Казка про чоловіка,відьму і півсотні його дружин.
Були собі чоловік та жінка. Чоловік ходив на полювання, жінка - поралася вдома, або на городі. Кожного ранку, як тільки вони прокидалися, дружина докладно і охоче розпитувала чоловіка про його сни, а потім розповідала свої. Так спливали за днями дні… Одного разу, знайшов чоловік у найтемнішому кутку хати, далеко під ліжком, великий ворох рибацьких сітей. А треба сказати, що а ні моря, а ні ріки чи озера поруч не було, лише за хатою стояла невідомо ким і коли викопана глибока криниця. Здивувався чоловік, але жінку питати не став, вирішив сам здогадатись, так цікавіше. В задумі сів на свого єдиного товариша рябого віслюка і поїхав стріляти перепелів. Їде і думє: «І пере, і готує, і грядки доглядає (лише до скотини не потикається), але щоб сіті плести…». Настріляв дичини, прийшов до дому, повечеряв, та й ліг спати. А прокинувся з думками про сіті. Ото поснідав, та й каже дружині:
- А поїду я, Михайлино, в село на базар, щось рибки мені заманулося.
А сам пильно на жінку дивиться, чи не промайне на її обличчі здогад. Та де там…
- Йди, Михайлику, йди. Та за одно мені дещо купиш. І дала йому список на кілька сторінок.
Чоловік зробив вигляд, що їде, а сам під вікном заховався, прислухається. Чує, а жінка примовляє:
- З Михайлових снів сіточка, а з моїх вузлик.
Дивиться нишком крізь вікно, а жінка сидить на ліжку по-турецьки і їсть щось біле, як маленькі хмарки, або цукрова вата. А потім з носа їй в’ється мотузок. Вона його одразу на шпиці мотає - у сіті вплітає. Та не забуває приказувати «З Михайлових снів сіточка, а з моїх вузлик».
Ще більше здивувався Михайло, не знає що й робити. Зрештою, вирішив, зі снів плести неводи не гріх, треба подивитися, що далі буде…
Минуло кілька днів. Нічого надзвичайного не сталося, лише зранку прокидався якимось втомленим, і замість справжніх снів розповідав допитливій Михайлині вигадані.
Невдовзі після того вирішив поїхати на вірному ослику у ліс за хмизом. І сталося так, що забрели далеко в хащі, а там, в дуплі старого дерева жив Блуд. Бачить Блуд їде на ослику чоловік, та й думає, заскочу йому на плечі, заплутаю стежку, не знайде виходу до дому, загине в лісі. Так і зробив. Їде чоловік годину, другу, третю, - незнайомі місця, - починає бідкатись (а Блуду того і треба, бо харчується людськими хвилюваннями). І чим більше переживав, тим ситнішим ставав Блуд, тим важче було їхати. Захотілося пити (а жили вони у місцині де були і горби, і ліси, і навіть трішки степу, а води мало) тому, про запас, взяв Михайло бутель води з криниці. - Ослику мій маленький, ослику мій рідненький, - зітхав - втомився ти напевно, на - попий, спершу сам попив, потім дав тварині, та далі їде.
А Блуд лише потішається: «Не довго вам ходити, скоро ніч, прибіжать мої друзі вовки та й кісточок ваших не зостанеться». Блукали вони ще годину, аж бачать, стоїть дерево, а на ньому росте морква, здивувався чоловік, але думає, тварина бідна зголодніла, нехай поїсть. Натрусив морквин, і годує скотинку, примовляючи: - Ослику мій маленький, ослику мій рідненький, зголоднів ти напевно, на - поїж.
Поїли і поїхали. Аж ось почало смеркати. Зліз чоловік з віслюка, погладив його та й каже:
- Ослику мій маленький, ослику мій рідненький, тяжко тобі мене везти, певно втомився.
І пішли поруч. Не пройшли і кілька кроків, як віслючок заговорив людським голосом:
- Дякую тобі Михайле, що напоїв та нагодував мене. Добре ти до мене ставишся, віддячу тобі. Скоро ніч, тому нічого зараз не питай, слухай що кажу, буду з лісу тебе виводити. Але не сідай на мене, бо нічого не вийде. Так чоловік і зробив. Не минуло й години, як вийшли на узлісся. Розлючений Блуд зіскочив з плечей (за межами лісу його чари не діяли, але що з тих чарів, як не міг водночас на двох спинах сидіти) і поплівся назад у ліс.
Розповів ослик не лише про чарівні морквини, про невидимого Блуда, а й про те, що теперішня Михайлина не жінка, а відьма, бо справжню Михайлину відьма опустила на самісіньке дно криниці за хатою. А ще розповів, що чув, як щоночі двері хати відчиняються і відьма кудись йде.
Ближче до ночі повернулися вони до обійстя. Зайшов Михайло в хату, та скоро до ліжка. Вдав, що спить. Коли чує, двері тихенько:
- Рип… - хтось вийшов з хати.
Він тихенько підвівся, - і слідом. Бачить темна постать швидко вийшла з фіртки. Михайло за нею. Так вони йшли досить довго, аж чоловік незчувся як опинився посеред пустиря. Чорна постать зупинилась. Зупинився й Михайло. Було видно що відьма (а це безумовно була вона) в руках тримає сітки, і шепоче щось незрозуміле. Тоді розклала невід по землі, один кінець взяла в руки і заходилася бігати по-колу. А сіті, як повітряний змій здійнялися вгору. А слідом за сітями здійнявся сильний вітер і невідома звідки поналітало срібних та золотих рибин. А очі відьми загорілися:
- Залітайте-залітайте золоті рибини пам’яті Михайла у сіті сну, залітайте - залітайте і ви срібно тілі рибини фантазії чоловіка до моєї пастки!
Чоловік сидів за кущем, спостерігав, але коли почув, що говориться про нього, злякався, підхопився і доки його не помітили побіг додому. Поки біг думав, що відьмі не дарма закортіло його пам’яті і фантазії, хоче щоб робив чого їй заманеться, а не чого хоче сам.
Думав також про жінку Михайлину, що десь на дні криниці, і вирішив, не гаючи часу, але вдень, коли буде видно, залізти у колодязь і пошукати дружину. Прийшов до дому і як не важко йому було це зробити, - заснув.
Рано вранці, коли натомлена нічними чарами відьма ще спала, взяв велику мотузку, але довго не міг пригадати навіщо (чари поступово починали діяти). Коли, за звичкою пішов годувати скотину, побачив ослика і вмить згадав учорашній день. Підійшов до криниці, прив’язав один кінець шнура до корби, інший навколо пояса і почав спускатись.
Коли ж доліз до самого дна, то води виявилось лише по коліна, а навколо велика печера в якій зі стелі звисали великі солені бурульки, а інші росли, як дерева, - з низу.
От стоїть Михайло, вагається, що його робити. Та як гукне, - Михайлино! Михайлино! А луна багатоголосо відгукнеться - Михай..! Михай..! Раптом з-за колони виходить до нього дружина. І не встиг небога зрадіти, як за нею іще одна, і ще… З усіх-усюд почали виходити до нього його дружини. І всі як одна, давай жалітися на самотність, тугу і злу відьму. А Михайло напівжартівливо, напівдокірливо каже:
- Та от вас скільки, як тут сумувати?
А дружини йому:
- Так ти сам щойно нас своїм криком помножив. Бо це не звичайна печера, а чарівна. У ній, що скажеш, те у багатократ множиться.
- Ну то що мені з усіма вами робити? - розпачливо, аж в голос подумав.
Жінки лише знизили плечима.
Нічого, справ дома багато, кожній робота знайдеться, - міркував.
Микола до виходу, а мотузки нема. Що робити? Жінки довго не думаючи, вилізли одна одній на плечі, так і вибрались, як по драбині. А там…
Довкола жодного дерева, жодної травинки. Земля потріскалась, - суцільна пустеля. О! - не розуміє, - скільки це я часу під землею був?
Бачить, стоїть лише обійстя, а з нього пронизливий регіт та шум, ніби хто тропака танцював, і весела музика. Наказав Михайло жінкам чекати його біля криниці, а сам тишком-нишком до стайні. А там стоїть його осел, такий та не такий, постарілий наче. Як зобачив господаря, зрадів, та й питає, де ти мій господарику десять років був, тут відьма усе довкола попалила, висушила, ніде життя нема, уся скотина виздихала, лише я та одна чорна курка зостались. Сьогодні мають свято - всохло останнє дерево.
- Нічого, - відказав Михайло, щось вигадаєм.
Підкрався нишком, зазирнув у хату, а там: чорти на цимбалах грають, всяка нечисть танцює, а сама відьма в голові стола з Блудом про щось голосно регочуть.
Став думати-гадати, як собі з цим раду дати… Вирішив усіх по-одному виманити, і у мішки запхати. Закликав пів сотні дружин, наказав їм за дверима стежити. Сам тим часом тихенько у шибку: шкряб-шкряб-шкряб. Чує, іде хтось. Виходить чортик-музикант. Жінки на нього міх накинули, мотузкою зав’язали, чикають наступного… Так, по трохи, усіх повиманювали. Зостався Блуд і Відьма. Увірвалися тоді в хату. Почалася колотнеча. Опецькуватого Блуда впіймати було не складно, а от з відьмою складніше. Всередині вона відьма, а на лиці чисто Михайлова дружина. Вона враз змішалася з рештою, годі впізнати. Знову має мороку Михайло. Але нічого, щоб чоловік не дав раду з бабою, хай то навіть відьма… Де таке було?
Хотів був на хитрість піти: тихо спитати у кожної щось таке, про що знали лише Михайло і Михайлина ще коли не були одружені, але і тут прикрість: чари Відьми геть забрали пам’ять чоловіка - нічого не пам’ятає. А ну, - думає - піду ослика розпитаю, може і цього разу поможе. Тільки він за поріг, як відьма перекинулась велитенською вовчицею і давай їсти жінок. Коли чоловік повернувся кімната спорожніла. Він на поріг, а вовчиця вже далеко.
Нічого, далеко не втече. Сів на осла, поїхав наздоганяти. І правда, Відьма так наїлася, що ледве ноги волокла. Догнав, - тай у мішок. А дома виявилось, що троє жінок встигли сховатися за припічком.
Взяв Михайло всі ті мішки з нечистю, вивіз далеко в пустелю, де лише останнє всохле дериво сумно чорніло. Підвісив мішки на гіляки, а Відьму на сам вершечок… і підпалив. Здійнялася рапово страшна буря. Дерево, як сірник згоріло, білий попіл, рознесло за вітром. З-за обрію почала підступати велика вода. І за кілька днів пустеля перетворилася на квітучу оазу, де і жили довго і щасливо Михайло і три його дружини. Тільки треба було якось дати раду з іменами. Але що то за чоловік, що не дасть раду з жінками, ба з трьома.