Домінік Веннер: Життя відповідно до нашої традиції
Життя відповідно до нашої традиції
Домінік Веннер
Кожен великий народ володіє споконвічною традицією, що є відмінною від усіх інших. Це минуле і майбутнє, світ глибин, фундамент, який підтримує, джерело, з якого можна зробити ковток якщо вважаєш за потрібне. Це стабільна вісь у центрі колеса змін, яке обертається. Як висловилася Ганна Арендт, це «влада, яка обирає і нарікає, передає і зберігає, показує, де слід шукати скарби і яка їхня вартість».
Це динамічне розуміння традиції відрізняється від ґенонівського поняття єдиної, універсальної і герметичної Традиції, яка є нібито загальною для всіх народів і всіх часів, і яка бере свій початок в одкровенні з непізнаного «потойбіччя». Те, що така ідея є безсумнівно антиісторичною, не турбувало її теоретиків. На їхню думку, світ та історія, протягом трьох тисяч або тисячі років, є не більше, ніж регресією, фатальною інволюцією, запереченням світу того, що вони називають «Традицією», тобто золотого віку, надхненний ведичною і гесіодівською космологією. Треба визнати, що анти-матеріялізм цієї школи є стимулюючим. З іншого боку, її синкретизм є неоднозначним, аж до моменту, що привів деяких із її адептів, і немало з них, до переходу в іслям. Крім того, її критика сучасности призвела тільки до визнання безсилля. Нездатна вийти за межі часто обґрунтованої критики й запропонувати альтернативний спосіб життя, традиціоналістська школа знайшла сховище в есхатологічному очікуванні катастрофи. (1) Те, що є мисленням на високому рівні в Ґенона або ж Еволи, часом перетворюється на стерильну риторику серед їхніх учнів. (2) Які б застереження ми не могли мати до претензій Еволи, ми завжди будемо в боргу перед ним за те, що він переконливо показав у своїх роботах, що за всіма конкретними релігійними посиланнями знаходиться духовний шлях традиції, яка є супротивною матеріялізмові, виразом якого було Просвітництво. Евола був не тільки творчим мислителем, він також довів своїм власним життям ті героїчні цінності, які він розробив у своїх працях.
Для того щоб уникнути будь-якої плутанини із звичайним значенням давніх традиціоналізмів, якими б респектабельними вони не могли бути, ми пропонуємо неологізм «традиціонізм».
Для європейців, як і для інших народів, автентична традиція може бути тільки їхньою власною. Це традиція, яка протистоїть нігілізмові через повернення до витоків, характерних для європейської предківської душі. На противагу матеріялізму, традиція не пояснює вище через нижче, етику через спадковість, політику через інтереси, любов через сексуальність. Однак спадковість відіграє свою ролю в етиці та культурі, інтерес має свою ролю в політиці, і сексуальність має свою ролю в любові. Проте традиція розташовує їх в ієрархії. Вона вибудовує особисте й колективне існування зверху донизу. Як і в алегорії у Плятоновому «Тімеї», суверенний дух, покладаючись на мужність серця, панує над інстинктивними потребами. Але це не означає, що дух і тіло можуть бути розділені. Таким же чином, справжня любов є одночасно спілкуванням душ і плотською гармонією.
Традиція - це не ідея. Це спосіб буття і життя, відповідно до припису «Тімея», що «мета людського життя полягає у створенні порядку й гармонії в тілі і своїй душі, за образом і подобою порядку космосу». Це означає, що життя є шляхом до досягнення цієї мети.
У майбутньому бажання жити відповідно до нашої традиції буде відчуватися дедалі сильніше, по мірі того, як посилюється хаос нігілізму. Для того, щоб віднайти себе знову, европейській душі, що так часто напружує до завоювань і нескінченного, судилося повернутися до самої себе через зусилля самоаналізу і пізнання. Її грецька й аполлонічна сторона, які є настільки багатими, пропонує модель мудрости в межах, відсутність яких буде ставати все більш і більш болючою. Але цей біль є необхідним. Треба пройти через ніч, аби досягти світанку.
Для європейців життя відповідно до своїх традицій насамперед передбачає пробудження свідомості, жагу істинної духовности, практикується через особистих роздумів, а в контакті з чудовою думки. Свій рівень освіти не є перешкодою. «Вивчення багатьох речей, - сказав Геракліт, - не вчить розумінню». І він додав: «Для всіх чоловіків надається можливість пізнати себе і мислити правильно». Потрібно також практикувати медитацію, але аскетизму не треба. Ксенофан із Колофона навіть передбачає наступні приємні інструкції: «Слід бо вести розмову таку біля вогнища взимку, лігши на ложе м’яке насиченим вдосталь, попиваючи вина солодкі, бобами смакуючи: « Хто ти серед людей і прибув звідкіля?». Епікур, який був більш вимогливим, рекомендує дві вправи: ведення щоденника і накладання на себе щоденного іспиту сумління. Це було тим, що практикували стоїки. З «Роздумами» Марка Аврелія вони передали нам модель для всіх духовних вправ.
Ведення записів, читання, повторне читання, навчання, повторення щодня кількох афоризмів від автора, пов’язаного з традицією, - це те, що забезпечує одну з точки опори. Гомер або Аристотель, Марк Аврелій або Епіктет, Монтень чи Ніцше, Евола або Юнґер, поети, які ушляхетнюють, і мемуаристи, які спонукають дистанціюватися. Єдиним правилом є обирати те, що підносить, насолоджуючись своїм читанням.
Жити відповідно до традиції, щоб відповідати ідеалу, який вона втілює, культивувати перевагу стосовно своєї природи, щоб віднайти знову своє коріння, щоб передати спадщину, щоб об’єднатися зі своїм власним видом. Це також означає, витісняючи нігілізм від себе, навіть якщо треба прикидатися, щоб віддати данину суспільству, яке залишається уярмленим нігілізмом завдяки кайданам бажання. Це передбачає певну поміркованість, запровадження обмежень на себе, щоби звільнити себе від ланцюгів споживацтва. Це також означає знаходження шляху назад до поетичного сприйняття священного в природі, в любові, в сім’ї, в радості і в дії. Жити відповідно до традиції також означає надання форми своєму існуванню, будучи своїм власним вимогливим суддею, погляд свій звернувши у бік пробудженої краси свого серця, а не до потворности світу, що розкладається.
Примітки
(1) Взагалі кажучи, песимізм, притаманний контрреволюційній думці, - від якої Евола відрізняє себе, - походить від фіксації форми (політичних і соціальних інститутів), на шкоду сутності речей (які зберігаються за зміни).
(2) Учений Марко Тарчі, який протягом тривалого часу цікавився Еволою, розкритикував у нього стерильний дискурс, сповнений мрій про «воїнів» і «аристократів» (пор. журнал «Vouloir», Брюссель, січень-лютий 1991 року. Журнал редагується філологом Робером Стойкерсом).
Витяг із книги «Histoire et traditions des Européens: 30,000 ans d’identité» (Paris: Éditions du Rocher, 2002).
Переклад з французької К. Р.
Коментар перекладача:
Домінік Веннер - французький письменник (1935-2013), історик і публіцист, один із засновників проросійського руху «нових правих». В Україні він став відомим в антиглобалістичних колах після того, як 21 травня 2013 року на знак протесту проти легалізації одностатевих шлюбів застрілився перед вівтарем Собору Паризької Богоматері. Ритуальний контекст цього самогубства є самоочевидним, причому воно не має індоевропейських взірців, але вписується в поширену від Поволжя до Південно-Східної Азії чорномагічну традицію добровільно позбавляти себе життя, щоби після смерти, ставши злим духом, мучити своїх кривдників, одночасно спонукаючи громаду до тиску на них. Остання обставина перегукується з передсмертним зверненням Веннера.
Розпікати Ґенона вже брався ще один колишній «новий правий», ворог клясичного націоналізму і фанатичний іслямофоб, пов’язаний із близькими до ФСБ російськими колами, - Ґійом Фай (народився 1949 року). Він нападався на італійських неофашистів за їхню повагу до мусульманської релігії й прихильність до ідей традиціоналізму, які визнавав різновидом інтелектуального задурювання. Не лишився осторонь і Веннер.
Важливо помітити, що, по-перше, Веннер повністю заперечує традиціоналізм як такий і замінює його своїм власним «традиціонізмом». По-друге, він намагається впровадити своє, начебто «правильне» розуміння Традиції.
Традиція Веннера є традицією з маленької літери. Вона відгонить людським, занадто людським. Можна навіть сказати, «ліберальним» у гіршому розумінні: смачно попоїсти традиційних европейських страв, поспати по обіді й почитати позитивненьку европейську клясику. «Аскетизму не треба!». Натомість традиціоналізм примушує людину змінюватися, працювати над собою, розширяти горизонти мислення. Веннерове несприйняття творчости Рене Ґенона було викликано ще кількома обставинами, насамперед його клінічною іслямофобією, надмірним прагматизмом і неспроможністю осягнути те, що Прімордіяльна Традиція є спільним духовним надбанням усього людства. Йому для цього бракувало знань і неупереджености. Традиція - те поняття, яке надто часто заперечується або неправильно розуміється. Йдеться при цьому не про просту тривалість у часі якихось зворушливих звичаїв чи красивих ідей. Традицію у тому її розумінні, яке прийняте у Рене Ґенона і його послідовників, можна визначити як передачу від людини до людини, від суспільства до суспільства системи знань про світ, сукупности засобів, які полегшують усвідомлення принципів світоладу, оскільки людина як така самостійно не здатна осягнути ні сенс, ні мету свого існування. Традиція - це духовна спадкоємність між вчителем і учнем, початок якої є надлюдським. І саме ця надприродна ґенеза Прімордіяльної Традиції різко відрізняє її від безлічі різноманітних традицій «людського» рівня, які суть не що інше, як набір звичаїв, звичок, культурних стереотипів, уявлень і забобонів. Саме до останніх і апелює наївно Веннер. Власне, він, із його романтичним, але доволі поверхневим зацікавленням Сходом, виявляється одним із тих доморослих мислителів, яких дотепно й охоче критикував шейх Абд-аль-Вахід Яхья.
Таким чином, Домінік Веннер не є представником філософії й ідеольогії традиціоналізму й не може розглядатися як традиціоналіст.
Варто пильніше придивитися й до авторитетів Веннера, бо з ними не все так просто.
Епікурейство й стоїцизм Ґенон відносить до профанічної філософії, хоча Аристотелеві метр не відмовляє в метафізичності й залюбки користується деякою його термінольогією. Мішель де Монтень має певні перегуки як із Плятоном, так і з Ґеноном, зокрема, в царині критики помилок европейської цивілізації та в цікавості до циклічного світогляду культур Нового Світу. У роботі про Данте й деяких інших Ґенон вказує на певні помилки Фрідріха Ніцше в осягненні того «вічного повернення», концепцію якого можна знайти в іслямському езотеризмі й даосизмі, у Геракліта й стоїків, від Пуран до Апокаліпсису й герметичного вчення. Решту його ідей він не згадує, бо тематика надлюдського була йому нецікавою, розгляд людини як особистости, героя, богорівної істоти, владаря в його роботах не знайти, натомість Юліус Евола надихався філософією Ніцше. Крім того, дійсно, Евола відгукнувся схвально на творчість Ернста Юнґера, бо йому, з одного боку, імпонувала її спрямованість проти економічного матеріялізму та ліберальних ідеалів, з іншого, вона перегукувалася з політкоректними зараз, але багато в чому хибними й необґрунтованими поглядами на гітлеризм самого Еволи, що терзався власним неіталійським походженням і був німцем для італійців, і італійцем для німців, «чужим для своїх», а тому взагалі відкидав етнонаціоналізм. Проте навряд чи годиться ставити їх в один шерег, як це робить Веннер, особливо враховуючи помітну лівизну Юнґера, його дружні взаємини з націонал-большевиками й контроверсійні зв’язки з представниками інших антидержавницьких, агресивно контртрадиційних і масонських кіл, наприклад, сумнозвісним Жаном Кокто. Евола справедливо зауважував, що улюблений Юнґерів «робітник» завдяки своїй активності легко може розвинутися в фігуру, котра буде позбавленою будь-якого трансцендентного виміру, здатного породити нові і законні ієрархії, а технології, які він поціновує, невдовзі заперечать саму можливість трансцендентности, та сам Юнґер цього не хоче бачити. Неприязнь одночасно до гітлеризму й большевизму притаманна й для ліберального філософа Ганни Арендт, зненацька запопадливо процитованої Веннером, хоча вона критикує сучасність із виразно контртрадиційних позицій, що нещодавно показав бразильський дослідник Франсішку Рюдіґер.
Сам Евола, завдяки його політичній активності, оцінюється схвально, проте фігурує у Веннера в ролі такого собі авторитета, якого слід поважати, але не використовувати, визнаного клясика, котрого не варто читати. Його, втім, теж критикують, але вся ця манірна критика ґенонівсько-еволівського визначення нічого до пуття не прояснює й не пропонує нічого навзамін. Узагалі комічно виглядає Веннерова порада вести «читацький щоденник» і визубрювати афоризми.
Насамкінець про критика Еволи, думку якого так поціновує Веннер. Професор політольогії в університеті Флоренції Марко Тарчі (народився 1952 року) - провідна фігура італійської «нової правиці», представник її ультралівого крила, тож не дивно, що він не сприймає аристократизм Юліуса Еволи. Тарчі є найбільш постмодерним із усіх «новоправих» мислителів, він найдужче відкритий мультикультуралізмові та спадкові «нових лівих» із революційного покоління 1968 року: звідти він запозичив цікавість до молодіжних і альтернативних стилів життя, децентралізацію, культурну автономію, зневагу до великого уряду й критичне ставлення до догматичних варіянтів соціялізму й лібералізму. Свій розрив із правою ідеольогією Тарчі довершив 1994 року, коли заявив, що розбіжності між лівими й правими більше не мають значення, й занурився в розбудову евразійства й проросійського ліво-правого синтезу.