Согдійські чуприни
Чарівний світ іранської культури... Такої екзотичної й такої близької до української...
Согдійці - давнє осіле іранське населення Середньої Азії і оазисів Великого Шовкового шляху. Відмінні торговці і невтомні мандрівники. Нащадком согдійської мови вважається ягнобська, котрою розмовляють мешканці гір Паміру. Вона дуже близька до осетинської, що, в свою чергу, є нащадком говірок скитів, сарматів і аланів. І не дивно. Согд - родичі Скитії.
Ось промальовка фрески з Пенджикенту. У горішній частині малюнка оратаї збирають і привозять зерно. Вони стрижені під макітру, як українські селяни доби пізнього середньовіччя й нового часу. Внизу согдійські вельможі бенкетують-веселяться з нагоди свята Врожаю. Ще автор розкопок Б.І. Маршак помітив на аристократичних тім'ячках чуприни, що звисають на лоб - одна з під квіткового вінка, інша - з-під гостроверхої шапки. І він же провів паралелі з оселедцями запорозьких козаків ще наприкінці 1980-х років. Які, до речі, носили й скити.
Ось бенкетуючий із вінком промальований більшим планом.
Незважаючи на помітну метисацію (для знаті, втім, характерну) зазначу, що в розписах будинку, в якому була виявлена ця фреска рубежу VII-VIII віків н.е. ніякого тюркського впливу не виявлено. Буддійський почасти, злегка маніхейський - і все.
Нетривка влада Тюркського каганату скинута вже сто років тому. На сході ведуться війни з державою тюргешів, і запозичувати щось у ворогів нормальні люди не поспішають. На півдні і заході наступають араби; їх вплив помітніший, але поки теж дуже невеликий. Загалом, іранська незалежна Согдіяна зі своїми стародавніми традиціями.
Бараноголовий кубок, до речі, виконаний явно в індоевропейському звіриному стилі.
А ось ця картинка з Мірану - однієї з найсхідніших согдійська оазисів. Теж фреска, знайдена Ауреліо Стейном ще в 1921 році. Відоме навіть ім'я автора: "Розпис сей роботи Тита, який отримав за нього 300 бхамака".
Малюнок зображає когось із духів, можливо духа-предка.
Пам'ятник датований III століттям н.е. Тюрки? Як відома науці реальність вони ще навіть не проектуються.
Согдійці - давнє осіле іранське населення Середньої Азії і оазисів Великого Шовкового шляху. Відмінні торговці і невтомні мандрівники. Нащадком согдійської мови вважається ягнобська, котрою розмовляють мешканці гір Паміру. Вона дуже близька до осетинської, що, в свою чергу, є нащадком говірок скитів, сарматів і аланів. І не дивно. Согд - родичі Скитії.
Ось промальовка фрески з Пенджикенту. У горішній частині малюнка оратаї збирають і привозять зерно. Вони стрижені під макітру, як українські селяни доби пізнього середньовіччя й нового часу. Внизу согдійські вельможі бенкетують-веселяться з нагоди свята Врожаю. Ще автор розкопок Б.І. Маршак помітив на аристократичних тім'ячках чуприни, що звисають на лоб - одна з під квіткового вінка, інша - з-під гостроверхої шапки. І він же провів паралелі з оселедцями запорозьких козаків ще наприкінці 1980-х років. Які, до речі, носили й скити.
Ось бенкетуючий із вінком промальований більшим планом.
Незважаючи на помітну метисацію (для знаті, втім, характерну) зазначу, що в розписах будинку, в якому була виявлена ця фреска рубежу VII-VIII віків н.е. ніякого тюркського впливу не виявлено. Буддійський почасти, злегка маніхейський - і все.
Нетривка влада Тюркського каганату скинута вже сто років тому. На сході ведуться війни з державою тюргешів, і запозичувати щось у ворогів нормальні люди не поспішають. На півдні і заході наступають араби; їх вплив помітніший, але поки теж дуже невеликий. Загалом, іранська незалежна Согдіяна зі своїми стародавніми традиціями.
Бараноголовий кубок, до речі, виконаний явно в індоевропейському звіриному стилі.
А ось ця картинка з Мірану - однієї з найсхідніших согдійська оазисів. Теж фреска, знайдена Ауреліо Стейном ще в 1921 році. Відоме навіть ім'я автора: "Розпис сей роботи Тита, який отримав за нього 300 бхамака".
Малюнок зображає когось із духів, можливо духа-предка.
Пам'ятник датований III століттям н.е. Тюрки? Як відома науці реальність вони ще навіть не проектуються.