№7
У місті Че живуть фантомні болі.
Особливо щемно вони звучать пізньої осені, коли за хмарами видно сніги.
Ми з мужем покидаєм архітектурно-шедевральний центр - і на своїх двох несемо Марка вузенькими крутими вуличками (все ж із бруківкою, бо від історії не втекти:)). Вулички петляють - і навколо постають низенькі будиночки. Теж із ліпниною та вигадливими прикрасами зовні - колишні графські садиби. І бачила б знать, що за вікном лежать порепані гарбузи, валяються різнобарвні гнилички і парпаються безкрилі кури...
Ми покидаємо цивілізований осередок міста заради єднання зі збором урожаю. Йдемо повз міщан, проте і не міщан водночас. Хапаємо і ховаємо спогади про давні покручені часом яблуньки. Крякання задоволених болотяними банями качок. Синове заспинне "гава-гава" і відповідь кудлатого Бровчика з-за паркану.
Люди чистять та підвязують лисі виноградні лози.
На клумбах лише мохнаті хризантеми.
Свіжоперекопані вологі грядки.
Ми тримаємося за руки і балакаємо про запахи. Про дитинство.
Наше подібне - і тому нам легко пригадувати аромати. Вони сплітаються у мої смішні довгі косички із бантами та власноруч підстрижену гривку - того дня я ще пахла маминою помадою і бабусиними пиріжками. А ще вечірньою росою і мокрими босими ногами.
Сонце вже не гріє, але горизонт палає. Він відбиває у шкільних шибах перші хлопчачі "фінгали" мужа і дух геройства. Скупа бравада мого солідного мужа:) Муж ароматить теплом. Наче всеньке тепло живе у його руках та посмішці. Він подекуди погладжує живий клуночок у мене за спиною, а клуночок голосно регоче - і відкидає голову назад))))
І поглядом Марчик ловить черговий клин птахів. Літо летить у вирій. Збирає осінні теплі барви - та безшумним помахом тисяч крил зникає високо-високо у небесах...
Ми повертаємося до Че з останніми гронами вигораду і солодким спомином про сади-хатинки-люд.
Спасибі тобі, маленьке місто, за прихисток моїх фантомів, болючих та запашистих.
Особливо щемно вони звучать пізньої осені, коли за хмарами видно сніги.
Ми з мужем покидаєм архітектурно-шедевральний центр - і на своїх двох несемо Марка вузенькими крутими вуличками (все ж із бруківкою, бо від історії не втекти:)). Вулички петляють - і навколо постають низенькі будиночки. Теж із ліпниною та вигадливими прикрасами зовні - колишні графські садиби. І бачила б знать, що за вікном лежать порепані гарбузи, валяються різнобарвні гнилички і парпаються безкрилі кури...
Ми покидаємо цивілізований осередок міста заради єднання зі збором урожаю. Йдемо повз міщан, проте і не міщан водночас. Хапаємо і ховаємо спогади про давні покручені часом яблуньки. Крякання задоволених болотяними банями качок. Синове заспинне "гава-гава" і відповідь кудлатого Бровчика з-за паркану.
Люди чистять та підвязують лисі виноградні лози.
На клумбах лише мохнаті хризантеми.
Свіжоперекопані вологі грядки.
Ми тримаємося за руки і балакаємо про запахи. Про дитинство.
Наше подібне - і тому нам легко пригадувати аромати. Вони сплітаються у мої смішні довгі косички із бантами та власноруч підстрижену гривку - того дня я ще пахла маминою помадою і бабусиними пиріжками. А ще вечірньою росою і мокрими босими ногами.
Сонце вже не гріє, але горизонт палає. Він відбиває у шкільних шибах перші хлопчачі "фінгали" мужа і дух геройства. Скупа бравада мого солідного мужа:) Муж ароматить теплом. Наче всеньке тепло живе у його руках та посмішці. Він подекуди погладжує живий клуночок у мене за спиною, а клуночок голосно регоче - і відкидає голову назад))))
І поглядом Марчик ловить черговий клин птахів. Літо летить у вирій. Збирає осінні теплі барви - та безшумним помахом тисяч крил зникає високо-високо у небесах...
Ми повертаємося до Че з останніми гронами вигораду і солодким спомином про сади-хатинки-люд.
Спасибі тобі, маленьке місто, за прихисток моїх фантомів, болючих та запашистих.