Втрачене життя?
Так хочеться одного дня зранку відкрити очі і прокинутися в іншій реальності. Вас не переслідує останнім часом відчуття, що ми живемо у якійся антиутопії і немає надії на те, що все налагодиться якимось чином. Простіть мене за песимізм, але таке враження, що «пластмассовый мир победил, макет оказался прочней».
Щось справжнє сьогодні треба ретельно відшукувати, людей поглинув комп’ютерний світ. Я вже не пам’ятаю, коли останній раз бачив очі незнайомих людей. Мобільні телефони і різного роду ґаджети забирають людину у свої ціпкі обійми і не відпускають ні на хвилину. І у цю прірву впав майже кожен - хтось більше, хтось менше. Я їду в метро і зовсім не бачу людей. Я дивлюсь на імітуючих життя біороботів, які втомилися від одноманітної повсякденності і зволіли осліпнути, щоб це не боліло так сильно.
Не буду оригінальним, але все одно спитаю - чи ви можете просто взяти і викинути свій мобільний телефон чи подарувати першій людині, що вам зустрілася по дорозі? А зовсім-зовсім не виходити до Інтернету хоча б декілька днів? А зайти до знайомого без попередження ввечері в гості на чай, просто подзвонивши у двері, як колись давно ми всі робили?
Так рідко зустрічаєш тепер справжні почуття між людьми, а не легку симпатію, яка дозволяє створити зручну і комфортну для сумісного проживання пару.
Чому ми спокійно сприймаємо те, що десь зовсім поруч йде війна, ллється людська кров, рвуться снаряди і гинуть люди? Ми передивилися у дитинстві бойовиків і перегралися у комп’ютерні стріляли, що зовсім не «відбиваємо» того, що це все НАСПРАВДІ? Як нам лізе кусок до горла, коли Схід нашої країни всіяний трупами.
Мене переслідують кошмари кожної ночі. Бо десь усі ми допустили страшенну помилку і таких «ділов» наробили…
Мої руки у крові. Мої руки у крові, тому що я зараз вдома, у безпеці і не маю можливості жодним чином змінити ситуацію. А що, якщо така можливість існує, а я просто погано шукав? Тисячі втрачених життів вже не повернеш. І з кожною хвилиною їх стає все більше.
Щось справжнє сьогодні треба ретельно відшукувати, людей поглинув комп’ютерний світ. Я вже не пам’ятаю, коли останній раз бачив очі незнайомих людей. Мобільні телефони і різного роду ґаджети забирають людину у свої ціпкі обійми і не відпускають ні на хвилину. І у цю прірву впав майже кожен - хтось більше, хтось менше. Я їду в метро і зовсім не бачу людей. Я дивлюсь на імітуючих життя біороботів, які втомилися від одноманітної повсякденності і зволіли осліпнути, щоб це не боліло так сильно.
Не буду оригінальним, але все одно спитаю - чи ви можете просто взяти і викинути свій мобільний телефон чи подарувати першій людині, що вам зустрілася по дорозі? А зовсім-зовсім не виходити до Інтернету хоча б декілька днів? А зайти до знайомого без попередження ввечері в гості на чай, просто подзвонивши у двері, як колись давно ми всі робили?
Так рідко зустрічаєш тепер справжні почуття між людьми, а не легку симпатію, яка дозволяє створити зручну і комфортну для сумісного проживання пару.
Чому ми спокійно сприймаємо те, що десь зовсім поруч йде війна, ллється людська кров, рвуться снаряди і гинуть люди? Ми передивилися у дитинстві бойовиків і перегралися у комп’ютерні стріляли, що зовсім не «відбиваємо» того, що це все НАСПРАВДІ? Як нам лізе кусок до горла, коли Схід нашої країни всіяний трупами.
Мене переслідують кошмари кожної ночі. Бо десь усі ми допустили страшенну помилку і таких «ділов» наробили…
Мої руки у крові. Мої руки у крові, тому що я зараз вдома, у безпеці і не маю можливості жодним чином змінити ситуацію. А що, якщо така можливість існує, а я просто погано шукав? Тисячі втрачених життів вже не повернеш. І з кожною хвилиною їх стає все більше.