Половецькі царі в африканських масках
Черговим виявом прогресуючого пантюркістського фантазування стала публікація в урядовій (!) газеті «Голос України» замітки її черкесо- й татаролюбного кореспондента Сергія Павленка (http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=277508).
У ній невтомний любитель східних народів вже вкотре порадував своїми філологічними відкриттями:
«На Придесенні досить поширений мікротопонім «КУТ». Ми нарахували до 100 урочищ, лугів, випасів, полів, які так називаються. Слово «кут» означає геометричну фігуру, утворену двома лініями, що виходять із однієї точки. А ще так називають килим, яким прикрашають центральний куток хати, місце під піччю для дров, кутки у населених пунктах. Це слово є у багатьох слов’янських мовах, і мовознавці схиляються до думки, що його походження йде від спільного кореня «КАМ» («згинати») з прадавньої індоєвропейської мови. Вчені, на жаль, не звернули увагу на вживання слова «КУТ» і в тюркських мовах. Воно у них має багато значень. Так, якщо росіяни казали «угол», то половці вживали відповідно у цьому значенні «кут». У давньотюркських мовах «кут» також означає «пасти (худобу)», «оберігати», «вартувати» (Радлов В. В. Опыт словаря тюркских наречий. - 1899. - Т. ІІ. - Часть 2. - С. 1480). Корінь цього слова є у назві пастуха («кутчі») та пасовиська («кутув»)».
Насправді, зазирнувши до цього словника, неважко впевнитися, що ніякого там слова «кут» у значенні «угла» немає. Взято звичайний омонім, притягнуто за вуха. Ну а те, що автор називає населення Київської Русі «росіянами», це вже на його совісті.
«Оскільки мікротопонімом «КУТ» на Чернігово-Сіверщині люди здебільшого називають не стільки поля трикутної форми, скільки випаси для худоби, то неважко припустити, що луги, урочища так нарекли у давнину не випадково. Ординці Мамая, наявність яких на півдні Чернігово-Сіверщини у ХІV-ХІV століттях зафіксовано у літописних джерелах, переважно вели кочовий спосіб життя. Вони не мали звичних для землеробів населених пунктів. Після навали монголів села, містечка більшої частини Придесення обезлюдніли, припинили своє існування. Їхнє місце зайняли непосидючі кінські табуни. Випасачі худоби тримали під контролем значну територію, заходили навіть за Десну. Головною турботою кочівників було прогодувати великі стада коней, овець, кіз, яких переганяли з одного лугу на інший. Пасовиська (Кут) були зимові та літні. Очевидно, на зиму кочівники перебиралися нижче на південь або харчували тварин у заплавах річок очеретом».
Про швидке повернення людей, які розбіглися під час монгольської навали по далеких чужих землях, а також про тих, хто ховався в горах, печерах, ущелинах і лісах, є пряме документальне свідчення у творі «Слово новосвятою мученику, Михаила князя рускаго и Федора воеводы перваго въ княженіи его. Сложено въкратцѣ на похвалу святыма отцемъ Андреемъ» не пізніше кінця ХІІІ століття [Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. - Москва: Художественная литература, 1981. - С. 228], яке не лише є уламком чернігівської літератури, але й виражає татарофобські настрої русинів Лівобережжя. Нагадаю також, що ніякі літописні джерела не фіксують на Полтавщині ординців Мамая. Це вигадка російського географа-пантюркіста Александра Шеннікова, котрий був близьким до відомого фальсифікатора, батька тюркської фолк-хісторі Лева Ґумільова та некритично поставився до підробної генеалогії князівни Олени Глинської [Шенников А.А. Княжество потомков Мамая (к проблеме «запустения» Юго-Восточной Руси в XIV-XV вв. // Гумилев Лев Н. Древняя Русь и Великая степь: В 2-х книгах. - Москва: Институт ДИ-ДИК, 1997. - Кн. 2. - С. 455-483].
«У регіоні залишилося багато топонімів, пов’язаних із тюркськими кочовищами. Свого часу місця стоянок кочівників дали назви населеним пунктам…», - грізно заявляє журналіст, у якого навіть топонім і гідронім Баба став тюркізмом. Подавляюча більшість наведених ним назв не має жодного стосунку до тюркської антропонімії й топонімії, хіба що віддалено схоже звучання. Та це не спиняє пана Павленка. Й він рішуче віднаходить на Чернігівщині аж цілих ханів: «На Придесенні і досі проживають роди ТруХАНА, ХАНдоги, ХАНдрика, ХАНжика, ХАНтиля». Ясна річ, жодне з цих прізвищ не пов’язане ні з тюрками, ні, тим більше, з ханами.Наприклад, Хандога пов’язаний зі староукраїнським словом хандогий, яке означало ‘чистий, гарний, охайний, чепурний’ і мало германське, а саме готське походження [Етимологічний словник української мови: в 7 т. - Київ: Наукова думка, 2012.-Т. 6: У - Я. - С. 171].
«Ханів у ХІV-ХІV століттях ще називали царями. До цього часу збереглися Царів ліс і Царева гора (с. Ольшана), урочища Царків борок (с. Шабалинів), Царине (с. Прохори), поля - Царьове (с. Нове Полісся), Царова Загородка (с. Бондарівка), шлях Царський (с. Сахнівка)». А як стосовно московських царів, яким тривалий час належало Придесення з усіма його лісами, борами й горами? Чи їх апологет всетюркства виключив зі своєї барвистої, сповненої екзотичних слів і назвиськ картини світу Московську державу?
Чим далі, тим веселіше: «Полтавська область має ще більше таких назв. У селі Яхники Лохвицького району, приміром, є багато курганів різного типу, урочища Кейбалівщина, Хаїха (значення останнього - «великий човен для перевезення худоби»). Це спростовує гіпотезу багатьох істориків про те, що низ Чернігівщини, Полтавський край повністю були довго безлюдними і заселялися переважно у ХVІІ ст. Якби так було, ми б не мали цих топонімів. Ними прикрасили край після монгольської навали нові господарі полів - кочівники». Так, між іншим. Хаїха, що прикрашає край, - то не «великий човен», а андронім, від жіночої форми прізвища Хай. Наприклад, український музикознавець, фольклорист і лірник Михайло Хай. Власницю так звали.
Далі весело крокує народна етимологія. «У давнину місцеві хани-царі ділили між собою випаси. Від слова «КУТ» з’явилося похідне слово «КУТАР/ХУТАР/» - «розділяти» (пасовище). «К» і «Х» у тюркських мовах вимовляються практично однаково, тому на слух у порубіжжі з’явилося староукраїнське слово «хотар» - «межовий знак», «природна або умовна лінія, яка відмежовувала одне володіння від іншого»...
Не «у порубіжжі» зі степом, й вже точно не «на слух». Ще мудрий німець Макс Фасмер довів, що українське хутір, хутор, футір, футор, білоруське хутар, польське chutor, futor ніяк зі словом кут не пов’язане, як і з відомим із XVII століття виключно на підрумунських і підугорських землях українським хотар, хутар, ху̉тар, хотарь, гатар, готар, та словацьким chotár, chotor, kotár, польським hotar, hotarz, kotarz, сербським хатар, словенським határ, румунським hotar, німецьким діялектним hatert, hotter мадярського походження. Фасмер виводив хутір від давньоверхньонімецького huntari ‘частина округу’, давньошведського hundari [Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка. - Москва: Прогресс, 1987. - Том IV: (Т - Ящур). - С. 286-287]. Там наголос абсолютно інший, бо інший корінь. Засвідчене з ХІ століття мадярське határ ‘кордон володінь, межа; предмети або ж елемент природи, що служить для позначення кордону’, ‘крайня частина якоїсь території, зазвичай освоєні околиці певної місцевости’, у свою чергу походить від hat- ‘могти’, ‘захопити, заволодіти’, ‘посідати’ [Németh Michał. Zapożyczenia węgierskie w gwarze orawskiej i drogi ich przenikania. - Kraków: Księgarnia akademiczna, 2008. - S. 61-62].
«Отже, хутором спочатку називалася межа або помітка кордону володіння. Далі ця назва поширилася на, очевидно, невеличкі кордонні поселення, що фіксували належність лугів, річок до одного або другого кочового роду. Білоруська дослідниця назв типів поселень доктор філологічних наук В. Лемцюгова 1983 р. дійшла цікавого висновку: «Особливо рано з’явилися умови для розвитку хуторів у південно-західних руських землях під час їх перебування в складі Великого князівства Литовського. У ХІV ст. владу на землю тут захопив великий князь, який наділяв нею земян і бояр на умовах відбування військової повинності. Унаслідок общинні поля дедалі більше дробилися на подвірні ділянки й закріплювалися за окремими дворами. Поступово в південно-західних землях хутір остаточно утвердився як самостійний тип поселення, самостійна господарська одиниця. З ХVІ ст. відомі козацькі хутори-зимівники - у Запоріжжі, пізніше - Причорномор’ї й на Дону».
Проте жодних даних про хутори чи зимівники в тюркомовних етносів, які забрідали в степи України, немає. Можливо, тому, що зиму вони проводили не на зимівниках, а таборуючи поблизу міст, як пізньосередньовічні ногайці [Ключевский В. О. Сказания иностранцев о Московском государстве. - Москва: Прометей, 1991. - С. 159].
Єдиний сусід слов’ян і Руси, котрий мав хутірську систему розселення, - це алани, предки сучасних осетинів. Ось що, наприклад, писав ще у Х столітті арабський мандрівник і вчений аль-Масуді: «Цар аланів виставляє 30000 вершників. Це цар могутній і він користується більшим упливом, аніж решта царів. Царство його становить безперервну низку поселень настільки суміжних, що якщо кричать півні, то їм відгукуються інші в усьому царстві, завдяки суміжності і, так би мовити, переплетінню хуторів» [Караулов Н.А. Сведения арабских писателей о Кавказе, Армении и Азербайджане // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. - Тифлис: Типографии Канц. Наместника Его Императорского Величества на Кавказе и К. Козловского, 1908. - Выпуск тридцать восьмой. - с. 54].
Хутір - типова форма поселення також для угорських аланів-ясів, які в ХІІІ столітті виселилися до Паннонії одночасно з половцями-кунами, проте завжди мешкали з ними нарізно та господарювали зовсім інакше. У Надькуншаґу, де мешкали угорські половці, були величезні пасовиська й навіть на початку ХХ століття тут займалися екстенсивною формою тваринництва. Тут не було хуторів. А на території Ясшаґу, власне, й нема пасовиськ, і господарство здійснювалося за хутірською системою. Саме вона, як і стійлове скотарство, переважала в Ясшаґу на межі ХІХ-ХХ століть.
Як відзначалося ученими, розвиток хутірської системи ясів був викликаний перебуванням на більш високому щаблі їхнього хліборобського і скотарського господарства, а також пов’язаних із ними домашніх і кустарних промислів. Відповідаючи цим завданням, хутори були найбільш поширеним типом поселення в ясів. Хутір, зайнятий, как правило, однією сім’єю, носив ім’я свого засновника. На ділянці хутора, часто оперезаній тином, розводили свиней, овець, корів, курей тощо. Все це носило на собі відбиток різкої індивідуальності. Тут зазвичай розташовувалося кілька будівель: житловий будинок під очеретяним дахом, який складався з двох кімнат, стійло, свинарник, курятник, комори, погріб, майстерня, літня кухня, сарай для кукурудзи, колодязь із журавлем, сад, виноградник тощо. Стійло, де утримувалися роздільно кінь і велика рогата худоба, було головною будівлею на хуторі. Це ж приміщення слугувало житлом для неодружених наймитів і парубків - членів родини. В окремій будівлі розміщувалися роздільно свині й вівці. Поза хуторами жодних пастуших будівель на території Ясшаґу раніше не зустрічалося. Пасовиська довкола хуторів використовувалися господарями індивідуально. Худоба паслася не вільно, а прив’язувалася до кілочків. Таким чином, тварини перебували на одному місці протягом 1, 5 - 2 годин; за ними постійно спостерігали пастухи, як правило, діти та підлітки з родини господаря чи наймити. Свиней вирощували, головним чином, на продаж. Крім того, на кожному хуторі було в середньому чотири-шість корів. Молочні продукти оброблялися жінками і продавалися на далеких базарах. У їжі ясів велике значення мав сир. Окрім нього, виготовляли твердий сир. Баранів тримали, головним чином, на м’ясо. Розташовувався хутір близько до проїжджої дороги. Чи не правда, щось дуже знайоме?
Хутірська система, знайома аланським селянам із давніх часів, сприяла поступові головних галузей господарства - хліборобства й скотарства. Розвивалася ця система шляхом купівлі земель за межами Ясшаґу, головним чином у сусідніх Кішкуншаґові та Надькуншаґові. У післятурецький період яси почали переселятися на ці спустошені османами землі, де до них мешкали половці. Їхнє розселення у XVIII столітті супроводжувалося поширенням хутірської системи, що відіграла важливу роль у розвиткові головних галузей їхнього господарства. Хутори виникали на куплених ділянках, які використовувалися спершу для утримання худоби, а потім для вирощування збіжжя, розведення городних культур, садів і виноградників. Судячи з карти розселення ясів, яка укладена й знаходиться в краєзнавчому музеї Кішкуншагу, майже кожна друга тамтешня родина ясів мала свій хутір. Наприклад, у яському селі Керкедьхаза понад 200 дворів і майже стільки ж на його численних хуторах, розташованих неподалік один від одного.
Вихідці з Ясшаґу заснували силу-силенну хуторів, які згодом зливалися у великі поселення, міста, в котрих знаходили часом притулок і куни. Ця система розселення й досі поширена в яських мешканців Кішкуншаґу. Прикметно, що один із тутешніх яських хуторів - Лайошміжа - став філіялом Будапештського сільськогосподарського музею. Він яскраво відображає життя селян-хуторян у ХІХ столітті.
Завдяки цій системі, що не отримала розвитку у кунів у Надькуншаґу, яси тут ще в XVIII столітті вели інтенсивне землеробство, розширювали посівні площі, разводили городи, сади та виноградники. На хутір часто виселявся одружений син. Хутірське господарство ще в ХХ столітті в багатьох місцях велося в рамках великої родини, під одним дахом мешкало кілька поколінь, якими керував старший чоловік. Глава великої родини, об’їжджаючи на возі всі її хутори, розподіляв завдання чоловікам. Хутірська система організації господарства, притаманна для Ясшаґу, активно розвивалася на протязі позаминулого століття. Хутори-таньа стали виробничими центрами хліборобства й тваринництва й поступово відірвалися від великих селищ - фалу. У самому Ясшаґу хуторянство ще більше поширилося на початку ХХ століття. Так, якщо в селі Ясапаті - одному з найдавніших - в 1855 році було всього 38 хуторів, то в 1940 році їх уже нараховувалося до 800, довкола села Ясиван - 614, середній наділ землі тут становив 4 га. Хутірські ділянки мали до 1, 5 га землі. Численні хутори оточували селища-фалу.
Хутірська система в Ясшаґу існувала й успішно функціонувала до 60-х років ХХ століття, але згодом у зв’язку з організацією комуністичною владою великих колективних господарств велика частина хуторів була закинута і в них збереглася тільки третина колишнього населення, що переселялося в міста. Розвиток підсобного господарства, який відігравав дуже важливу роль в економіці країни навіть за комуністичної тиранії. Саме на основі об’єднання хутірських земель угорські комуністи створювали великі кооперативні господарства, а коли у 80-х роках ХХ століття почався процес їхнього розпаду, хуторянство Угорщини пережило хвилю відродження. Їхня кількість різко зросла.
Ретельні етнографічні дослідження угорських вчених показали своєрідність господарства й структури поселень Ясшаґа порівняно з сусіднім Надькуншагом - районом розселення половців. Наприклад, для Ясшаґа більш характерна хутірська система розселення і поєднання більш диференційованого землеробства зі стійловим тваринництвом, тоді як у Надькуншаґу переважало пастуше тваринництво зі своєю етнографічною специфікою, яскраво відображеною в пастушому музеї Хортобаді. Хутори відігравали там зовсім другорядну роль, виникнувши надзвичайно пізно й, як і в іншого відгалуження половців - палоці, під аланським впливом [Кузнецов В.А. Алано-осетинские этюды. - Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. - С. 142; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. - Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987. - С. 108-109; Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. - Москва: Наука, 1996. - С. 18, 24, 36, 64, 66-67, 115, 157-158, 213]. Проте для українського журналіста такі дрібниці, як відмінності в тваринництві осідлих і кочових народів, не є суттєвими. Головне - приписати щось татарам.
Наприкінці Сергій Павленко подає типовий вимисел, нічим не підтверджений: «Важливо зазначити, що Велике князівство Литовське поселило на своїх кордонах, зокрема, Чернігово-Сіверщині, Волині, Галичині, чимало тисяч половців, людей інших племен, які ще довго зберігали кочовий уклад життя. Саме ці кочівники, стаючи землеробами, утворювали хутори».
Жодних документів про поселення половців у Великому князівстві Литовському ні тисячами, ні поодинці немає. Як бачимо, ніякі кочовики насправді хуторів не створювали (до речі, хтось із тюркофантастів колись прочитає, скільки часу «зберігали кочовий уклад життя» куни та палоці Угорщини й чи вдалося їм стати гарними землеробами?). Вони є спадком від осідлих іраномовних народів - сарматів і аланів, яких уперто ігнорує заанґажоване крикливе плем’я невігласів-краєзнавців і яких не помічають газетярі. Причому запозичення відбулося дуже давно, оскільки існування зимівницько-хутірської системи виявляють за писемними джерелами вже в антів VI століття [Гуменна Докія. Благослови, мати: Казка-есей. - Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1966. - С. 207-208]. Та, на жаль, у численних популярних замітках історичні факти вперто ігноруються. Виплекане совєтською тоталітарною машиною «історичне краєзнавство», що мало на меті взяти під контроль дослідників регіональної минувшини, виродилося й слугує антиукраїнським цілям, доходячи до курйозів. На ілюстраціях до статті пана Павленка красується не лише приязна пані - «бібліотекар відділу обслуговування Лохвицької центральної районної бібліотеки» із симпатичною циганською зовнішністю, але й… африканська сувенірна маска з убивчим підписом: «Це, мабуть, посмертна маска одного з ханів, який у давнину в урочищі Хаїха переправляв свою худобу (експонат шкільного музею у Яхниках)». Коментарі, звичайно ж, зайві.
У ній невтомний любитель східних народів вже вкотре порадував своїми філологічними відкриттями:
«На Придесенні досить поширений мікротопонім «КУТ». Ми нарахували до 100 урочищ, лугів, випасів, полів, які так називаються. Слово «кут» означає геометричну фігуру, утворену двома лініями, що виходять із однієї точки. А ще так називають килим, яким прикрашають центральний куток хати, місце під піччю для дров, кутки у населених пунктах. Це слово є у багатьох слов’янських мовах, і мовознавці схиляються до думки, що його походження йде від спільного кореня «КАМ» («згинати») з прадавньої індоєвропейської мови. Вчені, на жаль, не звернули увагу на вживання слова «КУТ» і в тюркських мовах. Воно у них має багато значень. Так, якщо росіяни казали «угол», то половці вживали відповідно у цьому значенні «кут». У давньотюркських мовах «кут» також означає «пасти (худобу)», «оберігати», «вартувати» (Радлов В. В. Опыт словаря тюркских наречий. - 1899. - Т. ІІ. - Часть 2. - С. 1480). Корінь цього слова є у назві пастуха («кутчі») та пасовиська («кутув»)».
Насправді, зазирнувши до цього словника, неважко впевнитися, що ніякого там слова «кут» у значенні «угла» немає. Взято звичайний омонім, притягнуто за вуха. Ну а те, що автор називає населення Київської Русі «росіянами», це вже на його совісті.
«Оскільки мікротопонімом «КУТ» на Чернігово-Сіверщині люди здебільшого називають не стільки поля трикутної форми, скільки випаси для худоби, то неважко припустити, що луги, урочища так нарекли у давнину не випадково. Ординці Мамая, наявність яких на півдні Чернігово-Сіверщини у ХІV-ХІV століттях зафіксовано у літописних джерелах, переважно вели кочовий спосіб життя. Вони не мали звичних для землеробів населених пунктів. Після навали монголів села, містечка більшої частини Придесення обезлюдніли, припинили своє існування. Їхнє місце зайняли непосидючі кінські табуни. Випасачі худоби тримали під контролем значну територію, заходили навіть за Десну. Головною турботою кочівників було прогодувати великі стада коней, овець, кіз, яких переганяли з одного лугу на інший. Пасовиська (Кут) були зимові та літні. Очевидно, на зиму кочівники перебиралися нижче на південь або харчували тварин у заплавах річок очеретом».
Про швидке повернення людей, які розбіглися під час монгольської навали по далеких чужих землях, а також про тих, хто ховався в горах, печерах, ущелинах і лісах, є пряме документальне свідчення у творі «Слово новосвятою мученику, Михаила князя рускаго и Федора воеводы перваго въ княженіи его. Сложено въкратцѣ на похвалу святыма отцемъ Андреемъ» не пізніше кінця ХІІІ століття [Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. - Москва: Художественная литература, 1981. - С. 228], яке не лише є уламком чернігівської літератури, але й виражає татарофобські настрої русинів Лівобережжя. Нагадаю також, що ніякі літописні джерела не фіксують на Полтавщині ординців Мамая. Це вигадка російського географа-пантюркіста Александра Шеннікова, котрий був близьким до відомого фальсифікатора, батька тюркської фолк-хісторі Лева Ґумільова та некритично поставився до підробної генеалогії князівни Олени Глинської [Шенников А.А. Княжество потомков Мамая (к проблеме «запустения» Юго-Восточной Руси в XIV-XV вв. // Гумилев Лев Н. Древняя Русь и Великая степь: В 2-х книгах. - Москва: Институт ДИ-ДИК, 1997. - Кн. 2. - С. 455-483].
«У регіоні залишилося багато топонімів, пов’язаних із тюркськими кочовищами. Свого часу місця стоянок кочівників дали назви населеним пунктам…», - грізно заявляє журналіст, у якого навіть топонім і гідронім Баба став тюркізмом. Подавляюча більшість наведених ним назв не має жодного стосунку до тюркської антропонімії й топонімії, хіба що віддалено схоже звучання. Та це не спиняє пана Павленка. Й він рішуче віднаходить на Чернігівщині аж цілих ханів: «На Придесенні і досі проживають роди ТруХАНА, ХАНдоги, ХАНдрика, ХАНжика, ХАНтиля». Ясна річ, жодне з цих прізвищ не пов’язане ні з тюрками, ні, тим більше, з ханами.Наприклад, Хандога пов’язаний зі староукраїнським словом хандогий, яке означало ‘чистий, гарний, охайний, чепурний’ і мало германське, а саме готське походження [Етимологічний словник української мови: в 7 т. - Київ: Наукова думка, 2012.-Т. 6: У - Я. - С. 171].
«Ханів у ХІV-ХІV століттях ще називали царями. До цього часу збереглися Царів ліс і Царева гора (с. Ольшана), урочища Царків борок (с. Шабалинів), Царине (с. Прохори), поля - Царьове (с. Нове Полісся), Царова Загородка (с. Бондарівка), шлях Царський (с. Сахнівка)». А як стосовно московських царів, яким тривалий час належало Придесення з усіма його лісами, борами й горами? Чи їх апологет всетюркства виключив зі своєї барвистої, сповненої екзотичних слів і назвиськ картини світу Московську державу?
Чим далі, тим веселіше: «Полтавська область має ще більше таких назв. У селі Яхники Лохвицького району, приміром, є багато курганів різного типу, урочища Кейбалівщина, Хаїха (значення останнього - «великий човен для перевезення худоби»). Це спростовує гіпотезу багатьох істориків про те, що низ Чернігівщини, Полтавський край повністю були довго безлюдними і заселялися переважно у ХVІІ ст. Якби так було, ми б не мали цих топонімів. Ними прикрасили край після монгольської навали нові господарі полів - кочівники». Так, між іншим. Хаїха, що прикрашає край, - то не «великий човен», а андронім, від жіночої форми прізвища Хай. Наприклад, український музикознавець, фольклорист і лірник Михайло Хай. Власницю так звали.
Далі весело крокує народна етимологія. «У давнину місцеві хани-царі ділили між собою випаси. Від слова «КУТ» з’явилося похідне слово «КУТАР/ХУТАР/» - «розділяти» (пасовище). «К» і «Х» у тюркських мовах вимовляються практично однаково, тому на слух у порубіжжі з’явилося староукраїнське слово «хотар» - «межовий знак», «природна або умовна лінія, яка відмежовувала одне володіння від іншого»...
Не «у порубіжжі» зі степом, й вже точно не «на слух». Ще мудрий німець Макс Фасмер довів, що українське хутір, хутор, футір, футор, білоруське хутар, польське chutor, futor ніяк зі словом кут не пов’язане, як і з відомим із XVII століття виключно на підрумунських і підугорських землях українським хотар, хутар, ху̉тар, хотарь, гатар, готар, та словацьким chotár, chotor, kotár, польським hotar, hotarz, kotarz, сербським хатар, словенським határ, румунським hotar, німецьким діялектним hatert, hotter мадярського походження. Фасмер виводив хутір від давньоверхньонімецького huntari ‘частина округу’, давньошведського hundari [Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка. - Москва: Прогресс, 1987. - Том IV: (Т - Ящур). - С. 286-287]. Там наголос абсолютно інший, бо інший корінь. Засвідчене з ХІ століття мадярське határ ‘кордон володінь, межа; предмети або ж елемент природи, що служить для позначення кордону’, ‘крайня частина якоїсь території, зазвичай освоєні околиці певної місцевости’, у свою чергу походить від hat- ‘могти’, ‘захопити, заволодіти’, ‘посідати’ [Németh Michał. Zapożyczenia węgierskie w gwarze orawskiej i drogi ich przenikania. - Kraków: Księgarnia akademiczna, 2008. - S. 61-62].
«Отже, хутором спочатку називалася межа або помітка кордону володіння. Далі ця назва поширилася на, очевидно, невеличкі кордонні поселення, що фіксували належність лугів, річок до одного або другого кочового роду. Білоруська дослідниця назв типів поселень доктор філологічних наук В. Лемцюгова 1983 р. дійшла цікавого висновку: «Особливо рано з’явилися умови для розвитку хуторів у південно-західних руських землях під час їх перебування в складі Великого князівства Литовського. У ХІV ст. владу на землю тут захопив великий князь, який наділяв нею земян і бояр на умовах відбування військової повинності. Унаслідок общинні поля дедалі більше дробилися на подвірні ділянки й закріплювалися за окремими дворами. Поступово в південно-західних землях хутір остаточно утвердився як самостійний тип поселення, самостійна господарська одиниця. З ХVІ ст. відомі козацькі хутори-зимівники - у Запоріжжі, пізніше - Причорномор’ї й на Дону».
Проте жодних даних про хутори чи зимівники в тюркомовних етносів, які забрідали в степи України, немає. Можливо, тому, що зиму вони проводили не на зимівниках, а таборуючи поблизу міст, як пізньосередньовічні ногайці [Ключевский В. О. Сказания иностранцев о Московском государстве. - Москва: Прометей, 1991. - С. 159].
Єдиний сусід слов’ян і Руси, котрий мав хутірську систему розселення, - це алани, предки сучасних осетинів. Ось що, наприклад, писав ще у Х столітті арабський мандрівник і вчений аль-Масуді: «Цар аланів виставляє 30000 вершників. Це цар могутній і він користується більшим упливом, аніж решта царів. Царство його становить безперервну низку поселень настільки суміжних, що якщо кричать півні, то їм відгукуються інші в усьому царстві, завдяки суміжності і, так би мовити, переплетінню хуторів» [Караулов Н.А. Сведения арабских писателей о Кавказе, Армении и Азербайджане // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа. - Тифлис: Типографии Канц. Наместника Его Императорского Величества на Кавказе и К. Козловского, 1908. - Выпуск тридцать восьмой. - с. 54].
Хутір - типова форма поселення також для угорських аланів-ясів, які в ХІІІ столітті виселилися до Паннонії одночасно з половцями-кунами, проте завжди мешкали з ними нарізно та господарювали зовсім інакше. У Надькуншаґу, де мешкали угорські половці, були величезні пасовиська й навіть на початку ХХ століття тут займалися екстенсивною формою тваринництва. Тут не було хуторів. А на території Ясшаґу, власне, й нема пасовиськ, і господарство здійснювалося за хутірською системою. Саме вона, як і стійлове скотарство, переважала в Ясшаґу на межі ХІХ-ХХ століть.
Як відзначалося ученими, розвиток хутірської системи ясів був викликаний перебуванням на більш високому щаблі їхнього хліборобського і скотарського господарства, а також пов’язаних із ними домашніх і кустарних промислів. Відповідаючи цим завданням, хутори були найбільш поширеним типом поселення в ясів. Хутір, зайнятий, как правило, однією сім’єю, носив ім’я свого засновника. На ділянці хутора, часто оперезаній тином, розводили свиней, овець, корів, курей тощо. Все це носило на собі відбиток різкої індивідуальності. Тут зазвичай розташовувалося кілька будівель: житловий будинок під очеретяним дахом, який складався з двох кімнат, стійло, свинарник, курятник, комори, погріб, майстерня, літня кухня, сарай для кукурудзи, колодязь із журавлем, сад, виноградник тощо. Стійло, де утримувалися роздільно кінь і велика рогата худоба, було головною будівлею на хуторі. Це ж приміщення слугувало житлом для неодружених наймитів і парубків - членів родини. В окремій будівлі розміщувалися роздільно свині й вівці. Поза хуторами жодних пастуших будівель на території Ясшаґу раніше не зустрічалося. Пасовиська довкола хуторів використовувалися господарями індивідуально. Худоба паслася не вільно, а прив’язувалася до кілочків. Таким чином, тварини перебували на одному місці протягом 1, 5 - 2 годин; за ними постійно спостерігали пастухи, як правило, діти та підлітки з родини господаря чи наймити. Свиней вирощували, головним чином, на продаж. Крім того, на кожному хуторі було в середньому чотири-шість корів. Молочні продукти оброблялися жінками і продавалися на далеких базарах. У їжі ясів велике значення мав сир. Окрім нього, виготовляли твердий сир. Баранів тримали, головним чином, на м’ясо. Розташовувався хутір близько до проїжджої дороги. Чи не правда, щось дуже знайоме?
Хутірська система, знайома аланським селянам із давніх часів, сприяла поступові головних галузей господарства - хліборобства й скотарства. Розвивалася ця система шляхом купівлі земель за межами Ясшаґу, головним чином у сусідніх Кішкуншаґові та Надькуншаґові. У післятурецький період яси почали переселятися на ці спустошені османами землі, де до них мешкали половці. Їхнє розселення у XVIII столітті супроводжувалося поширенням хутірської системи, що відіграла важливу роль у розвиткові головних галузей їхнього господарства. Хутори виникали на куплених ділянках, які використовувалися спершу для утримання худоби, а потім для вирощування збіжжя, розведення городних культур, садів і виноградників. Судячи з карти розселення ясів, яка укладена й знаходиться в краєзнавчому музеї Кішкуншагу, майже кожна друга тамтешня родина ясів мала свій хутір. Наприклад, у яському селі Керкедьхаза понад 200 дворів і майже стільки ж на його численних хуторах, розташованих неподалік один від одного.
Вихідці з Ясшаґу заснували силу-силенну хуторів, які згодом зливалися у великі поселення, міста, в котрих знаходили часом притулок і куни. Ця система розселення й досі поширена в яських мешканців Кішкуншаґу. Прикметно, що один із тутешніх яських хуторів - Лайошміжа - став філіялом Будапештського сільськогосподарського музею. Він яскраво відображає життя селян-хуторян у ХІХ столітті.
Завдяки цій системі, що не отримала розвитку у кунів у Надькуншаґу, яси тут ще в XVIII столітті вели інтенсивне землеробство, розширювали посівні площі, разводили городи, сади та виноградники. На хутір часто виселявся одружений син. Хутірське господарство ще в ХХ столітті в багатьох місцях велося в рамках великої родини, під одним дахом мешкало кілька поколінь, якими керував старший чоловік. Глава великої родини, об’їжджаючи на возі всі її хутори, розподіляв завдання чоловікам. Хутірська система організації господарства, притаманна для Ясшаґу, активно розвивалася на протязі позаминулого століття. Хутори-таньа стали виробничими центрами хліборобства й тваринництва й поступово відірвалися від великих селищ - фалу. У самому Ясшаґу хуторянство ще більше поширилося на початку ХХ століття. Так, якщо в селі Ясапаті - одному з найдавніших - в 1855 році було всього 38 хуторів, то в 1940 році їх уже нараховувалося до 800, довкола села Ясиван - 614, середній наділ землі тут становив 4 га. Хутірські ділянки мали до 1, 5 га землі. Численні хутори оточували селища-фалу.
Хутірська система в Ясшаґу існувала й успішно функціонувала до 60-х років ХХ століття, але згодом у зв’язку з організацією комуністичною владою великих колективних господарств велика частина хуторів була закинута і в них збереглася тільки третина колишнього населення, що переселялося в міста. Розвиток підсобного господарства, який відігравав дуже важливу роль в економіці країни навіть за комуністичної тиранії. Саме на основі об’єднання хутірських земель угорські комуністи створювали великі кооперативні господарства, а коли у 80-х роках ХХ століття почався процес їхнього розпаду, хуторянство Угорщини пережило хвилю відродження. Їхня кількість різко зросла.
Ретельні етнографічні дослідження угорських вчених показали своєрідність господарства й структури поселень Ясшаґа порівняно з сусіднім Надькуншагом - районом розселення половців. Наприклад, для Ясшаґа більш характерна хутірська система розселення і поєднання більш диференційованого землеробства зі стійловим тваринництвом, тоді як у Надькуншаґу переважало пастуше тваринництво зі своєю етнографічною специфікою, яскраво відображеною в пастушому музеї Хортобаді. Хутори відігравали там зовсім другорядну роль, виникнувши надзвичайно пізно й, як і в іншого відгалуження половців - палоці, під аланським впливом [Кузнецов В.А. Алано-осетинские этюды. - Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993. - С. 142; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин. - Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987. - С. 108-109; Калоев Б.А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк. - Москва: Наука, 1996. - С. 18, 24, 36, 64, 66-67, 115, 157-158, 213]. Проте для українського журналіста такі дрібниці, як відмінності в тваринництві осідлих і кочових народів, не є суттєвими. Головне - приписати щось татарам.
Наприкінці Сергій Павленко подає типовий вимисел, нічим не підтверджений: «Важливо зазначити, що Велике князівство Литовське поселило на своїх кордонах, зокрема, Чернігово-Сіверщині, Волині, Галичині, чимало тисяч половців, людей інших племен, які ще довго зберігали кочовий уклад життя. Саме ці кочівники, стаючи землеробами, утворювали хутори».
Жодних документів про поселення половців у Великому князівстві Литовському ні тисячами, ні поодинці немає. Як бачимо, ніякі кочовики насправді хуторів не створювали (до речі, хтось із тюркофантастів колись прочитає, скільки часу «зберігали кочовий уклад життя» куни та палоці Угорщини й чи вдалося їм стати гарними землеробами?). Вони є спадком від осідлих іраномовних народів - сарматів і аланів, яких уперто ігнорує заанґажоване крикливе плем’я невігласів-краєзнавців і яких не помічають газетярі. Причому запозичення відбулося дуже давно, оскільки існування зимівницько-хутірської системи виявляють за писемними джерелами вже в антів VI століття [Гуменна Докія. Благослови, мати: Казка-есей. - Нью-Йорк: Об’єднання Українських Письменників «Слово», 1966. - С. 207-208]. Та, на жаль, у численних популярних замітках історичні факти вперто ігноруються. Виплекане совєтською тоталітарною машиною «історичне краєзнавство», що мало на меті взяти під контроль дослідників регіональної минувшини, виродилося й слугує антиукраїнським цілям, доходячи до курйозів. На ілюстраціях до статті пана Павленка красується не лише приязна пані - «бібліотекар відділу обслуговування Лохвицької центральної районної бібліотеки» із симпатичною циганською зовнішністю, але й… африканська сувенірна маска з убивчим підписом: «Це, мабуть, посмертна маска одного з ханів, який у давнину в урочищі Хаїха переправляв свою худобу (експонат шкільного музею у Яхниках)». Коментарі, звичайно ж, зайві.