№ 5
Обідня сієста витає над містом Че...
Мануелла лежить поплямованою трасою по периметру кухні і гучно розтягує увесь трильйон гнучких котячих хрящиків... Балдіє))))))
Мені інколи здається, що я не живу. Що я наче літаю)))))) І оцей політ найоб'ємніше відчуваю саме у пору стояння сонця чітко над головою. Коли за вікном лише 6 тепла, а воно немов випалює дахи.
І немає даху, а є тільки кучугури Маніного моху, посмішка сина, запашне овочеве рагу і я. З крилами...
Якби я жила в небі, то була б драконом. Щоранку ходила б на водопій - підставляла дощеві свій розпечений язик (я ж вогнедишний дракон чи як!) - і місто Че тонуло б у туманах. Або ганяла б горобців - а люди у Че дивувалися б тіням на вулицях. Або всадовила б Марка між лопатки - і гайда до моря - збирати мушлі...
Хоча... Що нам море....
Ми б махнули у якісь геть вигадливі палаци з лави. І рятували б жителів Слонячого королівства. І Марчелло захопив би із собою магічний бивень - і трубив у нього щоразу перед грозою. І приходили б величні слони - і несли б громи і град!
Ех! Яка звитяга!
До бою!
Та я не дракон...
Я - мама. Вчепилась ополоником за хмари - і мудрую:)
Музичний центр крутить інструментальний акоредон. Ми з Марком вальсуємо.
Він любить вальсувати... І як мама я це вмію, а дракон - ні. Гиг:)
За вікном дрімає сонце... Обідня пора... Дивні перисті хмари...
Над містом Че живуть дракони:)