Былинная слава Украины
Костянтин РАХНО
БОГАТИРСЬКА БАТЬКІВЩИНА
Вже майже два століття учені всього світу досліджують билини. Ці розлогі епічні поеми про богатирів, бояр і князів Київської Русі, що часом налічують до кількох сотень рядків, як довели видатні науковці В.Ф. Міллер, М.С.Грушевський, Б.О.Рибаков, С.М.Азбельов, М.М.Плісецький, грунтуються на реальних подіях Х-ХІІІ століття і можуть слугувати надійним історичним джерелом, ясна річ, із врахуванням специфіки фольклору. Археологічні розкопки останніх десятиліть у Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді показали, що билини з фотографічною точністю змальовують культуру і побут давно минулої доби. Тому варто спробувати відтворити на підставі билин образ княжої Русі - Батьківщини наших предків-богатирів.
Билини, тексти яких містять дуже багато українізмів, часом бувають малозрозумілі для росіян. Не можуть вони і підтвердити популярну серед російських патріотів тезу про «перенесение русскими своей столицы из Киева во Владимир». Адже на Володимиро-Суздальщині жодної билини не записано, не відомі й історичні згадки про їхнє побутування там. Населення цих земель не було ні творцем, ні виконавцем билин. Героїчний епос Київської Русі зафіксований лише на півночі Росії, на Дону і Тереку - територіях, колонізованих вихідцями з сучасної України у ІХ-ХІ століттях. В самій Україні билини виконувалися ще в ХVІ-ХVІІ століттях, а за деякими даними, і на початку XIX століття. Вони практично не містять згадок про міста Володимир, Суздаль, Ростов, Рязань, зовсім не знають їхніх князів. Факт залишається фактом: жодному представникові північно-східної гілки Рюриковичів билини не присвячено, «псковського» чи «ярославського» епічного циклу не існує. Не творять окремого циклу і поодинокі билини про Новгород - стару колонію Києва.
Натомість у билинах згадані великі й малі міста нашої рідної землі. Передовсім це «стольный город Киев», князеві котрого приїздять служити усі богатирі. Детально описані Броварські ліси, ріки Дніпро і Почайна, ремісничий Подол і гори, на яких розташована столиця Русі, її численні вулиці й провулки, будинки, пишні храми, палац, у якому великий князь київський бенкетує разом з волхвами, боярами і дружинниками. Київський князь бере данину з древлянських міст Коростеня, Овруча і Олевська.
Билини точно вказують відстань від Києва до Чернігова - «два девяносто-то (290) мерных верст». Між цими містами - богатирська застава. «Вольный Чернигов» - місто, не менше за Київ, це його суперник, там сидить незалежний князь, котрий має власних богатирів. Недвозначно підкреслюється його заможність. Билини також розхвалюють хороших чернігівських дівчат, заморські вина, котрі туди привозять. Чернігівські богатирі часто боронять честь свого міста перед киянами.
Чернігів звільняє від облоги «старый козак» Ілля Муромець. Характерно, що Ілля не хоче залишатися в Чернігові, відмовляється від усіх почестей і від запропонованої йому влади. Він прагне у Київ, оскільки в Чернігові він служив би місцевому князю, а в Києві служитиме Вітчизні, Київ вабить богатирів як державний центр.
Сам Ілля - не фінн племені мурома, а наш земляк з міста Моровійськ на Чернігівщині, поблизу якого - Карачів, билинний Карачарів. Билини у записах XVII - початку XIX, а іноді й XX століття, пісні терських козаків, українські, білоруські і фінські казки про Іллю називають його Муровцем, Муровичем, Мурином, а його батьківщину - Муровом, Моровом і Карачевим. Австрійський посол Еріх Лясота в 1595 році бачив у Києві могилу «Іллі Муровлина», про подвиги якого йому багато розповідали. Український шляхтич Филон Кмита, староста чорнобильський і оршанський, 1574 року скаржився у листі до свого приятеля Остафія Воловича, що адміністрація забула про нього, не надсилає ніяких коштів для утримання прикордонних гарнізонів. Але прийде час, коли потрібно буде «Ілії Муравленина і Солов’я Будимировича», тоді й про нього згадають. В.Ф.Міллер в «Очерках русской народной словесности» (Москва, 1897) підкреслює, що для Филона Кмити Ілля - свій, український лицар на феодальній службі, рівний йому за статусом, а не селянин з ворожої для нього Московщини.
Супротивник Іллі - Соловей-розбійник, що мешкав у Броварських лісах, на полив’яній кахлі 1645-1650 років з Троїцької церкви у Костромі теж виглядає, як український козак або шляхтич. Кахля зроблена майстрами з Києва.
Окрім Києва і Чернігова, у билинах фігурує «Волынец город Галичь», тобто Галич на Волині, володіння якого сягають високих гір і Дунаю. Звідти до столиці прибувають богатирі, князі, заїжджі угорські королевичі, котрі вихваляють красу і могутність «крепкого города Галичя», що не поступається Києву. Кияни також навідуються у мальовничий Галич. Із Галичиною, Волинню і Поділлям пов'язується ціла низка билинних тем. Наприклад, богатиря Михайла Потока посилають з дорученням у Подільську землю. Там він добуває собі жінку, а вороги завозять її у землю Волинську.
Зовсім несподівано з’являється у билинах Чигирин і „широки ворота Чигаринские”. Згадуються й наші степи з древніми могилами - „луга кургановы”. Один з найстаріших богатирів, велетень Святогор, мешкає на «Святых горах Сиверных», цебто на крейдяних Святих горах над Сіверським Дінцем, природній твердині проти кочовиків, де в XVI столітті спорудили Святогорський монастир. З південних міст Русі у билинах згадуються Сурож (сучасний Судак), звідки до Києва приїздять купці і богатирі, Тмуторокань, Корсунь над Чорним морем. Билинні герої, у тому числі й Садко, плавають по Чорному і Каспійському морях.
У перекручених, уривчастих билинах пізнього запису часом виринає білорусько-російсько-татарська географія: Смоленськ, Москва, Казань, Астрахань, а поряд з ними «Цернилов» і «Унепь-река» - Чернігів та Дніпро. Але більшість оповідачів, згідно з прадідівськими заповітами, дослівно передавали успадковані тексти. Вони ретельно описували наддніпрянські землі, в яких ніколи не бували.
Цю чітко окреслену територію богатирської Батьківщини епос називає Святою Руссю, або ще Україною. У стародавніх билинах Україна згадувалася значно частіше. В.О.Левшин у книзі «Русские сказки, содержащие древнейшие повествования о славных богатирях» (Москва, 1780) наводить уривок билини:
Из далеча, из далеча во чистом поле,
Как далее того на Украйне
Как едет, поедет добрый молодец
Сильный могуч богатырь Добрыня...
У билині, записаній О.В.Марковим в Біломор’ї у 1898-1899 рр., вся Руська земля називається Україною:
Изучился Добрынюшка боротися...
Да прошла же про него-то слава великая...
Да по всей-то земле, по всей Украинке,
Да дошла эта славушка до Мурома
Да до сильна казака-то Ильи Муромца:
Еще нет-то такого борца по всей земле,
Да по всей-то земле, по всей Украйне.
Як бачимо, у X столітті, коли жив і діяв Добриня - син древлянського князя Мала Низкинича і дядько великого князя київського Володимира Святославича, Україна-Русь була не «окраїною», а великою, могутньою державою. Наші предки пишалися нею. Владу княжого Києва визнавали землі від Дунаю до Дону, від Новгорода - до Чорного моря. Билини також недвозначно свідчать про єдність і високу національну свідомість наших предків.
БОГАТИРСЬКА БАТЬКІВЩИНА
Вже майже два століття учені всього світу досліджують билини. Ці розлогі епічні поеми про богатирів, бояр і князів Київської Русі, що часом налічують до кількох сотень рядків, як довели видатні науковці В.Ф. Міллер, М.С.Грушевський, Б.О.Рибаков, С.М.Азбельов, М.М.Плісецький, грунтуються на реальних подіях Х-ХІІІ століття і можуть слугувати надійним історичним джерелом, ясна річ, із врахуванням специфіки фольклору. Археологічні розкопки останніх десятиліть у Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді показали, що билини з фотографічною точністю змальовують культуру і побут давно минулої доби. Тому варто спробувати відтворити на підставі билин образ княжої Русі - Батьківщини наших предків-богатирів.
Билини, тексти яких містять дуже багато українізмів, часом бувають малозрозумілі для росіян. Не можуть вони і підтвердити популярну серед російських патріотів тезу про «перенесение русскими своей столицы из Киева во Владимир». Адже на Володимиро-Суздальщині жодної билини не записано, не відомі й історичні згадки про їхнє побутування там. Населення цих земель не було ні творцем, ні виконавцем билин. Героїчний епос Київської Русі зафіксований лише на півночі Росії, на Дону і Тереку - територіях, колонізованих вихідцями з сучасної України у ІХ-ХІ століттях. В самій Україні билини виконувалися ще в ХVІ-ХVІІ століттях, а за деякими даними, і на початку XIX століття. Вони практично не містять згадок про міста Володимир, Суздаль, Ростов, Рязань, зовсім не знають їхніх князів. Факт залишається фактом: жодному представникові північно-східної гілки Рюриковичів билини не присвячено, «псковського» чи «ярославського» епічного циклу не існує. Не творять окремого циклу і поодинокі билини про Новгород - стару колонію Києва.
Натомість у билинах згадані великі й малі міста нашої рідної землі. Передовсім це «стольный город Киев», князеві котрого приїздять служити усі богатирі. Детально описані Броварські ліси, ріки Дніпро і Почайна, ремісничий Подол і гори, на яких розташована столиця Русі, її численні вулиці й провулки, будинки, пишні храми, палац, у якому великий князь київський бенкетує разом з волхвами, боярами і дружинниками. Київський князь бере данину з древлянських міст Коростеня, Овруча і Олевська.
Билини точно вказують відстань від Києва до Чернігова - «два девяносто-то (290) мерных верст». Між цими містами - богатирська застава. «Вольный Чернигов» - місто, не менше за Київ, це його суперник, там сидить незалежний князь, котрий має власних богатирів. Недвозначно підкреслюється його заможність. Билини також розхвалюють хороших чернігівських дівчат, заморські вина, котрі туди привозять. Чернігівські богатирі часто боронять честь свого міста перед киянами.
Чернігів звільняє від облоги «старый козак» Ілля Муромець. Характерно, що Ілля не хоче залишатися в Чернігові, відмовляється від усіх почестей і від запропонованої йому влади. Він прагне у Київ, оскільки в Чернігові він служив би місцевому князю, а в Києві служитиме Вітчизні, Київ вабить богатирів як державний центр.
Сам Ілля - не фінн племені мурома, а наш земляк з міста Моровійськ на Чернігівщині, поблизу якого - Карачів, билинний Карачарів. Билини у записах XVII - початку XIX, а іноді й XX століття, пісні терських козаків, українські, білоруські і фінські казки про Іллю називають його Муровцем, Муровичем, Мурином, а його батьківщину - Муровом, Моровом і Карачевим. Австрійський посол Еріх Лясота в 1595 році бачив у Києві могилу «Іллі Муровлина», про подвиги якого йому багато розповідали. Український шляхтич Филон Кмита, староста чорнобильський і оршанський, 1574 року скаржився у листі до свого приятеля Остафія Воловича, що адміністрація забула про нього, не надсилає ніяких коштів для утримання прикордонних гарнізонів. Але прийде час, коли потрібно буде «Ілії Муравленина і Солов’я Будимировича», тоді й про нього згадають. В.Ф.Міллер в «Очерках русской народной словесности» (Москва, 1897) підкреслює, що для Филона Кмити Ілля - свій, український лицар на феодальній службі, рівний йому за статусом, а не селянин з ворожої для нього Московщини.
Супротивник Іллі - Соловей-розбійник, що мешкав у Броварських лісах, на полив’яній кахлі 1645-1650 років з Троїцької церкви у Костромі теж виглядає, як український козак або шляхтич. Кахля зроблена майстрами з Києва.
Окрім Києва і Чернігова, у билинах фігурує «Волынец город Галичь», тобто Галич на Волині, володіння якого сягають високих гір і Дунаю. Звідти до столиці прибувають богатирі, князі, заїжджі угорські королевичі, котрі вихваляють красу і могутність «крепкого города Галичя», що не поступається Києву. Кияни також навідуються у мальовничий Галич. Із Галичиною, Волинню і Поділлям пов'язується ціла низка билинних тем. Наприклад, богатиря Михайла Потока посилають з дорученням у Подільську землю. Там він добуває собі жінку, а вороги завозять її у землю Волинську.
Зовсім несподівано з’являється у билинах Чигирин і „широки ворота Чигаринские”. Згадуються й наші степи з древніми могилами - „луга кургановы”. Один з найстаріших богатирів, велетень Святогор, мешкає на «Святых горах Сиверных», цебто на крейдяних Святих горах над Сіверським Дінцем, природній твердині проти кочовиків, де в XVI столітті спорудили Святогорський монастир. З південних міст Русі у билинах згадуються Сурож (сучасний Судак), звідки до Києва приїздять купці і богатирі, Тмуторокань, Корсунь над Чорним морем. Билинні герої, у тому числі й Садко, плавають по Чорному і Каспійському морях.
У перекручених, уривчастих билинах пізнього запису часом виринає білорусько-російсько-татарська географія: Смоленськ, Москва, Казань, Астрахань, а поряд з ними «Цернилов» і «Унепь-река» - Чернігів та Дніпро. Але більшість оповідачів, згідно з прадідівськими заповітами, дослівно передавали успадковані тексти. Вони ретельно описували наддніпрянські землі, в яких ніколи не бували.
Цю чітко окреслену територію богатирської Батьківщини епос називає Святою Руссю, або ще Україною. У стародавніх билинах Україна згадувалася значно частіше. В.О.Левшин у книзі «Русские сказки, содержащие древнейшие повествования о славных богатирях» (Москва, 1780) наводить уривок билини:
Из далеча, из далеча во чистом поле,
Как далее того на Украйне
Как едет, поедет добрый молодец
Сильный могуч богатырь Добрыня...
У билині, записаній О.В.Марковим в Біломор’ї у 1898-1899 рр., вся Руська земля називається Україною:
Изучился Добрынюшка боротися...
Да прошла же про него-то слава великая...
Да по всей-то земле, по всей Украинке,
Да дошла эта славушка до Мурома
Да до сильна казака-то Ильи Муромца:
Еще нет-то такого борца по всей земле,
Да по всей-то земле, по всей Украйне.
Як бачимо, у X столітті, коли жив і діяв Добриня - син древлянського князя Мала Низкинича і дядько великого князя київського Володимира Святославича, Україна-Русь була не «окраїною», а великою, могутньою державою. Наші предки пишалися нею. Владу княжого Києва визнавали землі від Дунаю до Дону, від Новгорода - до Чорного моря. Билини також недвозначно свідчать про єдність і високу національну свідомість наших предків.