Костянтин Рахно «Слово о полку Ігоревім»: скептики проти української культури
Костянтин Рахно
«Слово о полку Ігоревім»: скептики проти української культури
Унікальність і геніальність пам’ятки княжої Русі-України ХІІ століття - «Слова о полку Ігоревім».- не підлягає, здавалося б сумнівам. Це один із небагатьох наших середньовічних творів, звідки віє живим словом українських говірок, ритмікою й духом народної пісні. Проте останнім часом саме в Україні ширяться небезпечні тенденції визнання києворуської поеми підробкою мало не на офіційному рівні. Думку про це наполегливо вбивають у голови молоді. Мовляв, треба, треба подивитися з іншого боку, це корисно…
Зрозуміло, що така пропаганда ведеться задля приниження української культури та гідності пересічних українців, позбавлення їх національної пам’яті. Версії про підробність "Слова» справді побутують давно, але завжди висували їх люди, далекі від києворуської проблематики.
Мазон був спеціялістом із російської класичної літератури 19. століття. Захистив дисертацію про творчість Гончарова, опублікував паризькі рукописи Тургенєва. Досліджував творчість Пушкіна, Достоєвського, Толстого. І це - один з небагатьох професійних філологів-славістів серед скептиків. Мав політичні мотиви у висуванні своєї гіпотези.
Зімін був фахівцем із політичної й економічної історії середньовічної Московщини. Кандидатська дисертація - про землеволодіння й господарювання Йосифо-Волоколамського монастиря, докторська - про Івана Пересвєтова. Всі праці - про XV-XVI століття. Теж керувався радше бажанням епатувати публіку і визнавав це відкрито.
Модний і гламурний Кінан - кумир сучасних критиків аутентичності поеми - теж є експертом із середньовічної Московщини, її суспільної, політичної й економічної історії, культуру зачіпав мало. Всі праці - про XV-XVIІ століття. Не тільки не є фахівцем, але й не читав наукових праць про києворуську поему. У нього взагалі репутація любителя провокаційних скандалів із політичним присмаком. Його аргументи - скоріше літературна розвага в постмодерністському дусі, аніж наука. Так собі, вияв росіянофобії. От візьму й заявлю, що їхнє російське «Слово о полку» - підробне...
А в нас гіпотезу підробності відстоюють люди, що радше є політиками, ніж науковцями. Це Толочко-молодший, син і послідовник відомого шовініста, знана україножерка Яковенко, «мовонезнавець» Вілкул, фахівець із літератури ХІХ століття Грабович, маніякальний провінційний краєзнавець-пантюркіст Бушаков (Різе). Декого з них взагалі серйозно не можна сприймати. І спираються вони при цьому всі на якісь одиничні вихоплені з поеми моменти, котрі їм не до вподоби.
Хтось колись знайомився з працями про літературу Київської Русі початку ХІХ століття, набагато пізнішими за час віднайдення «Слова»? Так от, у них писали наступним чином: «Перевод может быть и неверен, ибо древних лексиконов нет, хотя и есть печатный Лексикон Л. Зизания в. 8 в Вильне 1596 г., но весьма недостаточен. 2-й лексикон Памбы Беринвы (так!) 1653 в. 4, но и сей краток, потом Лексикон Росс. Академии весьма важный для новейших, а не для древних сочинений» (1825 рік, Санкт-Петербург).
Погляньте, півсотні років сплило - в них Даля ще немає, не те що Срезневського. Взяти давні слова нізвідки, наявні словники занадто пізні й містять новітню лексику, якої в «Слові» немає. Тобто підроблювач має вибрати й укласти словник києворуської мови, відкинути пізні запозичення, з’ясувати частотність ужитку, дослідити й скласти києворуську граматику, перешерстити ще не знайдену літературу... А заодно дослідити галицьку мікротопоніміку, зібрати ще не зібраний український фольклор, словники говірок українців і білорусів, знайти й зібрати, переклавши, нартівський епос осетинів, прочитати візантійського історика Анну Комніну тощо...
Також супроти підробності «Слова» свідчить міфологічний аргумент. Бо в ньому немає ні Триглава, ні Світовида, ні Карачуна, ні Полкана, ні Полеля, ні Услада, ні Зімцерли - всіх отих західних, дрібних або вигаданих божків, що до появи праці Афанасьєва (1861) були в міфологів, істориків і поетів на першому місці. Є гарна праця Мирослави Знаєнко з Рутгерс університету про слов"янських богів у Татищева. В «Слові» Хорс, а не Корш, Даждьбог, а не Дажба. При цьому Хорс - явно не бог вина, покровитель пияків, як це здавалося ще на початку ХІХ століття.
Перевірити «Слово» не так вже й важко, це робили давно, ще як Зіміну та його покровителям закортіло поборотися з великоруським шовінізмом і «офіційною» наукою, - укладається словник, звіряється з руською мовою (співпадіння зі Срезневським повне, кількість гапаксів не перевищує норми, граматика всюди така, як треба), а потім робиться частотник ужитку та порівнюється із завідомо автентичними текстами... От тоді буде цікавий результат.
Паралельно треба прогнати текст по українській мові, словників якої тоді ще не існувало, по південних білоруських говірках, і по українському та білоруському фольклору, який на момент відкриття поеми ще не збирається, він вимирає й нікого не цікавить. Теж будуть цікаві результати.
Якби «ніспровєргатєлі» хотіли, вони б цілком могли вдатися до такого аналізу. А не вдаються саме тому, що знають, що кажуть неправду. Зокрема, видатний український сходознавець, академік Пріцак та відомий російський мовознавець, дослідник літописів і берестяних грамот академік Залізняк давно вже спростували всі аргументи Кінана. Тільки українцям про це розповідати авантюристи від науки не поспішають.
Українці мало досліджують «Слово о полку Ігоревім» - геніальний аутентичний твір ХІІ століття, а саме ми могли б у ньому чимало зрозуміти, за законами герменевтики, бо текст призначався нашим предкам, а не Кінановим. І побачити той світ, із якого до нас дісталися через віки пісні, думи, легенди, вірування…
«Слово о полку Ігоревім»: скептики проти української культури
Унікальність і геніальність пам’ятки княжої Русі-України ХІІ століття - «Слова о полку Ігоревім».- не підлягає, здавалося б сумнівам. Це один із небагатьох наших середньовічних творів, звідки віє живим словом українських говірок, ритмікою й духом народної пісні. Проте останнім часом саме в Україні ширяться небезпечні тенденції визнання києворуської поеми підробкою мало не на офіційному рівні. Думку про це наполегливо вбивають у голови молоді. Мовляв, треба, треба подивитися з іншого боку, це корисно…
Зрозуміло, що така пропаганда ведеться задля приниження української культури та гідності пересічних українців, позбавлення їх національної пам’яті. Версії про підробність "Слова» справді побутують давно, але завжди висували їх люди, далекі від києворуської проблематики.
Мазон був спеціялістом із російської класичної літератури 19. століття. Захистив дисертацію про творчість Гончарова, опублікував паризькі рукописи Тургенєва. Досліджував творчість Пушкіна, Достоєвського, Толстого. І це - один з небагатьох професійних філологів-славістів серед скептиків. Мав політичні мотиви у висуванні своєї гіпотези.
Зімін був фахівцем із політичної й економічної історії середньовічної Московщини. Кандидатська дисертація - про землеволодіння й господарювання Йосифо-Волоколамського монастиря, докторська - про Івана Пересвєтова. Всі праці - про XV-XVI століття. Теж керувався радше бажанням епатувати публіку і визнавав це відкрито.
Модний і гламурний Кінан - кумир сучасних критиків аутентичності поеми - теж є експертом із середньовічної Московщини, її суспільної, політичної й економічної історії, культуру зачіпав мало. Всі праці - про XV-XVIІ століття. Не тільки не є фахівцем, але й не читав наукових праць про києворуську поему. У нього взагалі репутація любителя провокаційних скандалів із політичним присмаком. Його аргументи - скоріше літературна розвага в постмодерністському дусі, аніж наука. Так собі, вияв росіянофобії. От візьму й заявлю, що їхнє російське «Слово о полку» - підробне...
А в нас гіпотезу підробності відстоюють люди, що радше є політиками, ніж науковцями. Це Толочко-молодший, син і послідовник відомого шовініста, знана україножерка Яковенко, «мовонезнавець» Вілкул, фахівець із літератури ХІХ століття Грабович, маніякальний провінційний краєзнавець-пантюркіст Бушаков (Різе). Декого з них взагалі серйозно не можна сприймати. І спираються вони при цьому всі на якісь одиничні вихоплені з поеми моменти, котрі їм не до вподоби.
Хтось колись знайомився з працями про літературу Київської Русі початку ХІХ століття, набагато пізнішими за час віднайдення «Слова»? Так от, у них писали наступним чином: «Перевод может быть и неверен, ибо древних лексиконов нет, хотя и есть печатный Лексикон Л. Зизания в. 8 в Вильне 1596 г., но весьма недостаточен. 2-й лексикон Памбы Беринвы (так!) 1653 в. 4, но и сей краток, потом Лексикон Росс. Академии весьма важный для новейших, а не для древних сочинений» (1825 рік, Санкт-Петербург).
Погляньте, півсотні років сплило - в них Даля ще немає, не те що Срезневського. Взяти давні слова нізвідки, наявні словники занадто пізні й містять новітню лексику, якої в «Слові» немає. Тобто підроблювач має вибрати й укласти словник києворуської мови, відкинути пізні запозичення, з’ясувати частотність ужитку, дослідити й скласти києворуську граматику, перешерстити ще не знайдену літературу... А заодно дослідити галицьку мікротопоніміку, зібрати ще не зібраний український фольклор, словники говірок українців і білорусів, знайти й зібрати, переклавши, нартівський епос осетинів, прочитати візантійського історика Анну Комніну тощо...
Також супроти підробності «Слова» свідчить міфологічний аргумент. Бо в ньому немає ні Триглава, ні Світовида, ні Карачуна, ні Полкана, ні Полеля, ні Услада, ні Зімцерли - всіх отих західних, дрібних або вигаданих божків, що до появи праці Афанасьєва (1861) були в міфологів, істориків і поетів на першому місці. Є гарна праця Мирослави Знаєнко з Рутгерс університету про слов"янських богів у Татищева. В «Слові» Хорс, а не Корш, Даждьбог, а не Дажба. При цьому Хорс - явно не бог вина, покровитель пияків, як це здавалося ще на початку ХІХ століття.
Перевірити «Слово» не так вже й важко, це робили давно, ще як Зіміну та його покровителям закортіло поборотися з великоруським шовінізмом і «офіційною» наукою, - укладається словник, звіряється з руською мовою (співпадіння зі Срезневським повне, кількість гапаксів не перевищує норми, граматика всюди така, як треба), а потім робиться частотник ужитку та порівнюється із завідомо автентичними текстами... От тоді буде цікавий результат.
Паралельно треба прогнати текст по українській мові, словників якої тоді ще не існувало, по південних білоруських говірках, і по українському та білоруському фольклору, який на момент відкриття поеми ще не збирається, він вимирає й нікого не цікавить. Теж будуть цікаві результати.
Якби «ніспровєргатєлі» хотіли, вони б цілком могли вдатися до такого аналізу. А не вдаються саме тому, що знають, що кажуть неправду. Зокрема, видатний український сходознавець, академік Пріцак та відомий російський мовознавець, дослідник літописів і берестяних грамот академік Залізняк давно вже спростували всі аргументи Кінана. Тільки українцям про це розповідати авантюристи від науки не поспішають.
Українці мало досліджують «Слово о полку Ігоревім» - геніальний аутентичний твір ХІІ століття, а саме ми могли б у ньому чимало зрозуміти, за законами герменевтики, бо текст призначався нашим предкам, а не Кінановим. І побачити той світ, із якого до нас дісталися через віки пісні, думи, легенди, вірування…