Війна як розважальне шоу
Щось згадав у світі усіх наших подій старенький антивоєнний кліп Мадонни. Крута ідея з військовою колекцією на подіумі.
Правда, навіть краще дивитися режисерську версію - вона реалістичніша http://vimeo.com/34456498
Тоді, у 2003-му, здається, році, слава Богу, він не був для мене настільки актуальним як зараз. А сьогодні я тільки це і бачу навкруги. Люди ніби настільки звикли до війни, що починають забувати, що вона несе лише смерті та руїни. Наші кохані ЗМІ зуміли перетворити війну на розважальне реаліті-шоу.
По кому подзвін?
Немає людини, що була б як острів, сама по собі; кожна людина - грудка землі, часточка суходолу: і якщо море змиє хоча б скалку материка, поменшає Європа, і так само буде, якщо змиє мис, оселю твого друга, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай по кому подзвін - він по тобі.
Ці слова були написані англійським поетом Джоном Доном майже п'ять століть тому. Всі ці століття людство йшло вперед, до цивілізації. Людство еволюціонувало. Але, як виявилося, так і не зрозуміло головне - "смерть кожної людини зменшує і мене".
Світ збожеволів. В окремо взятій Україні. Люди бажають смерті іншим людям, і всі стріляють. Градами з житлових кварталів. Мінометами по житлових кварталах. А інші дивляться повідомлення від проституток-журналістів, вірять їх картинці. У ЗМІ рекламують війну всіма методами, під різним соусом, маніпулюючи патріотичними почуттями людей і створюючи образ ворога - використовують найпростіші засоби, щоб смикати народ за нитки, мов маріонеток. І люди перераховують гроші на війну. Так-так, на саме війну.
Я розумію, що хочеться підтримати своїх хлопців, може той бронежилет спасе його від загибелі. Але хлопець на фронті вже стає й сам знаряддям вбивства. Смерть в кожній пулі на війні. І річ навіть не у тому, що вона потрапить у тіло того, кого ви називаєте своїм ворогом. Через війну, через перестрілки з обох сторін, страждають мирні люди. Бо летять уламки, потрапляють не туди. І що там говорити, всі ж тут не малі діти, на війні завжди всі методи допускають, і рідко коли якусь зі сторін можна назвати хорошою. Бо це війна, це бруд і вбивство.
Гинуть молоді хлопці-солдати, які могли стільки всього досягти у своєму житті, діти у школах, немовлята на руках своїх матусь, самі матері, залишаючи посеред війни сиротами дітей, беззахисні старенькі бабусі і дідусі, ветерани, що звільнили людство він найбільшого за всю історію зла, чийся тато не повернеться більш ніколи і не зможе виховати дочок і синів...
Тим, хто перебуває далеко, ніколи не зрозуміти того жаху, у якому зараз живуть мешканці Донбасу. Ми усі продовжуємо жити своїм життям, ходити на роботу, писати пости в ЖЖ. Поки ви спокійно п'єте свій вечірній чай, десь зовсім поруч рвуться снаряди, ллється крові, гинуть люди.
Там війна. Не з вірша чи фільму, а справжня. І не можна вщипнути себе і раптом зрозуміти, що це сон. Це - страшна реальність. Люди живуть у постійному стресі, періодичні залпи, до яких, кажуть, не можна звикнути. Твоє життя кожної миті у небезпеці, тобі страшно кудись вийти з дому, а дім твій - це теж не осередок надійності. Немає елементарних цивілізаційних зручностей, звичайна хода твого життя порушена, грошей немає, пересуватися важко, транспорт - це часто не лише додаткова небезпека, але й ще дорогезна розкіш; навколо себе ти на кожному кроці можеш побачити трупи, можуть загинути твої знайомі і близькі. Та тут усього не перерахуєш. Лише на мить це уявляєш, і кров стине у жилах.
Чи коштує АТО тих сліз, що вже пролила Україна і тієї крові, якою тепер залита наша земля. Ви знаєте, навесні я приїздив на Донбас у справах. І усі незасіяні поля, усі галявини, придорожні полоси - повністю уся земля густо-густо була засіяна червоними маками. Вірте чи не вірте, такої кількості маків я ще ніколи не бачив, а місцеві мешканці теж погоджувалися, що якось забагато їх, більше ніж, звичайно. Я безпомилково відчув тоді, до чого цей знак, АТО ще тільки розпочиналась, нам обіцяли, що за декілька тижнів вона закінчиться, і всі ми будемо жити щасливо і будувати єдину країну. Там, де минулої весни червоніли маки, всюди тепер людська кров.
Війна пройшлася танками по наших долях. І немає сил читати повідомлення з фронту. І котрий місяць вже в голові моїй все не може ужитися думка про те, що лінія фронту проходить якраз моєю вулицею. Моєю душею.
Click to viewПравда, навіть краще дивитися режисерську версію - вона реалістичніша http://vimeo.com/34456498
Тоді, у 2003-му, здається, році, слава Богу, він не був для мене настільки актуальним як зараз. А сьогодні я тільки це і бачу навкруги. Люди ніби настільки звикли до війни, що починають забувати, що вона несе лише смерті та руїни. Наші кохані ЗМІ зуміли перетворити війну на розважальне реаліті-шоу.
По кому подзвін?
Немає людини, що була б як острів, сама по собі; кожна людина - грудка землі, часточка суходолу: і якщо море змиє хоча б скалку материка, поменшає Європа, і так само буде, якщо змиє мис, оселю твого друга, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай по кому подзвін - він по тобі.
Ці слова були написані англійським поетом Джоном Доном майже п'ять століть тому. Всі ці століття людство йшло вперед, до цивілізації. Людство еволюціонувало. Але, як виявилося, так і не зрозуміло головне - "смерть кожної людини зменшує і мене".
Світ збожеволів. В окремо взятій Україні. Люди бажають смерті іншим людям, і всі стріляють. Градами з житлових кварталів. Мінометами по житлових кварталах. А інші дивляться повідомлення від проституток-журналістів, вірять їх картинці. У ЗМІ рекламують війну всіма методами, під різним соусом, маніпулюючи патріотичними почуттями людей і створюючи образ ворога - використовують найпростіші засоби, щоб смикати народ за нитки, мов маріонеток. І люди перераховують гроші на війну. Так-так, на саме війну.
Я розумію, що хочеться підтримати своїх хлопців, може той бронежилет спасе його від загибелі. Але хлопець на фронті вже стає й сам знаряддям вбивства. Смерть в кожній пулі на війні. І річ навіть не у тому, що вона потрапить у тіло того, кого ви називаєте своїм ворогом. Через війну, через перестрілки з обох сторін, страждають мирні люди. Бо летять уламки, потрапляють не туди. І що там говорити, всі ж тут не малі діти, на війні завжди всі методи допускають, і рідко коли якусь зі сторін можна назвати хорошою. Бо це війна, це бруд і вбивство.
Гинуть молоді хлопці-солдати, які могли стільки всього досягти у своєму житті, діти у школах, немовлята на руках своїх матусь, самі матері, залишаючи посеред війни сиротами дітей, беззахисні старенькі бабусі і дідусі, ветерани, що звільнили людство він найбільшого за всю історію зла, чийся тато не повернеться більш ніколи і не зможе виховати дочок і синів...
Тим, хто перебуває далеко, ніколи не зрозуміти того жаху, у якому зараз живуть мешканці Донбасу. Ми усі продовжуємо жити своїм життям, ходити на роботу, писати пости в ЖЖ. Поки ви спокійно п'єте свій вечірній чай, десь зовсім поруч рвуться снаряди, ллється крові, гинуть люди.
Там війна. Не з вірша чи фільму, а справжня. І не можна вщипнути себе і раптом зрозуміти, що це сон. Це - страшна реальність. Люди живуть у постійному стресі, періодичні залпи, до яких, кажуть, не можна звикнути. Твоє життя кожної миті у небезпеці, тобі страшно кудись вийти з дому, а дім твій - це теж не осередок надійності. Немає елементарних цивілізаційних зручностей, звичайна хода твого життя порушена, грошей немає, пересуватися важко, транспорт - це часто не лише додаткова небезпека, але й ще дорогезна розкіш; навколо себе ти на кожному кроці можеш побачити трупи, можуть загинути твої знайомі і близькі. Та тут усього не перерахуєш. Лише на мить це уявляєш, і кров стине у жилах.
Чи коштує АТО тих сліз, що вже пролила Україна і тієї крові, якою тепер залита наша земля. Ви знаєте, навесні я приїздив на Донбас у справах. І усі незасіяні поля, усі галявини, придорожні полоси - повністю уся земля густо-густо була засіяна червоними маками. Вірте чи не вірте, такої кількості маків я ще ніколи не бачив, а місцеві мешканці теж погоджувалися, що якось забагато їх, більше ніж, звичайно. Я безпомилково відчув тоді, до чого цей знак, АТО ще тільки розпочиналась, нам обіцяли, що за декілька тижнів вона закінчиться, і всі ми будемо жити щасливо і будувати єдину країну. Там, де минулої весни червоніли маки, всюди тепер людська кров.
Війна пройшлася танками по наших долях. І немає сил читати повідомлення з фронту. І котрий місяць вже в голові моїй все не може ужитися думка про те, що лінія фронту проходить якраз моєю вулицею. Моєю душею.