АНТОНІНА = УКРАЇНА, або Про „найщиріше” співоче шоу країни.
От і добігло кінця співоче шоу „Голос країни”. Закінчилося, залишивши по собі гіркий осад.
І справа не лише в бездарності двомовно-малоросійських ведучих, неповноцінному й невідповідному репертуарі, запропонованому учасникам, сумнівах із приводу фаховості зоряних тренерів, взагалі в безглуздості самого факту запрошення іноземців. Не в тому, що організатори так і не спромоглися відчути, що проект із такою назвою мав би виглядати інакше, ніж інші співочі й танцювальні шоу.
Справа в тому, що перемогти мала зовсім інша людина. Та, на перемогу якої розраховували всі.
Антоніна Матвієнко.
Феномен популярності Антоніни Матвієнко мав би зацікавити не лише тих, хто моніторить світ музичного мистецтва, але й політологів. Адже він виразно засвідчує, що люди втомилися жити в оточенні чужомовного шоу-бізнесу, їх не задовольняють вітчизняні псевдозірки третього гатунку, вони спраглі саме української музичної культури, української пісні, українського мелосу, причому якісного й виразно національного за своїм духом. Антоніна Матвієнко мала всі шанси уславити рідну землю. Вона справжня, вона щира, вона народна. Її голосом, що проймає до глибин душі, зачіпає в ній найпотаємніші струни, співає Україна...
Однак сталося інакше. Несподіване, раптове переголосування у вигляді другого туру, котре викликає наполегливі думки, що організаторів шоу не задовольнили результати фіналу, й вони поспішно взялися їх корегувати. Недарма цей другий тур не відклали ще на тиждень, недарма не влаштували змагання між двома фіналістами
Будь-хто інший із півфіналістів у ролі переможця не викликав би такого відторгнення.
Наприклад, юний Влад Ситник, який достойний увічнити пісню нашої Батьківщини своїм академічним вокалом. Чи Арсен Мірзоян-Бабурка, котрий у зросійщеному, спролетаризованому Запоріжжі, де на україномовну людину в кращому разі дивляться як на дивака, співає свої власні, щирі й душевні пісні саме українською мовою.
Ганзера мав би проявити кращі людські явища та відмовитися, мав би поступитися місцем Антоніні.
Проте цього не сталося.
Вані Ганзері відверто прощали всі недоліки його доволі потужного, але одноманітного й невмілого співу, його дбайливо підтримували й виштовхували, як морські ссавці - своє дитинча на поверхню моря, щоб те могло дихнути повітрям. Його жаліли. А він приймав жалощі й співчуття як належне.
Він приймав як належне, що йому поступаються місцем ті, хто співає краще за нього. Жодного разу не дякував за це ні Наташі Гордієнко, ні комусь іншому. Він не сказав спасибі Антоніні Матвієнко за те, що співав поруч із нею на одній сцені, за те, що мав змогу насолодитися її голосом. Не визнав прилюдно, що вона мала все для того, щоб стати „Голосом країни”, не привітав із виходом у фінал. Не сказав прямо, що разом із ним співали й інші достойні люди. Не подякував своїм співучасникам, тій же Антоніні, за те, що виводили його за руку. І вже з цього стало зрозуміло, що насправді хлопець просто люто ненавидить усіх тих, хто був із ним на проекті, несамовито заздрить їм і ввесь час бажав їм поразки.
Фізичні вади сформували в Івані Ганзері не найкращі людські риси. Його душать численні комплекси. Він гадає, що через його каліцтво всі довкола йому зобов’язані, що все так і має бути.
Нерідко хвороби й скалічення допомагають раніше подорослішати. У даному випадку цього не сталося. Влад Ситник у 20 років є дорослим, серйозним чоловіком, натомість переможець шоу у свої 23 роки є примхливою, вередливою, зазнайкуватою дитиною.
Час від часу в Ганзері та його висловлюваннях за напускною жалісливістю й надривністю проглядає й моральна зіпсованість, навіть грубість і безсоромність. Не лише в хамстві у відповідь на дружні поради тренерів. Зрештою, той самий хлопець із українського села, котрий співав пісню про батька, виразно соромиться свого простого, скромного україномовного тата, що самовіддано присвятив йому своє життя, став його опорою, поводирем. Бо вперто не бажає розмовляти українською мовою. Не хоче бути на тата хоча б трохи схожим. Не хоче бути українцем.
Якщо говорити відверто, то виграв не талант. Виграв ефект дешевої сентиментальності.
Те саме збидлячене українське суспільство, котре відверто воліє не помічати сліпих, глухих, німих, кульгавих, котре просто ігнорує бідних, безробітних і бездомних, котре ставиться до калічних і хворих, як до лайна, погорджує й гидує ними, вирішило погратися в благородство. Більшість тих, хто голосував платними дзвінками й повідомленнями, - люди забезпечені. Раз на рік вони мусять вичавити сльозу й відчути себе праведними, добрими та шляхетними, а що може бути кращим для цього, ніж нещасний незрячий хлопчинка із жалісливими піснями?
Тільки от ніхто не задається собі питанням, що буде далі.
Адже переможцеві ще треба вчитися співати.
Антоніна Матвієнко, Влад Ситник, Арсен Мірзоян є вже сформованими співаками зі своїм репертуаром та аудиторією. Вони є й будуть голосами України. Натомість популярність бідолашного Івана Ганзери згасне місяців за два, щойно почнеться інше зіркове шоу...
І справа не лише в бездарності двомовно-малоросійських ведучих, неповноцінному й невідповідному репертуарі, запропонованому учасникам, сумнівах із приводу фаховості зоряних тренерів, взагалі в безглуздості самого факту запрошення іноземців. Не в тому, що організатори так і не спромоглися відчути, що проект із такою назвою мав би виглядати інакше, ніж інші співочі й танцювальні шоу.
Справа в тому, що перемогти мала зовсім інша людина. Та, на перемогу якої розраховували всі.
Антоніна Матвієнко.
Феномен популярності Антоніни Матвієнко мав би зацікавити не лише тих, хто моніторить світ музичного мистецтва, але й політологів. Адже він виразно засвідчує, що люди втомилися жити в оточенні чужомовного шоу-бізнесу, їх не задовольняють вітчизняні псевдозірки третього гатунку, вони спраглі саме української музичної культури, української пісні, українського мелосу, причому якісного й виразно національного за своїм духом. Антоніна Матвієнко мала всі шанси уславити рідну землю. Вона справжня, вона щира, вона народна. Її голосом, що проймає до глибин душі, зачіпає в ній найпотаємніші струни, співає Україна...
Однак сталося інакше. Несподіване, раптове переголосування у вигляді другого туру, котре викликає наполегливі думки, що організаторів шоу не задовольнили результати фіналу, й вони поспішно взялися їх корегувати. Недарма цей другий тур не відклали ще на тиждень, недарма не влаштували змагання між двома фіналістами
Будь-хто інший із півфіналістів у ролі переможця не викликав би такого відторгнення.
Наприклад, юний Влад Ситник, який достойний увічнити пісню нашої Батьківщини своїм академічним вокалом. Чи Арсен Мірзоян-Бабурка, котрий у зросійщеному, спролетаризованому Запоріжжі, де на україномовну людину в кращому разі дивляться як на дивака, співає свої власні, щирі й душевні пісні саме українською мовою.
Ганзера мав би проявити кращі людські явища та відмовитися, мав би поступитися місцем Антоніні.
Проте цього не сталося.
Вані Ганзері відверто прощали всі недоліки його доволі потужного, але одноманітного й невмілого співу, його дбайливо підтримували й виштовхували, як морські ссавці - своє дитинча на поверхню моря, щоб те могло дихнути повітрям. Його жаліли. А він приймав жалощі й співчуття як належне.
Він приймав як належне, що йому поступаються місцем ті, хто співає краще за нього. Жодного разу не дякував за це ні Наташі Гордієнко, ні комусь іншому. Він не сказав спасибі Антоніні Матвієнко за те, що співав поруч із нею на одній сцені, за те, що мав змогу насолодитися її голосом. Не визнав прилюдно, що вона мала все для того, щоб стати „Голосом країни”, не привітав із виходом у фінал. Не сказав прямо, що разом із ним співали й інші достойні люди. Не подякував своїм співучасникам, тій же Антоніні, за те, що виводили його за руку. І вже з цього стало зрозуміло, що насправді хлопець просто люто ненавидить усіх тих, хто був із ним на проекті, несамовито заздрить їм і ввесь час бажав їм поразки.
Фізичні вади сформували в Івані Ганзері не найкращі людські риси. Його душать численні комплекси. Він гадає, що через його каліцтво всі довкола йому зобов’язані, що все так і має бути.
Нерідко хвороби й скалічення допомагають раніше подорослішати. У даному випадку цього не сталося. Влад Ситник у 20 років є дорослим, серйозним чоловіком, натомість переможець шоу у свої 23 роки є примхливою, вередливою, зазнайкуватою дитиною.
Час від часу в Ганзері та його висловлюваннях за напускною жалісливістю й надривністю проглядає й моральна зіпсованість, навіть грубість і безсоромність. Не лише в хамстві у відповідь на дружні поради тренерів. Зрештою, той самий хлопець із українського села, котрий співав пісню про батька, виразно соромиться свого простого, скромного україномовного тата, що самовіддано присвятив йому своє життя, став його опорою, поводирем. Бо вперто не бажає розмовляти українською мовою. Не хоче бути на тата хоча б трохи схожим. Не хоче бути українцем.
Якщо говорити відверто, то виграв не талант. Виграв ефект дешевої сентиментальності.
Те саме збидлячене українське суспільство, котре відверто воліє не помічати сліпих, глухих, німих, кульгавих, котре просто ігнорує бідних, безробітних і бездомних, котре ставиться до калічних і хворих, як до лайна, погорджує й гидує ними, вирішило погратися в благородство. Більшість тих, хто голосував платними дзвінками й повідомленнями, - люди забезпечені. Раз на рік вони мусять вичавити сльозу й відчути себе праведними, добрими та шляхетними, а що може бути кращим для цього, ніж нещасний незрячий хлопчинка із жалісливими піснями?
Тільки от ніхто не задається собі питанням, що буде далі.
Адже переможцеві ще треба вчитися співати.
Антоніна Матвієнко, Влад Ситник, Арсен Мірзоян є вже сформованими співаками зі своїм репертуаром та аудиторією. Вони є й будуть голосами України. Натомість популярність бідолашного Івана Ганзери згасне місяців за два, щойно почнеться інше зіркове шоу...