асфальт
Мій останній вірш, чи ліпше, мабуть, текст...
Не знаю, настрій минулого посту повпливав, тиждень не могла відбитися від образу розкресленного серця і ось - маєш...
Та вірш не лише про серце, загалом - про механічність долі, як кожної окремої людини, так і їх сукупності.
Може символічно - завтра мені робитимуть операцію... Не боюся, більше чомусь переймаюся за вечір метафізики і своє холодне сонце, але цното-асфальт таки являється мені у сні. охохохо!!! який то крутий образ. ставлю собі пятьорку)))
Моє серце
розкреслене цеглою по асфальту
дитячими класиками.
Хтось кидає пляшкові уламки у моє єство,
бажає утілків мрій незагаданих
сонячній рибці,
чи перехресткам шляхів;
і байдуже, куди вони летять,
у яку з частин розкреслень потраплять,
адже усі ці класики - риби,
потонулі кораблі у сивих заплетах доріг,
кровоносних судинах мого невічного двигуна
моїх невічних світо-рожево-бачень
заплющених очей.
Удар...
Удар...
Удар...
Тиша...
Білими босоніжками, кедами, шузами
тавруєш зізнання-замінниками
тіло і душу мою...
Б’є - значить любить!
Бог любить мене!
Та чому ж часом, коли йде дощ,
фарбунки стікають брудними пацьорками
мене розмиває,
змиває доленосні накресли мого тіла,
мов мапові позначки окремих фрагментів світів,
класики зникають,
пляшкові уламки теж,
діти ідуть?!
Кленолистом,
падолистом,
у хворі аорти
захлинаюсь,
задихаюсь...
Цното-асфальт...
Та будуть і інші.
Землі круговерти -
не мають спинятись,
хтось обов’язково цеглою знову накреслить
можливо, тебе, мій небесний проектний фанатик,
на місці минулих,
на просохлому за ніч мапо-доле-асфальті,
адже ж
людство - то всього лише
сукупність циклічних ігор
богів у класики