежнего перемънъ насилствуется […] да и впредъ, Богъ въсть - что происходитиметъ».
***
Традиція допомагати членам родини була настільки усталеною нормою, що багатство чи суспільне становище того, хто просив допомоги, не мало ніякого значення. Так, єпископ севський і брянський Кирило (Флоринський) у листі до Якима Сулими (1777 р.) із приводу захисту маєтності його двоюрідної сестри в місті Баришівці, яка відійшла Якимові, писав, що листа вручить його незаможна двоюрідна сестра, бідність якої «мене не срамитъ, ни отвращаетъ от того, чтобъ ей подать руку помощи въ ея нужде», далі цитуючи християнську сентенцію: «Аще кто о приснихъ не радитъ, хуже естъ невърна». Своє сподівання на справедливе розв’язання проблеми дописав французькою мовою. Єпископ Кирило шкодував, що Я. Сулима, коли їхав додому, не зустрівся з ним, а якщо не заїде до нього й на зворотному шляху, то це дасть підстави йому засумніватися «о вашей ко мнъ дружбъ».
***
Участь родини в пошуках наречених не виключала одруження за взаємними почуттями, про що є згадки в листуванні представників козацької старшини. Так, відомий діяч О. Безбородько, канцлер і князь Російської імперії, у листах до свого батька А. Безбородька, колишнього генерального писаря, переймався майбутнім власної сестри й писав батькові, що у справі одруження «собственная склонность и выбор ея должны верховодствовать в таком дълъ, гдъ весь жребій ея заключается», тобто майбутнє сестри залежало від вдалого одруження за власним вибором і почуттями. При цьому висловлював сподівання, що вік сестри та її виховання не призведуть до легковажності і суєтності.
Відповідальність за майбутнє своєї сестри простежується і в листах Григорія Івановича Полетики, радника російського посольства у Відні, до свого двоюрідного брата - Григорія Андрійовича Полетики. Довідавшись про те, що його мати хоче віддати дочку за якогось «великоросіянина», «осташковского живописца, который (какъ мнъ здъсъ сказано отъ одного нъжинского купца) ничего не имъетъ», він писав: «А еще больше буду я сожалътъ, когда узнаю, что онъ не изъ вольныхъ людей, но изъ числа великороссийскихъ купцовъ, кои по большей части иго кръпости на себъ носят». («Осташковским живописцем» був відомий різьбяр, купець із с. Осташкова Тверської провінції Сисой Зотович Шалматов, автор іконостасів у Лохвиці, Лубнах, Ромнах, Охтирці, Полтаві). Брат же звертався до Григорія Андрійовича з проханням пошукати для сестри нареченого серед своїх людей, «хотя изъ выборныхъ казаковъ, и хоть не богатого человъка, а естьли не можно было сыскать никого изъ своихъ земляков, то пускай бы лучше осталась сестра в дъвкахъ». Він вважав, що великим нещастям для нього буде, якщо сестра вийде заміж за підневільну людину, питав, чи його мати радилася з ріднею, Григорієм Андрійовичем та його батьком, «который не думаю, чтобъ присовътовал ей выдать сестру мою за такого человъка». Просив Григорія втрутитися у цю справу, щоби «матушка моя ни за кого не выдавала ее безъ вашего согласія». Як бачимо, козацька старшина не прагнула одружувати дітей з росіянами, хіба що дівчата тікали з коханими, як, наприклад, онука гетьмана Данила Апостола, дочка його сина Петра, яка таємно обвінчалися з росіянином М. Муравйовим, за що батько позбавив її посагу.
***
Одруження здебільшого за взаємними почуттями, рекомендаціями батьків та родичів не виключало й утеч із коханими, що простежується за іншими документами, зокрема заповітами. Так, полтавський полковник В.В. Кочубей позбавив спадщини свою дочку Ганну, яка втекла з дому й вийшла заміж за Степана Томару. За це він із дружиною своєю, дочкою гетьмана Д. Апостола, «виключив її з числа дітей своїх». І лише у заповіті (12 серпня 1743 р.), пишучи, що «при моей кончинъ, понеже отхожу ко отцу своему и богу моему с желаніемъ моихъ грехов прощение, реченную Анну жену Томарову за нанесенную мнъ и женъ моей найтягжкую печаль [...] прощаю», повернув її до числа своїх дітей, хоча й «без всякого наслъдія». Натомість сестра Степана Томари - Ганна, яку викрав компанійський сотник Степан Гайворонський, одержала як посяг чималі землі в Бубновській сотні Переяславського полку. В родині Кочубеїв, імовірно, жінки були пристрастні й за коханими могли піти з дому. Так вчинила й онука В.В. Кочубея, дочка генерального обозного С.Кочубея Надія, яка в 1765 р. виїхала з дому з капітаном П. Потьомкіним й обвінчалася з ним в Есмані.
Мали місце і нерівні шлюби, та це можна розглядати як виняток усталеної поведінки в даному соціумі. Так, небіж Я. Марковича Андрій, син його брата Марка, «пріъхавши въ Сварковъ, увезъ дъвку служебку Алексъеншину Вовдю за рубежъ и въ Великороссіи в дер. Гниловкъ обвънчался съ нею», проте в епістолярній спадщині про це не йдеться.
Вдови, незважаючи на те, що користувалися повагою в соціумі, намагалися вдруге вийти заміж, тут свою роль відігравали як матеріальні інтереси, так і статус жінки в тогочасному суспільстві. Але бажання залишитися вдовою з розумінням сприймалося в родині й це простежується, зокрема, в заповітах. Церква дозволяла і «троєкратний шлюб», проте ставлення до них оточуючих, як можна судити з приватного листування, не завжди було схвальним. Пошуками шлюбних пар також займалися близькі родичі. Так, Анастасія Лукашевич повідомляла своїй сестрі (26 вересня 1759 р.) - удові Скоропадській, що бригадир ще перед спасовим постом писав до неї про свій намір «быт вамъ приятелем въчнимъ». Про це ж клопотався і староста його, генерал-аншеф Стрешнєв, який був у Скоропадської й просив її вийти заміж за бригадира. Проте Скоропадська, як видно з наступного листа сестри Анастасії, мала судові справи зі своїм пасинком із приводу маєтностей, тому не поспішала приймати рішення. У цьому ж листі (березень 1760 р.) Анастасія Лукашевич писала, що бачилася з бригадиром, переслала йому її листа й передавала бажання зустрітися з ним. Але оскільки він не може відлучитися зі служби, то пропонувала приїхати до неї в с. Дем’янці поблизу Переяслава як до рідної сестри, а звідти під приводом поклоніння святим у печерах поїхати в Київ на зустріч із бригадиром.
Про наміри вдруге вийти заміж свідчить і лист дочки В.Л. Кочубея Ганни Обідовської до матері - Л. Кочубей. У 1698 р. вона вийшла заміж за Івана Обідовського, небожа гетьмана Івана Мазепи, на честь їх весілля Пилип Орлик написав панегірик, виданий польською мовою у друкарні Києво-Печерської лаври. Проте невдовзі (у 1701 р.) чоловік загинув. Шістьма роками пізніше молода вдова писала матері про наміри якогось пана Красенського одружитися з нею. Він під час «ярмарку борзенского приездил секретне до Нежина и, будучи в мене, просил в певную деклярацею», - повідомляла вона матері. Ганна мала вже розмову з батьком, який «мовил: Бог благословит». Вона вважала, що не слід залишатися «в вдовином стану», чекала повернення з походу гетьмана та батька й сподівалася на щасливу переміну свого життя: «Теди упавши до стоп ног родических вашей милости, моей милостивой добродейки, прошу покорнее родителского благословения и абы за благословением вашим родителским тое дело могло скончитися». Як зазначає Т. Таїрова-Яковлева, невідомо, чи вдалося Ганні Кочубей вийти заміж вдруге, у роки післяполтавських переслідувань ім’я нового її чоловіка ніде не згадується.
***
В епістолярній спадщині XVIII ст. практично відсутнє інтимне листування, винятком можуть бути листи до своїх коханих і дружинам І. Лашкевича й В. Капніста. Хронологічно вони відносяться до кінця XVIII- початку ХІХ ст. й належать уже тому поколінню українського шляхетства, яке стало російським дворянством та мало відповідну освіту. Але початок XVIII ст. в епістолярній спадщині козацької старшини відомий листами або любовними записками, автором яких уже протягом тривалого часу вважають гетьмана Івана Мазепу, до своєї хрещениці - Мотрі Кочубеївни. Їх можна розглядати як пам’ятки інтимного епістолярного жанру, аналогів яким немає в українській епістолярній спадщині XVIII ст., що збереглася й відома на сьогодні, тобто типо логічно їх порівняти ні з чим, навіть якщо вони і не є автентичними.
[…] Про цей роман стало відомо з доносу В. Кочубея на І. Мазепу в 1708 р., де поряд зі свідченнями про таємні зносини його з польським королем, наміри вийти з-під протекції московського царя Петра І, було й надано листи або любовні записки до молодої Мотрі, що могли б ком прометувати гетьмана як людину, для якої не існує усталених моральних норм, а відтак, здатну на будь-які непривабливі вчинки, у тому числі й «зраду». В. Кочубей доносив цареві, що гетьман звабив його доньку, яка втекла до нього з дому своїх батьків. Події, як видно з матеріалів справи, відбулися у грудні 1704 р.
[…] Любовні послання гетьмана до своєї коханої, відомі як «листи», містилися у слідчій справі В. Кочубея та І. Іскри, що зберігалася в архіві Колегії іноземних справ. У літературі побутує усталена думка щодо автентичності цих любовних записок. Уперше їх у примітках до своєї праці опублікував Д. Бантиш-Каменський, пізніше - О. Бодянський у складі слідчої справи, пов’язаної з доносом В. Кочубея.
Обставини оприлюднення, зміст і структура їх, а також майже повна відсутність власне приватного листування гетьмана Івана Мазепи можуть викликати деякий сумнів щодо автен тичності, проте незалежно від цього вони передають стан закоханої людини, образність, запозичену з української пісенної творчості. У дванадцяти любовних посланнях розгортається картина закоханості немолодого гетьмана, його здатності на відчайдушні вчинки, розчарування у швидко минучості почуттів до нього з боку Мотрі. Двічі ім’я дівчини згадане у зверненні: «Моя сердечне коханая, наймилъшая, найлюбезнъйшая Мотроненько», «Моя сердечне коханая Мотренько», інші ж листи почи наються зверненням: «Мое серденко, мое сердечне коханая, мое серце коханое». Зміст деяких із них можна трактувати як безособовий. Наприклад, перший лист: «Мое серденко, мой квъте рожаной! Сердечне на тое болъю, що надалеко одъ мене ъдешъ, а я не могу очицъ твоихъ и личка бъленкого видъти; черезъ сее писмечко кланяюся и всъ члонки цълую любезно».
[…] Записки або листи до Мотрі написані з використанням образів, що мають місце у народній пісенній творчості. Як зазначає О. Геращенко, І. Мазепа вживав класичні для народних пісень епітети: «личка бъленкого, рученку беленкую, краснимъ личкомъ», зменшено-пестливі форми: «очицъ, Мотроненько, Мотренько», повтори синонімів: «любити й сердечне кохати» тощо. Наприклад, образ «і взяв дівоньку за білую ручку» присутній в одній із найдавніших пісень, що дійшла до нашого часу, - «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш». У записках до Мотрі ці образи повторюються, переходять з одного послання в інше, тобто автор користується певним кліше, запозиченим із народної пісенної творчості. Наприклад, «коли мене лю бишъ, не забувай же; коли не любишъ, не споминай же! Спом ни свои слова, же любить объцала, на що жъ минъ и рученку бъленкую дала». Досліджуючи стиль цих листів О. Геращенко зазначає, що в них поєднуються елементи книжної та народно-розмовної мов, відчутний також вплив польської: «Усе це наявне і в інших епістолярних пам’ятках першої половини XVIII ст., але в Мазепиних листах відчувається ще й аромат українських пісень про кохання, що наближає їх до жанру авторської любовної лірики XVI-XVIII ст.». Дослідниця, зіставляючи зразки польського інтимного епістолярного жанру, зокрема листи короля Яна ІІІ Собеського до дружини Марії Казимири, пояснює наявність у посланнях до Мотрі Кочубеївни характерних польських запозичень «швидше схожістю образно-поетичних систем фольклору поляків та українців, ніж безпосереднім впливом польської епістолярної стилістики».
[…] Проте всі ці твори, що так чи інакше можуть бути пов’язані з іменем І. Мазепи, різняться як за жанром, стилістикою, так і за мовними особливостями. Листи чи послання до Мотрі займають серед них окреме місце та найбільш відповідають усталеному в художній літературі образу гетьмана як палкого ко ханця. Та все ж наявні джерела однозначно не підтверджують саме його авторства. По-перше, відсутні оригінали (якщо вони насправді були). По-друге, обставини оприлюднення також викликають сумнів щодо автентичності цих пам’яток. Роман між гетьманом і Мотрею мав місце взим ку 1704-1705 рр., і виходить, що листи, які компрометували їхню дочку, Кочубеї зберігали до 1708 р., навіть після того, як її в 1707 р. віддали заміж за сина Василя Чуйкевича - Семена.
[…] Цікаво, що сам гетьман у листі до О. Меншикова в 1708 р., виправдовуючись від кочубеєвих звинувачень, писав, що той «будучи писарем енеральным, имъючи у себе печать войсковую и подписуючи руку мою часто, понеже я, для хирокгричной болъзни не всегда могу подписовати листов и универсалов, повидавал был лживые нъкоторые, под именем моїм рукою его подписанные и под печатью войсковою письма». Можливо, це визнання гетьмана про тяжку хворобу (подагру рук), було перебільшенням з огляду на небезпеку, яка йому загрожувала. Але ще у жовтні 1704 р., незадовго до бурхливих подій, перебуваючи в поході під Замостям І. Мазепа в листі до О.Меншикова просив посприяти у справі одержання дозволу Петра І на повернення його з військом, зазначаючи, що «под голим небом стоячи в обозах, признаюсь вашой вельможности, велми педокгричная и херокгричная болезнь от холодов и уставичних непогод докучает».
[…] Відсутність оригіналів, прочитання листів у контексті справи, де вони фігурують як докази аморальності гетьмана, а також використання певних кліше, запозичених із пісенної народної творчості, повтори наштовхують на думку, що, можливо, ці любовні записки не належать І. Мазепі. Безперечно, зміст листів несе інформацію про події, які мали місце в Батурині взимку 1704-1705 рр. Водночас вони передають глибоку неприязнь гетьмана до Кочубеїв, особливо до дружини генерального судді - Любові. Ця антипатія яскраво виражена і в листі І. Мазепи до В. Кочубея, який також фігурує у справі.
Гетьман радить тому приборкати свою «гордую, велеръчивую жену», закидає йому, що протягом шістнадцяти років «прощалося и пробачалося великимъ и многимъ вашимъ смерти годнымъ поступкам». Він відкидає всі звинува чення «о якомсь блудъ, того я не знаю и не розумъю, хиба сам блудиш, коли жонки слухаеш». Таке ставлення цілком могло спонукати Кочубеїв помститися гетьманові також і любовними записками. Проте, незалежно від того, належали вони І. Мазепі чи ні, ці листи свідчать про тонкі нюанси інтимних почуттів, висловлених романтично й натхненно, що властиво українській народній пісенній творчості.
***
Чи не найкращим свідченням любові й шанобливого ставлення до жінки є листи Григорія Андрійовича Полетики, адресовані його дружині - Олені Іванівні, дочці відставного генерального судді І.Гамалії. За нею, як писав О. Лазаревський, Г. Полетика одержав великий посаг і став одним із найбагатших у Малоросії. У 1780-х рр. йому належало понад 2700 підданих. Він лагідно звертався до дружини «матушка, душа моя, Елена Ивановна», повідомляв про своє життя в Петербурзі, новини, моду, закуповував продукти й пересилав у маєток, цікавився урожаєм, цінами, давав поради щодо господарства, виховання та навчання дітей. Дружина Г. Полетики, судячи з листів, була доброю господинею, люблячою жінкою і матір’ю. У листі з Петербурґа (22 жовтня 1772 р.) Г. Полетика писав, що чекав «наших людей», щоби відправити припаси й листа. Він повідомляв, що послав «полбочку англискаго пива, сахару два пуда тридцатъ семъ фунтов, кофи полпуда, которую я взял только на пробу и естьли оная вамъ понравится, то напишите, такъ я болше с собою привезу, пробокъ бархатныхъ для англиского пива триста в кулкъ и в них положены два пробошника, а пятьсотъ простыхъ пробокъ, розсыпаны в боченкъ, сутуги фунтъ для завязки бутылокъ, два бочонка осмушечныхъ с селдями, бочонок миногов, боченокъ соленныхъ лимонов», давав поради, як розлити пиво та його зберігати. Усі припаси, які везлися з Петербурґа, бажав «употребить во здравіе».
[…] Турбувався про гардероб дружини, замовив для неї «не токмо одну, но и двъ хорошие кареты. Также купилъ для васъ на платья вмъсто отласу, гренитуру весма хорошаго и самого моднаго, и уповаю, что вы имъ довольны будете», обіцяв, що коли одержить відставку, то купить ще багато чого гарного. Через свого двоюрідного брата Григорія Івановича, радника російського посольства у Відні, він замовив для дружини дорогу річ - «черную антуалажную мантилію», але обставив усе так, нібито це «нарочно приготовленный для нея отъ меня гостинецъ», тобто від Григорія Івановича. Імовірно, дружина цікавилася модою.
У листах Г. Полетика турбувався про здоров’я її та дітей, сумував із приводу відсутності листів, просив писати частіше «о своемъ и о дътскомъ здоровьъ, такожъ - что у васъ дълается и по домашній економіи, а особливо прошу васъ, сдълайте лучшее о дътяхъ учрежденіе по прежнимъ моимъ письмамъ». Закінчував свій лист бажанням від усього серця її «вскорости и в добром здравъе видътъ, а дътей благословляя, есмъ вашъ върний другъ и мужъ». В іншому листі до дружини (від 16 січня 1777 р.) з Петербурґа, куди Г. Полетика прибув для вирішення конфлікту з приводу поділу маєтностей, повідомляв, що захворів, справами ще не займався, просив нагадати управляючому частіше читати залишені ним записки щодо ведення господарства. Цікаво, що у приписці Г. Полетика рекомендував дружині відправляти до нього листи через секретаря генерального суду в Глухові, але застерігав «только будте осторожны, что в них писать», імовірно, боявся, щоби про його справи не стало відомо зацікавленим особам.
[…] У деяких листах до дружини можна побачити іронічну оцінку петербурзької моди. Так, Г. Полетика жартома пропонує купити для неї щось таке модне, наприклад «чепчик» з одного пір’я, якого натикано стільки, як на гренадерській шапці, а «иныя и совсъмъ уже чепчиковъ не носятъ, а одни только перья; однако жъ сего другія, которыя постепеннъе, женщины не делаютъ». Далі, описуючи столичну моду, він називав усе це «бъшенствомъ», до чого відносив і носіння діамантів на «башмаках, которые називаютъ «подъ сюда и посмотри». Усе ж зазначав, що мало цим цікавиться, але водночас, як бачимо, інформував, хай навіть іронічно, про смаки петербурзької публіки, вважаючи, що дружині буде цікаво про це знати. Імовірно, Олені Іванівні було далеко до петербурзьких модниць, проте Григорій Полетика не забував про її жіночі інтереси. І все ж більше його хвилювали справи господарські, про які просив писати якомога частіше й детальніше. У листах до дружини він скаржився, що його перебування у Петербурзі обтяжливе та нецікаве («Тяжкая моя здесь скука»), постійно хворіє, лікарі ставлять діагноз сечокам’яна хвороба. Стан його здоров’я не поліпшувався, він «ни болен, ни здоров», повідомляв, як його лікують: «Велъли мнъ жратъ чрезъ двъ недъли пилюли и пить травы, но ничего больному моему боку и насморку не помогло; что впредъ Богъ дастъ? - еще хотятъ коновалить», тобто робити операцію. При цьому бажав дружині кращого здоров’я, кланявся своїм рідним.
Одночасно з Г. Полетикою свої справи у Сенаті вирішували й інші земляки з України, про їх життя там він писав із глибоким сумом: «Как мы весело здъсь живемъ, что не дай Богъ никому из добрыхъ людей такой веселости». Безперечно, у листах до дружини він обмежувався лише побутовими проблемам, але й у кореспонденції з іншими своїми адресатами - братом Григорієм Івановичем, що перебував у Відні, та приятелями Г. Полетика також нічого не писав про події громадські чи політичні. Можливо, втратив до них інтерес після розпуску скликаної імператрицею Законодавчої комісії (1768 р.), яка так і не реалізувала плани передової громадськості реформувати державну владу, а українських депутатів - зберегти автономію. Але, більш імовірно, він просто остерігався висловлювати свої думки в листах.
[…] Багато у чому він доручав дружині діяти на власний розсуд, приймаючи самостійно рішення як щодо продажу горілки, риби, так і у справах будівництва, упорядкування будинку та садиби, купівлі землі, закликав пам’ятати не лише про вигоду, але й про дотримання честі, зокрема у справах торговельних, рекомендував залишати кращу горілку на оптовий продаж («дабы не осрамиться»). Для впорядкування будинку, фарбування стін, оббивки шпалерами рекомендував запросити архітектора. Г. Полетика, довідавшись, що згорів його маєток с. Чехівка, похвалив дружину за те, що вона виділила для погорільців деревину і звільнила від повинностей: «Человъколюбіе требуетъ в такихъ случаяхъ с потерею свого людямъ помогатъ». Водночас рекомендував відбудовувати село за новим планом, зводячи хати вздовж вулиці на відстані 15-30 сажнів одна від одної та не дозволяючи ставити їх упритул. Радив будуватися толокою, залучаючи всіх - як постраждалих, так і тих, чиї двори збереглися, але не частувати горілкою. Деревину наказував давати лише на хати й стодоли, а решту «нехай городять лозою, украинским манером».
[…] Отже, у родинних листах Г. Полетика постає з його повсякденними турботами за маєтності, сім’ю, дітей, рідних та близьких, у них ідеться здебільшого про побутові справи. Епістолярій передає подружню щирість і відданість, але не емоційність та пристрасність, як, наприклад, листи В. Капніста до своєї дружини Олександри (Дьякової).
Василь Васильович Капніст належав до родини козацької старшини, за походженням, як вважають, із греків, дід якого емігрував в Україну. Батько його став миргородським полковником. В. Капніст здобув домашню освіту й переїхав у Петербурґ, де перебував на військовій службі. Став відомим поетом, входив до столичного літературного гуртка. У чині підпоручика вийшов у відставку та повернувся в Україну. Тут обіймав ряд посад […] Перебуваючи в Україні В. Капніст намагався сприяти розв’язанню багатьох питань громадського життя. Часто їздив у справах до Глухова, Києва, надовго виїздив до Петербурґа, міста, яке не любив, називаючи його «ужасным лабиринтом», і писав спочатку до нареченої, а потім дружини Олександри Дьякової переважно французькою мовою довгі та пристрасні листи, навіть коли від’їздив ненадовго й недалеко.
Дружина його була дочкою обер-прокурора Сенату О. Дьякова та княжни Є. Мишецької. У листах тоді ще до нареченої, мати якої наполягала на одруженні, а В. Капніст уважав, що для цього ще не настав час, він просив її відверто відповісти йому «каковы ваши ко мне чувства», запевняв, що «ни время, ни несправедливость людская, ни чья б то ни было власть не в силах изгладить во мне чувства любви и преданности, нежности и постоянства, которые я питал, питаю и буду питать по отношению к вам». І ці почуття він проніс крізь усе своє життя. […] Уболівав за здоров’я дружини, бажав бачити її «счастливо разрешившейся от бремени, которое станет усладой нашей старости». Звертався до дружини «дорогой любезный друг мой, жизнь моя Сашенька, ангел мой». Використовував кожну нагоду відправити їй листа, запевняючи, що дружина для нього все: «Обладая тобою держу в руках все мое счастье. [...] Тебя видеть, целовать, принадлежать тебе - ах! - все забуду, лишь бы отдаться во власть чар твоих. [...] Целую тебя 1000 раз». В іншому листі писав, що цілує її «мысленно тысячу раз и обещаю столько же раз целовать в действительности».
Його листи проникнуті теплом і турботою про здоров’я дітей, благополуччя рідних. Пишучи в 1783 р. з Полтави він жартома описав дружині свій сон, що нібито одружений із «мадмуазель Тутолминой, которая сейчас здесь. Так это меня опечалило, [...] так был огорчен, что, проснувшись, почувствовал себя совершенно счастливым оттого, что женат был на ней лишь во сне».
Натомість дружина, як це видно з одного опублікованого її листа до чоловіка в Петербурґ, не виявляла таких пристрасних почуттів. Вона писало просто, лаконічно, називала його «душенькой», висловлювала своє нетерпіння якомога швидше побачитися, хоча й розуміла, що вибратися зі столиці йому непросто: «Воистину лабиринт этот Петербург, как уж попадешь туда, так, почитай, и не выберешься». […] Можливо, дружина вважала неприйнятим так відверто висловлювати свої почуття, оскільки змістом жіночого дворянського виховання, як пише Н.Л. Пушкарьова, залишалась «выработка сдержанности, умения не поддаваться эмоциям, а тем более страсти». Невипадково ж він закликав її писати про все, що вона відчуває, переживає, не розумів, чому вона пише такі короткі листи: «Написав несколько строк, ты прибавляешь в последнем письме, что тебе не о чем более мне писать». Для нього існувала тисяча речей, про які хотів би написати: «И перу не удовлетворить сердца, слишком полного тобой». Він просив її не писати «красноречиво, а то, что на сердце лежит».
В. Капніст у свої від’їзди брав портрет дружини, дивитися на нього, перечитувати її листи було для нього найбільшою втіхою. Він писав їй, що вона володіє його душею: «Да, дорогой друг мой, я часто твердил тебе о том, что живу лишь тобою и для тебя. Все более и более чувствую истинность этого». Запевняв, що його любов «выразить невозможно». В іншому листі писав, що все його земне щастя «после Господа лишь в тебе, что только ради тебя соглашусь жить, что только любовь твоя помогает мне с радостию переносить существование в мире сем». У його листах - пристрасть коханця, вірного чоловіка й друга, писав, що цілує «прекрасные руки твои, ноги, колена, грудь, дорогой друг мой […] увидеть бы тебя во сне. Прощай, тысячу раз целую тебя».
[…] У 1792-1793 рр. В. Капніст знову перебував у Петербурзі й у листах до дружини детально описував відвідини знайомих і рідних, розповідав новини. Один зі своїх листів закінчив словами: «Сколь я страдаю от нашей разлуки и сколь мне ненавистна столица», в іншому писав: «Ты не поверишь, как мне противен город сей. Но должно потерпеть и сие будет не долго». Його листи сповнені любові, уболівання за здоров’я, переживань із приводу пологів, адже в 1793 р. Олександра знову народила. Почуття до дружини витримували випробування часом і відстанню та були такими ж ніжними. В. Капніст писав: «Нет, никогда я так тебя не любил. Чем более я наблюдаю свет, чем более вижу женщин, тем более открываю в тебе достоинств, тем более убеждаюсь, что нет женщины более достойной моей неж ности», і якби йому довелося знову робити вибір, він надав би перевагу саме їй перед усіма жінками світу. «Разлука, - писав В. Капніст дружині, - прибавила тебе цены, мой друг! Я всегда любил тебя чрезмерно, но теперь чувствую, что любовь моя еще удвоилась».
***
Гетьманові Д. Апостолу на дружину Івана Сулими скаржилася також його тітка по матері Варвара Полуботківна, дружина переяславського протопопа Добронизького (1732 р.), яка в домі Семена Сулими завдала їй безчестя, «називаючи сукою, старою бестиею». Справу розглядали генеральний осавул Ф. Лисенко та гадяцький полковий суддя, які на той час перебували у Баришівці. Вони визнали, що безчестя було, за це дружина Івана Сулими мала б перепросити тітку, але вона «того учинить не схотъла и овшемъ з великою фантазіею и фуками, пошла з двора». Тому пропонували звернутися до суду, щоби сторона, яка зазнала безчестя, одержала сатисфакцію.
***
За епістолярієм козацької старшини неможливо простежити подружню зраду. Лише деякі натяки на позашлюбні взаємини містяться в листі М. Скоропадського до Якова Марковича (1746 р.). Зокрема, він закидав йому, що той так уболіває за свої маєтності, що «оставляя здъшнюю компаннию отъ мъста на мъсто безъ увеселенія своего волочишься», і радив: «Лутшей бы было, коли бъ ты утерянное поездкой время употребилъ былъ на добрую волокиту къ какой чужой молодици, коли уже неспособенъ до дъвици». Але на цей час Я. Маркович був уже вдівцем, його дружина, дочка наказного гетьмана П. Полуботка померла в 1745 р.
***
Козацько-старшинські родини, як правило, були багатодітними. Про народження дитини повідомляли батьків та рідних, надсилаючи «хліб родинний та узвар», про що згадувалося вище. Виховання та освіта дітей було не лише обов’язком батьків, а й загалом усієї родини, у першу чергу старшого покоління - дідів та бабусь, особливо коли діти залишалися сиротами. Відповідальність за них лягала на весь рід і це вважалося настільки усталеною нормою, що відмова від таких обов’язків викликала громадський осуд, чого прагнули уникнути члени родини. […]
Трьох своїх синів - Василя, Івана та Павла - Г. Полетика після доброї домашньої підготовки відправив на навчання в піарську школу в місті Вітебську. У листах до старшого Василя, а також до всіх своїх синів батько в першу чергу турбувався про їх здоров’я, давав настанови, які науки вивчати, наказував любити і допомагати один одному, проводити час не «гулянъи и шалостяхъ», а головне - нести відповідальність за самих себе, бути «господами и слугами самимъ себъ». […]
***
[…] За переказами, над родом Ґалаґанів тяжіло прокляття до сьомого коліна за те, що Гнат Ґалаґан брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі. Цікаво, що зі смертю Павла Григоровича Ґалаґана, представника саме сьомого покоління, чоловіча лінія цього роду вигасла. […]
NB Оцифровано з просвітницькою метою в рамках проекту «Архів партії». Авторські права визначаються згідно з чинним законодавством. Точка зору автора не обов’язково збігається з думкою власника цього ЖЖ.