In memoriam. Євген Сверстюк
Не стало Євгена Сверстюка.
Колись він недовгий час працював у полтавській педагогічці, здається, й заарештували його в Полтаві. Я знав його літніх приятелів, залюблених у бароковій літературі.
Він був складним - часом надто толерантним і демократичним. Його покоління все ще боялося чистої правизни. Йому бракувало того народницького шарму, що був у багатьох старих націоналістів.
Він по-параноїдальному запекло й переважно несправедливо боровся проти РУНВіри - її бунтарський дух був для нього незрозумілим, як і для сучасного прицюцька Яроша. Зрештою, Совєтський Союз був одночасно й безбожницьким, і запекло візантійським, залишивши нам РПЦ Монголь... Московського патріярхату включно з автокефальними клонами й острах перед слов’яно-арійським світоглядом.
Не раз і не два він волав про небезпеку фашизму, розуміючи його глибоко по-совєтському. Його фашизм був примарою з пропагандистських кінострічок, а не реальним політичним напрямком, спрямованим на внутрішньосуспільний мир і національну злагоду. У нашому часі Сверстюк був фактично безпорадним, бо не міг осягнути нових політичних реалій, - так само як «поетичне кіно» його сучасників нині виглядає мертвонародженим.
Подібно до офіціозного яничарина Олеся Гончара, він не розумів і не любив творчість Івана Котляревського. Залишаючись усередині глибоко совєтською людиною, хай навіть дуже хорошою й порядною, він був застібнутим на всі ґудзики. Козацький сміх виглядав для нього як щось небезпечне, бо в совєтському культурному просторі смішне неодмінно було сатиричним, критичним і нищівним.
І все одно чомусь його жалко. Зрештою, він був етнічним українцем, україномовним і освіченим, на відміну від теперішніх радикалів - російськомовних, неначитаних і непевного походження. Пішла у вічність ще одна людина з буремних шестидесятих...