Чи існував новгородський цикл билин?
Про географію України-Руси в билинах я колись писав. А зараз відповім на жарт шановного Озара Ворона. Можна сприймати як спробу провокаційно-напівжартівливих роздумів.
Гадаю, що існують три підцикли, взаємно переплетені: галицький, київський, чернігівський. А новгородського не існує.
Новгородський цикл билин придумав Лев Майков, який вважав, що «содержание» билин - «вымышленное, но представляется в обстановке, заимствованной из положительной истории». Деякі його апологети говорять навіть про києвізацію низки новгородських билин, що дивує, оскільки в населення, що мало тривалий зв'язок з Новгородом, логічніше було б очікувати протилежного процесу - новгородизації, тобто переміщення дії епосу в близьке й добре відоме місто над Волховом. І таке переміщення, швидше за все, й було.
До героїв новгородського циклу зараховують перш за все Василя Буслаєвича і Садка. Василь - у найстаріших прозаїчних записах «батюшко, славенской князь Василей Богуслаевич», жодним чином не дворянин, як іноді гадають росіяни. Цього пізнішого титулу билини взагалі не знають. Богуслав, Буслай або Буслав ніяк не титулується, а там де характеризується, є князем («да всё богатой князь, ай богатой ведь князь всё Богусланушко, ай была у ево всё молода жона, ишше та ли кнегина… Ай не славилсэ князь, скоро представилсэ…»), що жив, не сварячись із Києвом і Новгородом, у нього довго не було дітей, але потім він зміг зачати дитину та й преставився, залишивши малолітнього сина спадкоємцем. Його «имение дворянское» - усього лише двір, подвір'я, адже під «дворяньскима забавами» билини розуміють не аристократичні, але двірські, вуличні забави. Згадується мати Амелфа Тимофіївна (як і у Волха), син учиться послідовно грамоті, колдовским, військовим і лицарським премудростям і обзавівшись дорогою зброєю: «учиться ученье всё-ко хитроё: по поднебесью летать да ясным соколом, по чисту полю рыскать да нонь серым волком, да в землю уходить горносталюшком, да в воду ходить да ноньце рыбою, по воды-то плавать ярым гоголем. Да то Васе ученье скоро в ум пошло, скоро ум пошло, вкоренилосе» (точнісінько як Волх Всеславич, абсолютно тотожними словами в збірнику Кирши Данилова й деяких інших), так що є навіть більш ніж натяк на чаклунські здібності. Далі іноді прямо пояснюється, що він припливає в Новгород, де бореться з ворожими йому новгородцами, які звуться «мужиками новгородскими» і побоюються, що він прибере їхнє місто до своїх рук, з «князьямы новгородскима» і місцевим духівництвом, вони всі йому покоряються й поклоняються, він стає володарем Новгорода, «земли Славенской и всего княжества Русского», збирається побороти весь Київ-град, іноді живе в Києві або десь іще, а в Новгород лише наїздить, згукує типово князівські почесні бенкети, багато дружинників Буслаевича походять із глухих окраїн Новгородської землі, він робить походи на Північ, пливучи в «Виранское» або «Веряжское» (Балтійське) море, куди «молиться ездит», і гине, зробивши фатальну помилку. У найбільш старих билинах фатальна зустріч із «бел горюч камнем» із заборонним написом і віщою мертвої головою відбувається на острові посеред «Веряжского моря» - очевидно, Рюгені.
Василя Буслаєвича, як і Волха Всеславича та Василя П’яницю, ув’язненого в темниці, а потім визволеного, щоб очолити війну з кочовиками, недарма Борис Рибаков і його послідовники вважають історичним князем полоцьким та великим князем київським Всеславом Брячиславичем «Чарадзеем». Всеслав - син Брячислава, що уклав мирний договір з Києвом, помер і залишив престол єдиному синові, про якого в літописі при цьому говориться як про дитину, не надто давно народжену від волхвування, а походи його починаються через багато часу, причому спільно зі старшими князями-родичами, згадується й мати його. Коли Волх народжується, «собиралися всё дядья, да братья с родом-племенем - вот и нарекали ему славна имечка», у чому можна бачити спогад про князівський рід Рюриковичів, дядьках Ярославичах, їхніх синів і князівський звичай давати ім'я з особливим значенням, із відтінком слави. Всеслав не раз брав в облогу Новгород, розграбував Софію Новгородську, був великим князем Русі, приводив на Новгород із глухої околиці - Водської п'ятини - язичницьке плем'я водь, не раз спустошував, розграбовував це місто, мав справи з антихристиянським воїном, князем Крутом Рюгенським. Боян напророчив йому, що, незважаючи на всі хитрування, долі Всеславові не уникнути. Билини про Василя, що збирає ватагу розбійників і хвастає, що «побороть мне-ка-ва весь Киев град», але його карає доля, відповідають Бояновому погляду на Всеслава - «суду Божия ему не минути». Його смерть зловтішно відзначив літописець, не вказавши обставин помирання та похорону, - очевидно, були зовсім не християнські. Всеслав був лютим ворогом тріюмвірату Ярославичей, а от язичницьке населення Києва й Київщини князя-язичника гаряче підтримувало, вважаючи його, і тільки його здатним протистояти половцям і очолити країну у важкий момент. Причому не тільки голота з лісів, але також знать і дружинна верхівка, що відповідали за воєнні дії (адже не смерди ж і закупи скликали віче й ходили просити в князя зброю для озброєння людей), багаті купці й ремісники з Подолу. І на престол визволеного з поруба князя-вовкулака саджали явно не злиденні з паперті, а шановні, авторитетні люди, що мають на це повне право. За що й поплатилися, коли Ярославичи повернулися з військом своїх закордонних родичів.
Саме через перебування на київському престолі цього князя та його предківство по відношенню до дружини великого князя київського Святослава Всеволодовича і виділяв з-поміж інших києвоцентричний автор „Слова о полку Ігоревім”. І саме тому він потрапив до числа героїв билин. Одна билина про війну з Новгородом майбутнього київського зверхника ще не творить циклу. Вона фактично входить до київського циклу, описуючи діяння великого князя київського.
Так само билина про королевичів з Крякова не творить циклу краківського.
Тепер про Садка. Лише деякі билини про нього згадують Ільмень-озеро й Новгород, але й там місцевого антуражу більше немає. Часом росіяни зараховують до нього ріку Чернаву. Однак єдина існуюча версія зі згадуванням ріки (не струмка) Чернави записана двічі від якогось парубка з Пудоґи на ймення Андрій Сорокін, що не був спадкоємним оповідачем і переймав билини на млині від мужиків. Рибникову, що записав цей варіант, він нічим не запам'ятався, а другий фольклорист, Гільфердинг, провівши з ним три дні, не побажав записати весь репертуар його, відзначивши багатослівність та невміння дотримуватися розміру при виконанні билини. Він явно спотворював зміст почутого. Під Новгородом ріки з такою назвою немає. Був Чорний струмок, але місцевому новгородському населенню він представлявся у вигляді аж ніяк не красуні-дівиці, а мужика в чорному вбранні. Чернава в сорокінському тексті швидше за все, на думку фольклористів, витіснила «Волх-Ріку», якщо судити з аналогічного епізоду в другому варіанті зі збірника Кирши Данилова. Співакові підводна обраниця Садка уявлялася красунею, але це - явний наслідок нерозуміння або переосмислення образа. Вона не випадково названа Чернавою. Сорокіну здавалося, що це її ім'я або «фамилия», як він сам сказав в 1871 році. Насправді чернава - це служниця, що виконує чорну роботу. У такому загальному значенні образ дівчини-чернавушки, чернавки нерідко зустрічається й в інших епічних піснях і казках у записах аж до наших днів. Співак зберіг слово, але переінакшив його зміст і пов'язаний з ним образ, точно так само розділивши водяного й морського царів.
В інших варіантах билини підкреслюється, що Садко повинен вибрати останню, найнекрасивішу дівчину-кухарку, дівчину-чернавушку серед дівчат підводного царства, завдяки чому він і зможе повернутися в рідний земний мир. Іноді він жениться на ній і вертається на землю із дружиною й багатством. Цікаво, що в казках типу «Віддай те, чого вдома не знаєш» (Андрєєв, № 313) іноді зустрічається подібна умова вибору, причому у варіантах, які записувалися поза районами побутування билини. В українській казці (Афанасьєв, т. 2, № 223) герой повинен вибрати перший раз ту дочку водяного царя, на яку нашлють усяких прищів, а другий раз - обрати за її чорним вбранням. Вибір куховарки, чернавушки пов'язаний з віруваннями у двоїстий, оманний характер осіб і предметів інший світу: те, що здається земним людям гарним або смачним, на ділі є потворним, жахливим або поганим, і, навпаки, погане й некрасиве в іншому світі обертається справді прекрасним у своєму світі. Садко не сприймається безневинно ув’язненим, він винуватий, оскільки їздив по морю, але не платив цареві морському данини й мита. А подібні речі сприймалися в середньовіччі дуже суворо. Наприклад, у Речі Посполитій, якщо людина просила про благодіяння чудотворну ікону, у тому числі уніятську або православну, і одержувала від її прохану допомогу, то повинна була особисто приїхати в монастир і зробити пожертвування. У випадку неприїзду на неї накладалося покарання й покута. Ще росіяни чомусь вважають новгородським географічним орієнтиром у билинах згадану лише в одному варіанті проїжджу вежу, яка існувала в кожному місті.
Билини взагалі про Новгород знають менше, ніж про Київ. Головним доказом, починаючи з Олександра Веселовского, як правило, служить ідентифікація з один раз згаданим у літописі Сотком Ситиничем, що побудував у Новгороді церкву на честь Бориса й Гліба, двох святих південного, київського походження, ніколи море не опікували. За всієї своєї ерудиції даних на користь того, що Борис і Гліб уважалися заступниками мореплавців, не зміг відшукати навіть Олександр Веселовский, констатувавши, що чи представлялися вони чудесними помічниками на водах, невідомо. Отже, залишається більш ніж голослівним припущення, що спочатку в билині фігурували Борис і Гліб. Навіть попри те, що в Житії Олександра Невського вони з’являються на насаді, ідентифікація їх з билинним Миколою-Чудотворцем, заступником купців і мореплавців, не уявляється можливою, тим більше, що ніде в літописах не говориться, що Сотко поставив храм саме в знак порятунку на водах. На користь ототожнення літописного новгородця з билинним гостем може бути наведений лише сам факт побудови церкви Сотком Ситиничем. Будівництво церков окремими особами було, однак, звичайним явищем у Новгороді, про що свідчать ті ж літописи. Наприклад, є відомості про зведення в Новгороді церков на честь Миколая: князь Мстислав заклав в 1113 році Миколаївський собор на Ярославовому дворищі, архієпископ Давид - в 1312 році церкву Миколая в Неревському кінці, архієпископ Євфимій ІІ. - в 1436 році храм Миколая на В'яжищах. Якщо виходити з висновку Веселовского, що церква Миколая в билині є первинної, то в принципі кожної з названих будівельників міг бути прототипом билинного Садко (тому що назва церкви - реалія такою ж мірою, як ім'я будівельника). Цьому перешкоджає лише неймовірність припущення, що про князя або архієпископа склали билину як про гусляра й торгового гостя. Ніде не зазначено, що він або його батько - купець. Крім імені та по батькові, про будівничого церкви Бориса й Гліба літопису не повідомляють ніяких відомостей: припущення, що Сотко Ситинич був купцем, який розбагатів на заморській торгівлі, самим літописом не підкріплюються. Михайло Каргер писав у статті про новгородське зодчество в «Історії російського мистецтва», що ототожнення цього знатного боярина, ім'я якого згадується літописом «с отечеством», з билинним гостем Садко, давно прийняте в історичній і археологічній літературі, вимагає ще серйозних обґрунтувань. І той факт, що іноді Сотко в літописах зветься «богатым», прямо ще не свідчить на користь ні знайомства того, хто так написав, з билинами, ні на користь ідентифікації. Просто хроніст відзначив той зрозумілий і вартий уваги факт, що не бідна людина сама побудувала церкву.
За Стасовим, Садко споріднений з героями староіндійського епосу, а також легенд тибетців, індонезійських даяків і індіанців Північної Америки, де розвивався мотив зустрічі з Морським царем, спокутної людської жертви та інші. Сам сюжет билин про Садка багаторазово повторюється в козацьких думах українців, у тому числі про бурю на Чорному морі й про Олексія Поповича, за виконання яких кобзарів аж до новітнього часу переслідувала церква. Відповідності останніх, як показали Френсіс Дж. Чайлд, Микола Сумцов і Катерина Грушевська, є в «Діяннях данів» Саксона Граматика, шведських, норвезьких і данських балядах.
Є билини, наприклад, знову ж у збірнику Кирші Данилова, де цей герой плаває по Волзі, по Хвалинському морю, які явно відносяться до доби раннього середньовіччя. Русини саме Ітилем і Каспійським морем плавали торгувати й воювати до Табаристану. За пізнього ж середньовіччя такі плавання вже були неможливі й украй небезпечні для купців. Волзький торговий шлях закрився, тож стало неможливо і перенести туди дію билин .
Також, на мій погляд, архаїчні й численні, майже рівні за кількістю новгородським, варіанти, де Садко безтурботно мешкає і б’ється об заклад в Царгороді. Там за часів Київської Русі дійсно жили подовгу руські купці з Києва й Чернігова. А от в пізніші часи, коли Царгород став столицею османів, там уже траплялися які завгодно торгівці, тільки не русини. Тоді вже ніхто не міг уявити Стамбул місцем розваг слов’янського купця.
Натомість немає ніяких підстав вважати найдавнішими билини, де йдеться про Новгород. Вони цілком могли виникнути набагато пізніше. Там не згадується ніяких прикмет старого історичного буття цього міста. Просто північному селянинові воно як найближче велике місто здавалося найбільш підходящим локусом для розповіді про купця. Там він бачив і велелюдні торжища та ярмарки, і різні товари, і кораблі. Тому оповідачі просто перенесли туди билину про купецькі пригоди.
Трапляються, зрештою, вкінець зіпсовані билини, де Садко живе в Москві або Казані, ходить по царевих шинках, що явно є пізньою каламуттю, і просто нейтральні варіанти без географії.
Походить Садко іноді з «Индеи богатые» - мабуть, не з тієї землі венедів, що біля гір Карпатських і за Волинню в билинах про Дюка, а з тієї, котру завоював Волх Всеславич, тобто Сіндіки, де славилася своїм торгом Тмуторокань. У Новгород він тільки плаває, а просить відпустити його з підводного царства в Київ. Все це разом присутнє в одному варіанті й цілком може претендувати на набагато більшу архаїчність. Що підтверджується й билиною в збірнику Гільфердинґа, де Садко діє спільно зі Святогором, більше того, Святогор живе в Садка купця багатого й саме від нього відправляється у свою останню смертну путь. Якщо врахувати, що звичайне місце перебування Святогора - «Святые горы Сиверные», тобто на крейдяних Святих горах над Сіверським Дінцем, природній твердині проти кочовиків, де в XVI сторіччі побудували Святогорський монастир, а Тмуторокань мала міцні зв'язки саме з сіверянами, із Чернігівським, а потім і з Новгород-Сіверським князівствами протягом всієї своєї історії, то простежується чітка логіка. Билина про Садка не є новгородською. На мій погляд, важливим доказом південного походження билини є епізод французького роману про плавання Садока, якого кинули за жеребом в море, що явно мав своїм першоджерелом билину, як і французькі ж відомості про російського богатиря Іллі, а більшість дипломатичних, торговельних, культурних і династичних контактів Франції з Руссю йшло через Київ.
Начебто новгородська, билина про Вавила й скоморохів узагалі не містить ніяких історико-географічних маркерів, не те що згадку про Новгород. Ще смішно, коли в новгородські билини, через одну-єдину назву вулиці Блудової у Новгороді (але ж там і Добринина була), зараховують ті, що про Хотена Блудовича, явно збіднілого сина літописного Блуда - порадника Ярополка, Володимирового брата - оспіваного старою епопеєю про усобицю Святославичів у київських хроніках. Усі билини про Хотена розповідають за бенкет у стольному місті Києві й одна ще знову ж про «Индею богатую»... Напрошується висновок, що, оскільки одна билина циклу не творить, то новгородського циклу взагалі не існує, а є лише билини, що зазнали новгородизації, та й то не повністю. Висловлюючи щиру вдячність північним росіянам за збереження епосу, все ж слід сказати, що поява Новгорода (за деякими винятками), Рязані, Москви, Казані, Смоленська, Мурома в билинах є хронологічно й стадіяльно пізнім явищем.
***
Це все!
Гадаю, що існують три підцикли, взаємно переплетені: галицький, київський, чернігівський. А новгородського не існує.
Новгородський цикл билин придумав Лев Майков, який вважав, що «содержание» билин - «вымышленное, но представляется в обстановке, заимствованной из положительной истории». Деякі його апологети говорять навіть про києвізацію низки новгородських билин, що дивує, оскільки в населення, що мало тривалий зв'язок з Новгородом, логічніше було б очікувати протилежного процесу - новгородизації, тобто переміщення дії епосу в близьке й добре відоме місто над Волховом. І таке переміщення, швидше за все, й було.
До героїв новгородського циклу зараховують перш за все Василя Буслаєвича і Садка. Василь - у найстаріших прозаїчних записах «батюшко, славенской князь Василей Богуслаевич», жодним чином не дворянин, як іноді гадають росіяни. Цього пізнішого титулу билини взагалі не знають. Богуслав, Буслай або Буслав ніяк не титулується, а там де характеризується, є князем («да всё богатой князь, ай богатой ведь князь всё Богусланушко, ай была у ево всё молода жона, ишше та ли кнегина… Ай не славилсэ князь, скоро представилсэ…»), що жив, не сварячись із Києвом і Новгородом, у нього довго не було дітей, але потім він зміг зачати дитину та й преставився, залишивши малолітнього сина спадкоємцем. Його «имение дворянское» - усього лише двір, подвір'я, адже під «дворяньскима забавами» билини розуміють не аристократичні, але двірські, вуличні забави. Згадується мати Амелфа Тимофіївна (як і у Волха), син учиться послідовно грамоті, колдовским, військовим і лицарським премудростям і обзавівшись дорогою зброєю: «учиться ученье всё-ко хитроё: по поднебесью летать да ясным соколом, по чисту полю рыскать да нонь серым волком, да в землю уходить горносталюшком, да в воду ходить да ноньце рыбою, по воды-то плавать ярым гоголем. Да то Васе ученье скоро в ум пошло, скоро ум пошло, вкоренилосе» (точнісінько як Волх Всеславич, абсолютно тотожними словами в збірнику Кирши Данилова й деяких інших), так що є навіть більш ніж натяк на чаклунські здібності. Далі іноді прямо пояснюється, що він припливає в Новгород, де бореться з ворожими йому новгородцами, які звуться «мужиками новгородскими» і побоюються, що він прибере їхнє місто до своїх рук, з «князьямы новгородскима» і місцевим духівництвом, вони всі йому покоряються й поклоняються, він стає володарем Новгорода, «земли Славенской и всего княжества Русского», збирається побороти весь Київ-град, іноді живе в Києві або десь іще, а в Новгород лише наїздить, згукує типово князівські почесні бенкети, багато дружинників Буслаевича походять із глухих окраїн Новгородської землі, він робить походи на Північ, пливучи в «Виранское» або «Веряжское» (Балтійське) море, куди «молиться ездит», і гине, зробивши фатальну помилку. У найбільш старих билинах фатальна зустріч із «бел горюч камнем» із заборонним написом і віщою мертвої головою відбувається на острові посеред «Веряжского моря» - очевидно, Рюгені.
Василя Буслаєвича, як і Волха Всеславича та Василя П’яницю, ув’язненого в темниці, а потім визволеного, щоб очолити війну з кочовиками, недарма Борис Рибаков і його послідовники вважають історичним князем полоцьким та великим князем київським Всеславом Брячиславичем «Чарадзеем». Всеслав - син Брячислава, що уклав мирний договір з Києвом, помер і залишив престол єдиному синові, про якого в літописі при цьому говориться як про дитину, не надто давно народжену від волхвування, а походи його починаються через багато часу, причому спільно зі старшими князями-родичами, згадується й мати його. Коли Волх народжується, «собиралися всё дядья, да братья с родом-племенем - вот и нарекали ему славна имечка», у чому можна бачити спогад про князівський рід Рюриковичів, дядьках Ярославичах, їхніх синів і князівський звичай давати ім'я з особливим значенням, із відтінком слави. Всеслав не раз брав в облогу Новгород, розграбував Софію Новгородську, був великим князем Русі, приводив на Новгород із глухої околиці - Водської п'ятини - язичницьке плем'я водь, не раз спустошував, розграбовував це місто, мав справи з антихристиянським воїном, князем Крутом Рюгенським. Боян напророчив йому, що, незважаючи на всі хитрування, долі Всеславові не уникнути. Билини про Василя, що збирає ватагу розбійників і хвастає, що «побороть мне-ка-ва весь Киев град», але його карає доля, відповідають Бояновому погляду на Всеслава - «суду Божия ему не минути». Його смерть зловтішно відзначив літописець, не вказавши обставин помирання та похорону, - очевидно, були зовсім не християнські. Всеслав був лютим ворогом тріюмвірату Ярославичей, а от язичницьке населення Києва й Київщини князя-язичника гаряче підтримувало, вважаючи його, і тільки його здатним протистояти половцям і очолити країну у важкий момент. Причому не тільки голота з лісів, але також знать і дружинна верхівка, що відповідали за воєнні дії (адже не смерди ж і закупи скликали віче й ходили просити в князя зброю для озброєння людей), багаті купці й ремісники з Подолу. І на престол визволеного з поруба князя-вовкулака саджали явно не злиденні з паперті, а шановні, авторитетні люди, що мають на це повне право. За що й поплатилися, коли Ярославичи повернулися з військом своїх закордонних родичів.
Саме через перебування на київському престолі цього князя та його предківство по відношенню до дружини великого князя київського Святослава Всеволодовича і виділяв з-поміж інших києвоцентричний автор „Слова о полку Ігоревім”. І саме тому він потрапив до числа героїв билин. Одна билина про війну з Новгородом майбутнього київського зверхника ще не творить циклу. Вона фактично входить до київського циклу, описуючи діяння великого князя київського.
Так само билина про королевичів з Крякова не творить циклу краківського.
Тепер про Садка. Лише деякі билини про нього згадують Ільмень-озеро й Новгород, але й там місцевого антуражу більше немає. Часом росіяни зараховують до нього ріку Чернаву. Однак єдина існуюча версія зі згадуванням ріки (не струмка) Чернави записана двічі від якогось парубка з Пудоґи на ймення Андрій Сорокін, що не був спадкоємним оповідачем і переймав билини на млині від мужиків. Рибникову, що записав цей варіант, він нічим не запам'ятався, а другий фольклорист, Гільфердинг, провівши з ним три дні, не побажав записати весь репертуар його, відзначивши багатослівність та невміння дотримуватися розміру при виконанні билини. Він явно спотворював зміст почутого. Під Новгородом ріки з такою назвою немає. Був Чорний струмок, але місцевому новгородському населенню він представлявся у вигляді аж ніяк не красуні-дівиці, а мужика в чорному вбранні. Чернава в сорокінському тексті швидше за все, на думку фольклористів, витіснила «Волх-Ріку», якщо судити з аналогічного епізоду в другому варіанті зі збірника Кирши Данилова. Співакові підводна обраниця Садка уявлялася красунею, але це - явний наслідок нерозуміння або переосмислення образа. Вона не випадково названа Чернавою. Сорокіну здавалося, що це її ім'я або «фамилия», як він сам сказав в 1871 році. Насправді чернава - це служниця, що виконує чорну роботу. У такому загальному значенні образ дівчини-чернавушки, чернавки нерідко зустрічається й в інших епічних піснях і казках у записах аж до наших днів. Співак зберіг слово, але переінакшив його зміст і пов'язаний з ним образ, точно так само розділивши водяного й морського царів.
В інших варіантах билини підкреслюється, що Садко повинен вибрати останню, найнекрасивішу дівчину-кухарку, дівчину-чернавушку серед дівчат підводного царства, завдяки чому він і зможе повернутися в рідний земний мир. Іноді він жениться на ній і вертається на землю із дружиною й багатством. Цікаво, що в казках типу «Віддай те, чого вдома не знаєш» (Андрєєв, № 313) іноді зустрічається подібна умова вибору, причому у варіантах, які записувалися поза районами побутування билини. В українській казці (Афанасьєв, т. 2, № 223) герой повинен вибрати перший раз ту дочку водяного царя, на яку нашлють усяких прищів, а другий раз - обрати за її чорним вбранням. Вибір куховарки, чернавушки пов'язаний з віруваннями у двоїстий, оманний характер осіб і предметів інший світу: те, що здається земним людям гарним або смачним, на ділі є потворним, жахливим або поганим, і, навпаки, погане й некрасиве в іншому світі обертається справді прекрасним у своєму світі. Садко не сприймається безневинно ув’язненим, він винуватий, оскільки їздив по морю, але не платив цареві морському данини й мита. А подібні речі сприймалися в середньовіччі дуже суворо. Наприклад, у Речі Посполитій, якщо людина просила про благодіяння чудотворну ікону, у тому числі уніятську або православну, і одержувала від її прохану допомогу, то повинна була особисто приїхати в монастир і зробити пожертвування. У випадку неприїзду на неї накладалося покарання й покута. Ще росіяни чомусь вважають новгородським географічним орієнтиром у билинах згадану лише в одному варіанті проїжджу вежу, яка існувала в кожному місті.
Билини взагалі про Новгород знають менше, ніж про Київ. Головним доказом, починаючи з Олександра Веселовского, як правило, служить ідентифікація з один раз згаданим у літописі Сотком Ситиничем, що побудував у Новгороді церкву на честь Бориса й Гліба, двох святих південного, київського походження, ніколи море не опікували. За всієї своєї ерудиції даних на користь того, що Борис і Гліб уважалися заступниками мореплавців, не зміг відшукати навіть Олександр Веселовский, констатувавши, що чи представлялися вони чудесними помічниками на водах, невідомо. Отже, залишається більш ніж голослівним припущення, що спочатку в билині фігурували Борис і Гліб. Навіть попри те, що в Житії Олександра Невського вони з’являються на насаді, ідентифікація їх з билинним Миколою-Чудотворцем, заступником купців і мореплавців, не уявляється можливою, тим більше, що ніде в літописах не говориться, що Сотко поставив храм саме в знак порятунку на водах. На користь ототожнення літописного новгородця з билинним гостем може бути наведений лише сам факт побудови церкви Сотком Ситиничем. Будівництво церков окремими особами було, однак, звичайним явищем у Новгороді, про що свідчать ті ж літописи. Наприклад, є відомості про зведення в Новгороді церков на честь Миколая: князь Мстислав заклав в 1113 році Миколаївський собор на Ярославовому дворищі, архієпископ Давид - в 1312 році церкву Миколая в Неревському кінці, архієпископ Євфимій ІІ. - в 1436 році храм Миколая на В'яжищах. Якщо виходити з висновку Веселовского, що церква Миколая в билині є первинної, то в принципі кожної з названих будівельників міг бути прототипом билинного Садко (тому що назва церкви - реалія такою ж мірою, як ім'я будівельника). Цьому перешкоджає лише неймовірність припущення, що про князя або архієпископа склали билину як про гусляра й торгового гостя. Ніде не зазначено, що він або його батько - купець. Крім імені та по батькові, про будівничого церкви Бориса й Гліба літопису не повідомляють ніяких відомостей: припущення, що Сотко Ситинич був купцем, який розбагатів на заморській торгівлі, самим літописом не підкріплюються. Михайло Каргер писав у статті про новгородське зодчество в «Історії російського мистецтва», що ототожнення цього знатного боярина, ім'я якого згадується літописом «с отечеством», з билинним гостем Садко, давно прийняте в історичній і археологічній літературі, вимагає ще серйозних обґрунтувань. І той факт, що іноді Сотко в літописах зветься «богатым», прямо ще не свідчить на користь ні знайомства того, хто так написав, з билинами, ні на користь ідентифікації. Просто хроніст відзначив той зрозумілий і вартий уваги факт, що не бідна людина сама побудувала церкву.
За Стасовим, Садко споріднений з героями староіндійського епосу, а також легенд тибетців, індонезійських даяків і індіанців Північної Америки, де розвивався мотив зустрічі з Морським царем, спокутної людської жертви та інші. Сам сюжет билин про Садка багаторазово повторюється в козацьких думах українців, у тому числі про бурю на Чорному морі й про Олексія Поповича, за виконання яких кобзарів аж до новітнього часу переслідувала церква. Відповідності останніх, як показали Френсіс Дж. Чайлд, Микола Сумцов і Катерина Грушевська, є в «Діяннях данів» Саксона Граматика, шведських, норвезьких і данських балядах.
Є билини, наприклад, знову ж у збірнику Кирші Данилова, де цей герой плаває по Волзі, по Хвалинському морю, які явно відносяться до доби раннього середньовіччя. Русини саме Ітилем і Каспійським морем плавали торгувати й воювати до Табаристану. За пізнього ж середньовіччя такі плавання вже були неможливі й украй небезпечні для купців. Волзький торговий шлях закрився, тож стало неможливо і перенести туди дію билин .
Також, на мій погляд, архаїчні й численні, майже рівні за кількістю новгородським, варіанти, де Садко безтурботно мешкає і б’ється об заклад в Царгороді. Там за часів Київської Русі дійсно жили подовгу руські купці з Києва й Чернігова. А от в пізніші часи, коли Царгород став столицею османів, там уже траплялися які завгодно торгівці, тільки не русини. Тоді вже ніхто не міг уявити Стамбул місцем розваг слов’янського купця.
Натомість немає ніяких підстав вважати найдавнішими билини, де йдеться про Новгород. Вони цілком могли виникнути набагато пізніше. Там не згадується ніяких прикмет старого історичного буття цього міста. Просто північному селянинові воно як найближче велике місто здавалося найбільш підходящим локусом для розповіді про купця. Там він бачив і велелюдні торжища та ярмарки, і різні товари, і кораблі. Тому оповідачі просто перенесли туди билину про купецькі пригоди.
Трапляються, зрештою, вкінець зіпсовані билини, де Садко живе в Москві або Казані, ходить по царевих шинках, що явно є пізньою каламуттю, і просто нейтральні варіанти без географії.
Походить Садко іноді з «Индеи богатые» - мабуть, не з тієї землі венедів, що біля гір Карпатських і за Волинню в билинах про Дюка, а з тієї, котру завоював Волх Всеславич, тобто Сіндіки, де славилася своїм торгом Тмуторокань. У Новгород він тільки плаває, а просить відпустити його з підводного царства в Київ. Все це разом присутнє в одному варіанті й цілком може претендувати на набагато більшу архаїчність. Що підтверджується й билиною в збірнику Гільфердинґа, де Садко діє спільно зі Святогором, більше того, Святогор живе в Садка купця багатого й саме від нього відправляється у свою останню смертну путь. Якщо врахувати, що звичайне місце перебування Святогора - «Святые горы Сиверные», тобто на крейдяних Святих горах над Сіверським Дінцем, природній твердині проти кочовиків, де в XVI сторіччі побудували Святогорський монастир, а Тмуторокань мала міцні зв'язки саме з сіверянами, із Чернігівським, а потім і з Новгород-Сіверським князівствами протягом всієї своєї історії, то простежується чітка логіка. Билина про Садка не є новгородською. На мій погляд, важливим доказом південного походження билини є епізод французького роману про плавання Садока, якого кинули за жеребом в море, що явно мав своїм першоджерелом билину, як і французькі ж відомості про російського богатиря Іллі, а більшість дипломатичних, торговельних, культурних і династичних контактів Франції з Руссю йшло через Київ.
Начебто новгородська, билина про Вавила й скоморохів узагалі не містить ніяких історико-географічних маркерів, не те що згадку про Новгород. Ще смішно, коли в новгородські билини, через одну-єдину назву вулиці Блудової у Новгороді (але ж там і Добринина була), зараховують ті, що про Хотена Блудовича, явно збіднілого сина літописного Блуда - порадника Ярополка, Володимирового брата - оспіваного старою епопеєю про усобицю Святославичів у київських хроніках. Усі билини про Хотена розповідають за бенкет у стольному місті Києві й одна ще знову ж про «Индею богатую»... Напрошується висновок, що, оскільки одна билина циклу не творить, то новгородського циклу взагалі не існує, а є лише билини, що зазнали новгородизації, та й то не повністю. Висловлюючи щиру вдячність північним росіянам за збереження епосу, все ж слід сказати, що поява Новгорода (за деякими винятками), Рязані, Москви, Казані, Смоленська, Мурома в билинах є хронологічно й стадіяльно пізнім явищем.
***
Це все!