Змінений Стан Свідомості
Позавчора о 5 ранку мій організм оголосив мені протест і влаштував демонстрацію з голодовкою сну під стінами здорового глузду.
Здоровий глузд пішов на поступки.
А я пішла збирати ранковий іній на цифрові носії...
Зрештою через години три безцільних тинянь там де листя побільше була висунута наступна вимога промерзлим терористом : "Кави!"
Територіально найближча халявна кава бачилася мені у власному будинку з терасою на березі моря... но к сажалєнію нєт... в перукарні.
З моєю перукаркою я знайома вже 10 років... і не зраджую їй било раз дєло, але я пожалкувала вже про то.
Я її навіть люблю. За те, що вона завжди в гуморі. За енергійність. За поради. За 10-річне кромсання і кольороперевтілення мого волосся.
Прийшла я акурат з відкриттям перукарні і синхронно з першою клієнткою.
Тому перукарка моя взялася одразу за роботу, а мені надиктували список завдань: коридорчик підмести, сміття викинути, кота нагодувати, каву зварити!
Бєз проблєм.
Так воно собі й велося перші годинки дві... вона стриже, а я попиваючи каву створюю їй ненав*язливий фон а ля радіо.
Клієнти закінчилися... З її обличчя зникла натягнута посмішка. Я тимчасом пересіла в її перукарське крісло шоби покрутитися канєшно...
Вона підійшла зі спини... І леза ножиць чиркнули в мене перед очима.... Я в шоковому стані дивилася як облітають довгі клапті волосся.
Поім повільно перевела погляд на неї. Вона не виражала жодних емоцій. Лиш стояла і стискала ножиці у руці.
Згодом вона пригладила мені неторкане волосся... і сказала : ну от бачиш, так навіть краще буде.
Сперечатися я не стала. Я і поворухнутися боялася в цій неадекватній ситуації.
Скориставшись цим ступором, мене почали МАНІАКАЛЬНО сушити хоч я і так суха, крутити, начесувати, кричати; вирватися не було шансів - було боляче і страшно.
Я розуміла, що хтось з нас двох в цей момент божеволіє. Але не могла зрозуміти хто ж.
Змінений Стан Свідомості.
Не виключала можливості, що це такий дурний сон. Бо для реальності таке видавалася надто нереальним.
Коли з моїм новим епатажним стилем було нарешті закінчено, перукарка вийшла в коридорчик, закурила... і заплакала.
Я підійшла і обійняла її. Я розуміла, шо їй дуже хєрово, а коли мені в плече був виплаканий короткий нарис з останніх років її життя, я зрозуміла також чому.
А я ніколи не уміла втішати. Я ніколи не вміла це вміти.
Гірко.
Здоровий глузд пішов на поступки.
А я пішла збирати ранковий іній на цифрові носії...
Зрештою через години три безцільних тинянь там де листя побільше була висунута наступна вимога промерзлим терористом : "Кави!"
Територіально найближча халявна кава бачилася мені у власному будинку з терасою на березі моря... но к сажалєнію нєт... в перукарні.
З моєю перукаркою я знайома вже 10 років... і не зраджую їй било раз дєло, але я пожалкувала вже про то.
Я її навіть люблю. За те, що вона завжди в гуморі. За енергійність. За поради. За 10-річне кромсання і кольороперевтілення мого волосся.
Прийшла я акурат з відкриттям перукарні і синхронно з першою клієнткою.
Тому перукарка моя взялася одразу за роботу, а мені надиктували список завдань: коридорчик підмести, сміття викинути, кота нагодувати, каву зварити!
Бєз проблєм.
Так воно собі й велося перші годинки дві... вона стриже, а я попиваючи каву створюю їй ненав*язливий фон а ля радіо.
Клієнти закінчилися... З її обличчя зникла натягнута посмішка. Я тимчасом пересіла в її перукарське крісло шоби покрутитися канєшно...
Вона підійшла зі спини... І леза ножиць чиркнули в мене перед очима.... Я в шоковому стані дивилася як облітають довгі клапті волосся.
Поім повільно перевела погляд на неї. Вона не виражала жодних емоцій. Лиш стояла і стискала ножиці у руці.
Згодом вона пригладила мені неторкане волосся... і сказала : ну от бачиш, так навіть краще буде.
Сперечатися я не стала. Я і поворухнутися боялася в цій неадекватній ситуації.
Скориставшись цим ступором, мене почали МАНІАКАЛЬНО сушити хоч я і так суха, крутити, начесувати, кричати; вирватися не було шансів - було боляче і страшно.
Я розуміла, що хтось з нас двох в цей момент божеволіє. Але не могла зрозуміти хто ж.
Змінений Стан Свідомості.
Не виключала можливості, що це такий дурний сон. Бо для реальності таке видавалася надто нереальним.
Коли з моїм новим епатажним стилем було нарешті закінчено, перукарка вийшла в коридорчик, закурила... і заплакала.
Я підійшла і обійняла її. Я розуміла, шо їй дуже хєрово, а коли мені в плече був виплаканий короткий нарис з останніх років її життя, я зрозуміла також чому.
А я ніколи не уміла втішати. Я ніколи не вміла це вміти.
Гірко.