Віктор Давидюк Первісна міфологія українського фольклору
Рахно Костянтин. Рец.: [Давидюк Віктор. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. - 310 с.] // Бібліографія українського гончарства. 2005: Національний науковий щорічник. - Опішне: Українське народознавство, 2008. - Вип. 7. - С. 157-159.
Книга відомого українського етнографа Віктора Давидюка присвячена темі, яка вивчалася в україністиці, мабуть, з найбільшою сталістю й інтенсивністю: мотиви українського фольклору, прямо чи дотично пов’язані з первісною міфологією, на протязі останнього століття постійно перебували у центрі уваги науковців. Немає сумнівів, що казка, календарно-обрядовий фольклор, магічні тексти є одними з найбільш повно і всебічно досліджених фольклорних жанрів. Разом з тим узагальнюючих досліджень на цю тему, які б порівнювали дані аналізу цих жанрів між собою, досі не було.
Учений береться за більш складне завдання - поглянути на український фольклор у контексті традиційної культури й побуту, історичного процесу, з’ясувати функції міфу для кожної з історичних епох, виявити послідовність входження в міф основних світоглядних рис, розкрити їхнє господарсько-культурне тло і сучасні їм звичаєво-правові норми, реконструювати семантику казкових образів, а на основі зіставлення міфологічних господарсько-культурних синхронотипів та даних археології спробувати датувати головні фольклорні мотиви та сюжети [1, с. 3, 5].
Ця спроба Віктора Давидюка синхронізувати образи й сюжети народної творчості з археологічними культурами є дуже важливою. Вчений уже давно говорить про те, що, найімовірніше, наукову новизну у фольклористику внесе залучення археологічного матеріалу, як це вже практикується в етнолінгвістиці та топоніміці [2, с. 9]. Як свідчить книга, вказаний підхід дійсно можна вважати вельми плідним і перспективним. Саме таке співставлення дозволяє автору зробити сміливі й оригінальні висновки та узагальнення.
Автор приходить до висновку, що первісна міфологія українського фольклору неоднорідна. Походження різних її мотивів різночасове й пов’язане з різними територіями. Найдавніші з них, що увійшли до кумулятивної казки, відображають спосіб мислення, властивий первісним мисливцям. Міфи, згідно з уявленнями їхніх творців і носіїв, мусили мати практичне застосування. Адресатами найдавніших із них, дезінформативно-летаргітивних, виступали промислові тварини. Невідомо, який вигляд мали мали такі оповіді в давнину, але зразком такого міфа виступає й кумулятивна казка. Кумулятивність найчастіше трапляється в мисливських сюжетах.
На думку Віктора Давидюка, основні мотиви мисливської кумулятивної казки сформувалися у мезоліті. Синхронотипами кумулятивних сюжетів виступають вербальна та імітативна магія, застосування акустичних приманок, евфемізація об'єкта та засобів ловів, наявність розподілу мисливського та рибальського промислів за статевими ознаками, полювання на дрібних тварин, конфлікт між одомашненими та дикими тваринами. Всі згадані особливості, як і наявну у казках площинну модель світобудови, можна віднести до характерних рис мезолітичного та раннього неолітичного побуту. Саме там слід шукати гносеологічні корені багатьох казок про тварин. Це засвідчує їхній ретельний аналіз. До кращих зразків такого аналізу належить винятковий за своєю точністю і спостережливістю розгляд казки „Рукавичка”. Виявляється, [с. 157]ця нехитра розповідь, добре відома усім з дитинства, є своєрідним мисливським календарем наших пращурів, який зафіксував усі головні події лісового життя протягом цілого року. Дослідник, спираючись на етнографічні дані та висновки культурологів, реконструює роль і місце казкових оповідей в умовах мисливського побуту. Що ж до кумулятивних казок типу „Коржика”, яка містить елементи хліборобського, рільничого побуту і перегукується з весняною обрядовістю, то вони, очевидно, виникли на попередній сюжетній основі і самостійно далі не розвивалися [1, с. 26-59].
Зовсім інший тип становлять сюжети ініціальної казки. Основна їхня тема - шлюб та перешкоди, які зустрічає юнак на шляху до цього. Як відомо, в кумулятивній казці ця тема відсутня зовсім. Віктор Давидюк припускає, що це пояснюється тим фактом, що в мезоліті, побут якого вона відбиває, існувала ендогамія. Шлюб же набуває особливого значення з доби неоліту, однією з найістотніших прикмет якої була боротьба за жінку. В ході завоювання права на шлюб утверджувалися й основні форми ініціальних випробувань, які зафіксувалися в українських казках. До сюжетів ініціальної казки увійшли переважно культурні ознаки неолітичної та енеолітичної епох. Відповідає цьому часу і світобачення. Як вважає учений, розповіді про мандри на „той світ”, у „тридев'яте царство”, в „чужу землю”, які здійснює герой у пошуках нареченої, - то спогади про подорож мешканців лісової та лісостепової природно-кліматичних зон у далекі землі, на терени сусідніх або й досить віддалених народів. На території України за доби енеоліту-бронзи співіснували дві цілком відмінні цивілізації. Населення північних земель мешкало у житлах землянкового та напівземлянкового типів, жило мисливством, рибальством та збиральництвом, предметів розкошу не знало, у той час як поруч, на півдні існувала розвинена землеробсько-скотарська цивілізація, де серед жител траплялися вже й двоповерхові будинки, де квітло мистецтво, ремесла, а коштовності набули значного поширення [1, с. 60-100]. Вона мала зв’язки з Балканами і Близьким Сходом. Неважко помітити, що в описі міді, золота, срібла, багатоповерхових палаців чужої землі простежуються аналогії з близьким за характером весільним циклом пісень. Колядки, які тяжіють до близькосхідного джерела, також згадують містичну будівлю - „хатку з дерева первовічного”, „корабель на сосні”, „церковцю”, „терем”, „нову світлойку”, де перебувають також і небесні світила [4, с. 255]. Кордонами такої містичної будівлі у весільних піснях слугують перепони, які або відчиняються, або можуть бути зламані, пробиті: зачинені віконечка, замкнені двері, високі мури, міцні ворота. І тут уже до подолання перешкод додається руйнація - пісенному герою-нареченому доводиться руйнувати двері і стіни, огорожі і мури, двори й села-міста. Тут також докладно описується країна, в якій це відбувається, її вишневі сади-виногради та міста з теремами. Українські весільні пісні зберегли найдавніші варіанти описів цієї країни:
Над морем глибоким
стоїть терем високий. Ой, Ладо, Ладо!
Ой там стоїть липа,
золотом облита,
а шовком перевита [5, с. 250].
Наявність в енеолітичних культурах півдня України культових центрів - храмів, засвідчена і їхніми глиняними моделями, а також зиккуратів [6, с. 121], спонукає до думки, що, можливо, саме ці зиккурати у Причорномор’ї, присвячені астральним культам, і були теремами українських казок та весільних пісень.
У віруваннях і міфах тієї пори значне місце посідало уявлення про небесні джерела вологи. Внаслідок домінування скотарського способу виробництва вони прирівнювалися до молочних потоків. Ідеограми такого змісту проходять через усю кераміку неолітичної та енеолітичної доби. Досліджуючи протоукраїнський календарний міф і його відгомони в обрядовому фольклорі, Віктор Давидюк знаходить на Західному Поліссі сліди відомого у південних слов’ян культу Додоли, спрямованого на викликання дощу [1, с. 128-130]. Втім, це не єдина помітна українсько-балканослов’янська паралель. Наприклад, дослідник згадує забобон, який полягав у тому, що на запитання „Чий ти?” треба відповідати: „Батьків-материн”. Такий припис звичаєвої поведінки на Західному Поліссі спостерігався до середини 60-х років ХХ століття [1, с. 41]. Здавна знаний він і в Сербії: „Очин и материн. Одговори онај кога запитаја, чиј је, а он не ћеда каже” [3, с. 244]. Цікавим є й факт збереження ідеограм з глиняних виробів археологічної культури кулястих амфор та інших, споріднених з нею, на рушниках і в оздобах жител Західного Полісся. Він свідчить про глибину народної пам’яті, яка не [с. 158]могла не зафіксуватися у фольклорі й звичаєвості. Учений докладно розглядає перебіг, семантику та можливу етнокультурну атрибуцію веснянок, русальних вірувань і обрядів, купальських ритуальних дійств, різдвяної і новорічної обрядовості. Всі вони, на його думку, є різночасними віддзеркаленнями календарного міфу [1, с. 116-228].
Проаналізований у монографії також такий архаїчний жанр фольклору, як замовляння. Незалежно від часу їхнього походження, у них завжди проявляється міфологічний світогляд. Тому замовляння є цінним джерелом для реконструкції первісної міфології. Слідом за іншими дослідниками фольклору, Давидюк виділяє господарські, лікувальні, родинно-побутові та суспільно-громадські замовляння. Ідентифікаторами їх часової приналежності він вважає магічні атрибути, спільні з атрибутами кумулятивної та ініціальної казки й календарних обрядів. Адже деякі замовляння присутні ще в казках про тварин. Також важливими є просторово-часовий контекст, тобто наявність чи відсутність поділу світу на профанний і сакральний, втілення якоїсь із космологічних моделей чи лише розрізнених їх елементів, символіка чисел, кольорів, уявлення про хвороби і, не в останню чергу, особа виконавця, на яку розрахований магічний текст. У книзі подана авторська класифікація міфологічних схем, задіяних у замовляннях [1, с. 229-258].
Доктор філологічних наук, професор Віктор Давидюк - одна з найцікавіших постатей сучасної української фольклористики, етнографії й етнології. Очолювані ним Полісько-Волинський народознавчий центр та Інститут культурної антропології в Луцьку гучно заявили про себе. Віктор Феодосійович належить до тих, хто не хоче бути тривіальним функціонером від науки. Наукова творчість і дослідницький пошук у щорічних експедиціях є для нього основними. Питання методології дослідження, наукової термінології - ключовими. Статті і книги він пише тому, що це поклик його душі. Мабуть, саме тому кожна його публікація стає подією.
Поза всяким сумнівом, вихід у світ нової книги Віктора Давидюка є цінним внеском в українську фольклористику й етнографію, вона одночасно і підводить підсумок проведеним дослідженням, і позначає перспективи подальшого їхнього розвитку. Монографія, насичена цікавою інформацією про українські світоглядні уявлення, звичаєвість, традиції, несподіваними висновками щодо перлин українського фольклору, знайомих кожному з дитинства, безумовно приверне увагу не тільки спеціалістів, але й дуже широкого кола читачів, які цікавляться українською культурою.
1. Давидюк Віктор. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. - 310 с.
2. Давидюк Віктор. Українська фольклористика на зламі методів і епох // Фольклористичні зошити: Збірник наукових праць. - Луцьк: Полісько-Волинський народознавчий центр, 2001. - Випуск 4. - С. 3-10.
3. Караџић Вук С. Српске народне пословице и друге различне као оне у обичај узете ријечи. - Беч: У штамп. Јерменског манастира, 1849. - LIII, 388 с.
4. Сосенко Ксенофонт. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора. - К.: СІНТО, 1994. - 360 с.
5. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). - К.: Наукова думка, 1974. - 781 с.
6. Чмихов Микола. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. - К.: Либідь, 2001. - 432 с. [с. 159]
Книга відомого українського етнографа Віктора Давидюка присвячена темі, яка вивчалася в україністиці, мабуть, з найбільшою сталістю й інтенсивністю: мотиви українського фольклору, прямо чи дотично пов’язані з первісною міфологією, на протязі останнього століття постійно перебували у центрі уваги науковців. Немає сумнівів, що казка, календарно-обрядовий фольклор, магічні тексти є одними з найбільш повно і всебічно досліджених фольклорних жанрів. Разом з тим узагальнюючих досліджень на цю тему, які б порівнювали дані аналізу цих жанрів між собою, досі не було.
Учений береться за більш складне завдання - поглянути на український фольклор у контексті традиційної культури й побуту, історичного процесу, з’ясувати функції міфу для кожної з історичних епох, виявити послідовність входження в міф основних світоглядних рис, розкрити їхнє господарсько-культурне тло і сучасні їм звичаєво-правові норми, реконструювати семантику казкових образів, а на основі зіставлення міфологічних господарсько-культурних синхронотипів та даних археології спробувати датувати головні фольклорні мотиви та сюжети [1, с. 3, 5].
Ця спроба Віктора Давидюка синхронізувати образи й сюжети народної творчості з археологічними культурами є дуже важливою. Вчений уже давно говорить про те, що, найімовірніше, наукову новизну у фольклористику внесе залучення археологічного матеріалу, як це вже практикується в етнолінгвістиці та топоніміці [2, с. 9]. Як свідчить книга, вказаний підхід дійсно можна вважати вельми плідним і перспективним. Саме таке співставлення дозволяє автору зробити сміливі й оригінальні висновки та узагальнення.
Автор приходить до висновку, що первісна міфологія українського фольклору неоднорідна. Походження різних її мотивів різночасове й пов’язане з різними територіями. Найдавніші з них, що увійшли до кумулятивної казки, відображають спосіб мислення, властивий первісним мисливцям. Міфи, згідно з уявленнями їхніх творців і носіїв, мусили мати практичне застосування. Адресатами найдавніших із них, дезінформативно-летаргітивних, виступали промислові тварини. Невідомо, який вигляд мали мали такі оповіді в давнину, але зразком такого міфа виступає й кумулятивна казка. Кумулятивність найчастіше трапляється в мисливських сюжетах.
На думку Віктора Давидюка, основні мотиви мисливської кумулятивної казки сформувалися у мезоліті. Синхронотипами кумулятивних сюжетів виступають вербальна та імітативна магія, застосування акустичних приманок, евфемізація об'єкта та засобів ловів, наявність розподілу мисливського та рибальського промислів за статевими ознаками, полювання на дрібних тварин, конфлікт між одомашненими та дикими тваринами. Всі згадані особливості, як і наявну у казках площинну модель світобудови, можна віднести до характерних рис мезолітичного та раннього неолітичного побуту. Саме там слід шукати гносеологічні корені багатьох казок про тварин. Це засвідчує їхній ретельний аналіз. До кращих зразків такого аналізу належить винятковий за своєю точністю і спостережливістю розгляд казки „Рукавичка”. Виявляється, [с. 157]ця нехитра розповідь, добре відома усім з дитинства, є своєрідним мисливським календарем наших пращурів, який зафіксував усі головні події лісового життя протягом цілого року. Дослідник, спираючись на етнографічні дані та висновки культурологів, реконструює роль і місце казкових оповідей в умовах мисливського побуту. Що ж до кумулятивних казок типу „Коржика”, яка містить елементи хліборобського, рільничого побуту і перегукується з весняною обрядовістю, то вони, очевидно, виникли на попередній сюжетній основі і самостійно далі не розвивалися [1, с. 26-59].
Зовсім інший тип становлять сюжети ініціальної казки. Основна їхня тема - шлюб та перешкоди, які зустрічає юнак на шляху до цього. Як відомо, в кумулятивній казці ця тема відсутня зовсім. Віктор Давидюк припускає, що це пояснюється тим фактом, що в мезоліті, побут якого вона відбиває, існувала ендогамія. Шлюб же набуває особливого значення з доби неоліту, однією з найістотніших прикмет якої була боротьба за жінку. В ході завоювання права на шлюб утверджувалися й основні форми ініціальних випробувань, які зафіксувалися в українських казках. До сюжетів ініціальної казки увійшли переважно культурні ознаки неолітичної та енеолітичної епох. Відповідає цьому часу і світобачення. Як вважає учений, розповіді про мандри на „той світ”, у „тридев'яте царство”, в „чужу землю”, які здійснює герой у пошуках нареченої, - то спогади про подорож мешканців лісової та лісостепової природно-кліматичних зон у далекі землі, на терени сусідніх або й досить віддалених народів. На території України за доби енеоліту-бронзи співіснували дві цілком відмінні цивілізації. Населення північних земель мешкало у житлах землянкового та напівземлянкового типів, жило мисливством, рибальством та збиральництвом, предметів розкошу не знало, у той час як поруч, на півдні існувала розвинена землеробсько-скотарська цивілізація, де серед жител траплялися вже й двоповерхові будинки, де квітло мистецтво, ремесла, а коштовності набули значного поширення [1, с. 60-100]. Вона мала зв’язки з Балканами і Близьким Сходом. Неважко помітити, що в описі міді, золота, срібла, багатоповерхових палаців чужої землі простежуються аналогії з близьким за характером весільним циклом пісень. Колядки, які тяжіють до близькосхідного джерела, також згадують містичну будівлю - „хатку з дерева первовічного”, „корабель на сосні”, „церковцю”, „терем”, „нову світлойку”, де перебувають також і небесні світила [4, с. 255]. Кордонами такої містичної будівлі у весільних піснях слугують перепони, які або відчиняються, або можуть бути зламані, пробиті: зачинені віконечка, замкнені двері, високі мури, міцні ворота. І тут уже до подолання перешкод додається руйнація - пісенному герою-нареченому доводиться руйнувати двері і стіни, огорожі і мури, двори й села-міста. Тут також докладно описується країна, в якій це відбувається, її вишневі сади-виногради та міста з теремами. Українські весільні пісні зберегли найдавніші варіанти описів цієї країни:
Над морем глибоким
стоїть терем високий. Ой, Ладо, Ладо!
Ой там стоїть липа,
золотом облита,
а шовком перевита [5, с. 250].
Наявність в енеолітичних культурах півдня України культових центрів - храмів, засвідчена і їхніми глиняними моделями, а також зиккуратів [6, с. 121], спонукає до думки, що, можливо, саме ці зиккурати у Причорномор’ї, присвячені астральним культам, і були теремами українських казок та весільних пісень.
У віруваннях і міфах тієї пори значне місце посідало уявлення про небесні джерела вологи. Внаслідок домінування скотарського способу виробництва вони прирівнювалися до молочних потоків. Ідеограми такого змісту проходять через усю кераміку неолітичної та енеолітичної доби. Досліджуючи протоукраїнський календарний міф і його відгомони в обрядовому фольклорі, Віктор Давидюк знаходить на Західному Поліссі сліди відомого у південних слов’ян культу Додоли, спрямованого на викликання дощу [1, с. 128-130]. Втім, це не єдина помітна українсько-балканослов’янська паралель. Наприклад, дослідник згадує забобон, який полягав у тому, що на запитання „Чий ти?” треба відповідати: „Батьків-материн”. Такий припис звичаєвої поведінки на Західному Поліссі спостерігався до середини 60-х років ХХ століття [1, с. 41]. Здавна знаний він і в Сербії: „Очин и материн. Одговори онај кога запитаја, чиј је, а он не ћеда каже” [3, с. 244]. Цікавим є й факт збереження ідеограм з глиняних виробів археологічної культури кулястих амфор та інших, споріднених з нею, на рушниках і в оздобах жител Західного Полісся. Він свідчить про глибину народної пам’яті, яка не [с. 158]могла не зафіксуватися у фольклорі й звичаєвості. Учений докладно розглядає перебіг, семантику та можливу етнокультурну атрибуцію веснянок, русальних вірувань і обрядів, купальських ритуальних дійств, різдвяної і новорічної обрядовості. Всі вони, на його думку, є різночасними віддзеркаленнями календарного міфу [1, с. 116-228].
Проаналізований у монографії також такий архаїчний жанр фольклору, як замовляння. Незалежно від часу їхнього походження, у них завжди проявляється міфологічний світогляд. Тому замовляння є цінним джерелом для реконструкції первісної міфології. Слідом за іншими дослідниками фольклору, Давидюк виділяє господарські, лікувальні, родинно-побутові та суспільно-громадські замовляння. Ідентифікаторами їх часової приналежності він вважає магічні атрибути, спільні з атрибутами кумулятивної та ініціальної казки й календарних обрядів. Адже деякі замовляння присутні ще в казках про тварин. Також важливими є просторово-часовий контекст, тобто наявність чи відсутність поділу світу на профанний і сакральний, втілення якоїсь із космологічних моделей чи лише розрізнених їх елементів, символіка чисел, кольорів, уявлення про хвороби і, не в останню чергу, особа виконавця, на яку розрахований магічний текст. У книзі подана авторська класифікація міфологічних схем, задіяних у замовляннях [1, с. 229-258].
Доктор філологічних наук, професор Віктор Давидюк - одна з найцікавіших постатей сучасної української фольклористики, етнографії й етнології. Очолювані ним Полісько-Волинський народознавчий центр та Інститут культурної антропології в Луцьку гучно заявили про себе. Віктор Феодосійович належить до тих, хто не хоче бути тривіальним функціонером від науки. Наукова творчість і дослідницький пошук у щорічних експедиціях є для нього основними. Питання методології дослідження, наукової термінології - ключовими. Статті і книги він пише тому, що це поклик його душі. Мабуть, саме тому кожна його публікація стає подією.
Поза всяким сумнівом, вихід у світ нової книги Віктора Давидюка є цінним внеском в українську фольклористику й етнографію, вона одночасно і підводить підсумок проведеним дослідженням, і позначає перспективи подальшого їхнього розвитку. Монографія, насичена цікавою інформацією про українські світоглядні уявлення, звичаєвість, традиції, несподіваними висновками щодо перлин українського фольклору, знайомих кожному з дитинства, безумовно приверне увагу не тільки спеціалістів, але й дуже широкого кола читачів, які цікавляться українською культурою.
1. Давидюк Віктор. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. - 310 с.
2. Давидюк Віктор. Українська фольклористика на зламі методів і епох // Фольклористичні зошити: Збірник наукових праць. - Луцьк: Полісько-Волинський народознавчий центр, 2001. - Випуск 4. - С. 3-10.
3. Караџић Вук С. Српске народне пословице и друге различне као оне у обичај узете ријечи. - Беч: У штамп. Јерменског манастира, 1849. - LIII, 388 с.
4. Сосенко Ксенофонт. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора. - К.: СІНТО, 1994. - 360 с.
5. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: (З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). - К.: Наукова думка, 1974. - 781 с.
6. Чмихов Микола. Від Яйця-райця до ідеї Спасителя. - К.: Либідь, 2001. - 432 с. [с. 159]