№6
У місті Че є все, окрім тебе.
Дерево за вікном облисіло. Вітри змовилися - і за один день обірвали всі пожовклі надії літа.
Дерево мовчить. І мовчки стоїть.
Не гнеться. Не рипить. Не плаче смолою. Не заламує від розпуки гілля.
Ми з Марком бродимо щоранку парком. Тут дерева разом. Обійнялися корінням - не розділити.
З малим ми топимо наше щастя у листі.
Шукаємо на круглих ліхтарях жучків.
Годуємо усміхнених собак.
Ловимо баболітинське сонечко.
Марк часто засинає за спиною - і ця, місцями одинока, осінь гріє твого сина.
Промінці пролазять крізь щільне плетіння слінга - і гладять його маленькі плечі. А він посапує - і не відає, що то Бог так передає йому твої вітання.
Він скрутився рогаликом - лише ніжки звисають - і дихає мені між лопатки.
А знаєш, що йому сниться?
Його перші тижні і Великий Тато, який саме для нього від'їв Велике Пузо:) Бо кращої перини годі й шукати.
А ще дрімота приносить нашій дитині спогади горгошного носіння. І там ти вже не просто татусь, а велет, який несе маленького хлопчика на плечах здоровенним світом квартирних кімнат, перступаючи міста із кубиків, ралі із модельок і хижака нашого сімейного мікрокосму котицю Маню))))
Я поправляю намотку - і зрушую вагони дитячих сновидінь. Потяг гуде і швидко минає місяці літа, де то ти з нами, то ми без тебе.
Де твої сніданки, мої обіди і наші вечірні чаювання. Де хочеться повирізати дні твоєї присутності - і поклеїти на гербарій наших прогулянок. Вдягнути оту голу черешню за вікном - і щоби цілий рік був наш.
Повний. Цілодобовий. Щомиттєвий.
Ми, примотані одне до одного, йдемо самотньо серед усього цього люду... Збираємо чужі погляди, дивні репліки і необачні торкання. Під жовтим осіннім небом я несу твого маленького сина і його сни про тебе.
Приїжджай...
Ми у Че.
Ми чекаємо.