Кіт
Останні мої дні закінчуються незрозумілими станами: втрачається відчуття часу, простору, причини і наслідку, стирається пам’ять… Відчуваю себе котом. Ось я кіт - білий і пухнастий - обійми мене. Мур. В той час, як реальне життя іде своїм ходом, ставлячи перед фактом - ніякого кота не існує і я починаю вагатися між тим, що відчуваю, і тим, що бачу. Йдучи до Луки думала про те, скільки сьогодні розбилося колін, скільки ще розіб’ється і як я завтра про це писатиму. На платформі метро у мене з рук на колію випала рукавичка і прийшов вірш про швидкоминучість. Вирішила присісти. Через вагон повз брудний напів чоловік , кажу напів, бо у нього не було ніг. Просив. І забачив оазис. Двоє хлопак цілком пристойно вдягнених, з осмисленими обличчями пробіглися кишеннями. Напів чоловік протягнув руку, дякуючи, а у руку висипалися зі сміхом обгортки від цукерок. Вечір щедрий. В одну з таких митей було б не гріхом померти, ібо як з таким жити. Оглянулася. Вагони їздять зовсім порожні. Навіть мене в них немає. Видно думки хтось підслухав, переходячи дорогу біля свого будинку, ледь не погладила капот машини, вікно якої рявкнуло мені: «Авца, здєсь нєт пєрєхода!». Сказала йому: «Окєй, вінко!» - і пішла далі. Через десяток кроків зупинилася і повернулася знову на те місце. Кілька хвилин дивилася на зебру і встановлений біля неї знак пішохідки. Кажуть, в такі моменти перед людиною проноситься все її життя. Я лише подумала, що не авца, а все ж чомусь відчула себе винною в тому, що могла зіпсувати людині свято. Не розумію, чому вагаюся. Я - кіт.