адаптування
сиджу собі, майже дрімаю, а все в голові одна думка крутиться, яка спокою не дає - думка про мою звичку (чи вміння) адаптовуватися. чомусь це дуже легко. але ніяким боком не пов'язане це все з принципами (які так і далі залишаються непохитними, як і в будь-якого ідеаліста) - проти них не йду. але доводиться часто (ой як часто за останні півроку!!!) з чимось миритися (себто змиритися з тим, що раніше не сприймав і з чим не хотів миритися).
бувають миті, що в голові крутяться якісь просто дикі сцени (не непристойні, а просто такі, що кардинально могли би змінити як моє, так і чуже життя). і постійно програються різноманітні варіанти та варіації... не було би на цьому світі речей (чи людей), які би мене тримали (чи стримувати), то майже певен, що одна (або й усі) з цих сцен (поки зовсім уявних) таки би були втіленими в життя. і точно знаю, що світ від того щонайменше став би кращим. однозначно би нічого світ від цього не втратив.
не люблю непотріб. і людей з цієї ж категорії. тільки вони обов'язково трапляються там, де їх і не очікував би зустріти :) десь чув колись одну цікаву фразу... ииии... здається, з фільму про якогось шаолінського монаха, чи кого... о! фільм називався "куленепробивний монах". і там одна жінка-нацистка сказала, що найкраще (дослівно не пригадаю, бо пам'ятаю тільки приблизну суть, - навіть не зміст!) ховатися, скажімо, людоненависникам, дегенератам та злочинцям там, де їх не шукатимуть, наприклад, в організації, яка бореться за мир за людські права.... от і трапляється так, що там, де чекаєш побачити справді людину (таку, що з великої літери), можеш побачити звичайне хтиве підстаркувате продажне брехливе та зрадливе чмо, яке доживає свої останні роки, проте все одно продовжує бути гнидою та шматком лайна, а на публіці - свята людина. плювати хочеться...