Чому програла Тимошенко?
А й дійсно: чому, маючи, здавалося б, колосальний рейтинг у півУкраїни завбільшки, будучи головним суперником Віктора Януковича?
У майбутньому історики-ревізіоністи доведуть, що Евромайдан, як і колись «Україна без Кучми», задумувався насамперед для звільнення Юлії Капітельман і її політичного реваншу. Саме тому його скликав наближений журналіст-неукраїнець. Саме тому перший Майдан, співаючий і танцюючий під супровід, що люто нагадував проБЮТівський тур «З Україною в серці», він же «З баблом у кишені», був заповнений ліволіберальною молоддю. Саме тому на нього не запрошувалися й не були допущені ті політичні фігури вищого ешелону, що стояли на чітких антитимошенківських позиціях. Саме тому націоналістична риторика була лівою й дозованою. Саме тому «Батьківщина» зайняла дві ключові посади в країні й виразно претендувала на третю.
І можливо, саме тому відбувалися й подальші дивні події, зокрема дедалі більше стає свідчень того, що Крим був зданий саме за наказом Тимошенко. Що там казала її розбещена донька? «Я хочу, щоб у ситуацію в Україні втрутився Путін»? Ну-ну, мамель на свободі, Путін втрутився. Мрії збуваються, чи не так? Чим мав стати Крим? Первісно не шматком Російської Федерації, ні. Або пляцдармом для повернення Януковича, що маловірогідно, бо евроінтеграційні старання четвертого Президента підтвердили давні сумніви Владіміра Путіна в ньому, або... Так, його повернення мало статися в обмін на відмову Президента Юлії Тимошенко від евроінтеграції та вступ до Митного Союзу. Своєрідне політичне чудо, вкотре створене «княгинею Юлією». Як із газовими домовленостями. Саме Тимошенко, а не Янукович, для Путіна є «своєю», зрозумілою й компліментарною, бо вони належать до однієї комуністично-комсомольсько-кагебістської політичної культури. І лише коли Кремлеві несподівано стало ясно, що вкраїнське суспільство ніколи й ніза що не проголосує за Тимошенко, що вона є аутсайдером виборчих перегонів, він пішов на відверту конфронтацію.
На протязі всієї своєї кар’єри Юлія Капітельман представляла ту частину дніпропетровського клану, що була орієнтована на війну з донецькими до останнього «солдата мафії». Вона успадувала цю лінію поведінки від попереднього капо - Павла Лазаренка, якого видалила з українського політикуму дніпропетровська «партія миру» на чолі з Леонідом Кучмою. Паралельно вона просувала евросоціялізм, формуючи залежну від державних допомог, пенсій і субсидій «незахищену» частину суспільства, що голосувала за «Батьківщину», і м’яку проросійськість, старанно нищачи більші й менші політичні сили, що чинили опір «поліпшенню стосунків із Російською Федерацією». Чимось це нагадувало СДПУ(о) її приятеля Віктора Медведчука та «міський» напрямок роботи СПУ її колишнього союзника Олександра Мороза. У зовнішньополітичному вимірі проросійськість була більш радикальною, починаючи з виступів разом із тією ж СПУ й КПУ на підтримку кривавого соціялістичного диктатора Югославії Слободана Мілошевича та відмови від спротиву російській інтервенції до Грузії. Її політична сила характеризувалася великою кількістю колишніх чекістів, а також виразним переважанням ашкеназійського етнічного елементу, час од часу здригаючись від гомосексуальних і педофільських скандалів. Найбільшим успіхом Тимошенко можна назвати, крім двох прем’єрств і кабальної для України газової угоди, попередні парляментські вибори, на яких опозиційна коаліція з соціялістів («Батьківщина»), ліволібералів («Удар») і ліворадикалів (ВО «Свобода») грамотно розтягла кожен на себе сегменти антиянуковського електорату, не давши пройти правим і ультраправим партіям. Та за час заслуженого ув’язнення чимало змінилося.
Старанно виплеканий російськими політтехнологами образ «відважної Юлі Тимошенко» мав мало спільного з реальною онукою ката українського народу Абрама Капітельмана, проте дуже подобався... росіянам. Чимало російських лібералів досі не можуть зрозуміти, чому таку чудову сміливу жінку не люблять українці. Одначе саме через останній фактор зірвалися кремлівські пляни.
Перш за все, Майдан відмовився стояти за Юлію Тимошенко й не сприйняв її незаконне звільнення яко свою перемогу. Стало ясно, що вона більше не є лідером нікого, крім напіврозваленої партії. Крім того, вірні їй тритушки теж не мали стовідсоткового авторитету для озлобленого й гарячого люду.
По-друге, суспільство не висловило їй довіри й не зраділо поверненню до ідей Соцінтерну, задеклярувавши натомість бажання увійти до Евросоюзу. Хтось назве це зростанням ролі буржуазії, але власним таким і є український націоналізм. Люди на Майдані стояли не проти багатіїв і корупції, а за Европу.
По-третє, на президентських виборах українці свідомо обрали, мабуть, чи не найбільш антитимошенківського й неприємного їй персонажа української політики після Віктора Ющенка. Її ворога номер два. Її повного політичного антипода. На відміну від неї, він мав реальний управлінський досвід, виглядав серйозно й статечно.
Причиною було те, що вкраїнці геть втомилися від неї, від її голосу й манери розмовляти, від її постійних «соціяльних програм». У суспільстві за останні шість років сформувався прошарок заможних освічених людей, які не бажають нести на собі тягар піклування про віґґерів і південноукраїнську гілку російської промисловости, не хочуть бути помірковано проросійськими, не залежать від Російської Федерації й орієнтовані культурно, психологічно й діяльнісно на Европу, США та Канаду. Тож провал Юлії Тимошенко на президентських виборах слід розглядати як один із симптомів кризи лівого руху в Україні, що призведе невдовзі до повного витіснення лівизни на марґінеси.
У майбутньому історики-ревізіоністи доведуть, що Евромайдан, як і колись «Україна без Кучми», задумувався насамперед для звільнення Юлії Капітельман і її політичного реваншу. Саме тому його скликав наближений журналіст-неукраїнець. Саме тому перший Майдан, співаючий і танцюючий під супровід, що люто нагадував проБЮТівський тур «З Україною в серці», він же «З баблом у кишені», був заповнений ліволіберальною молоддю. Саме тому на нього не запрошувалися й не були допущені ті політичні фігури вищого ешелону, що стояли на чітких антитимошенківських позиціях. Саме тому націоналістична риторика була лівою й дозованою. Саме тому «Батьківщина» зайняла дві ключові посади в країні й виразно претендувала на третю.
І можливо, саме тому відбувалися й подальші дивні події, зокрема дедалі більше стає свідчень того, що Крим був зданий саме за наказом Тимошенко. Що там казала її розбещена донька? «Я хочу, щоб у ситуацію в Україні втрутився Путін»? Ну-ну, мамель на свободі, Путін втрутився. Мрії збуваються, чи не так? Чим мав стати Крим? Первісно не шматком Російської Федерації, ні. Або пляцдармом для повернення Януковича, що маловірогідно, бо евроінтеграційні старання четвертого Президента підтвердили давні сумніви Владіміра Путіна в ньому, або... Так, його повернення мало статися в обмін на відмову Президента Юлії Тимошенко від евроінтеграції та вступ до Митного Союзу. Своєрідне політичне чудо, вкотре створене «княгинею Юлією». Як із газовими домовленостями. Саме Тимошенко, а не Янукович, для Путіна є «своєю», зрозумілою й компліментарною, бо вони належать до однієї комуністично-комсомольсько-кагебістської політичної культури. І лише коли Кремлеві несподівано стало ясно, що вкраїнське суспільство ніколи й ніза що не проголосує за Тимошенко, що вона є аутсайдером виборчих перегонів, він пішов на відверту конфронтацію.
На протязі всієї своєї кар’єри Юлія Капітельман представляла ту частину дніпропетровського клану, що була орієнтована на війну з донецькими до останнього «солдата мафії». Вона успадувала цю лінію поведінки від попереднього капо - Павла Лазаренка, якого видалила з українського політикуму дніпропетровська «партія миру» на чолі з Леонідом Кучмою. Паралельно вона просувала евросоціялізм, формуючи залежну від державних допомог, пенсій і субсидій «незахищену» частину суспільства, що голосувала за «Батьківщину», і м’яку проросійськість, старанно нищачи більші й менші політичні сили, що чинили опір «поліпшенню стосунків із Російською Федерацією». Чимось це нагадувало СДПУ(о) її приятеля Віктора Медведчука та «міський» напрямок роботи СПУ її колишнього союзника Олександра Мороза. У зовнішньополітичному вимірі проросійськість була більш радикальною, починаючи з виступів разом із тією ж СПУ й КПУ на підтримку кривавого соціялістичного диктатора Югославії Слободана Мілошевича та відмови від спротиву російській інтервенції до Грузії. Її політична сила характеризувалася великою кількістю колишніх чекістів, а також виразним переважанням ашкеназійського етнічного елементу, час од часу здригаючись від гомосексуальних і педофільських скандалів. Найбільшим успіхом Тимошенко можна назвати, крім двох прем’єрств і кабальної для України газової угоди, попередні парляментські вибори, на яких опозиційна коаліція з соціялістів («Батьківщина»), ліволібералів («Удар») і ліворадикалів (ВО «Свобода») грамотно розтягла кожен на себе сегменти антиянуковського електорату, не давши пройти правим і ультраправим партіям. Та за час заслуженого ув’язнення чимало змінилося.
Старанно виплеканий російськими політтехнологами образ «відважної Юлі Тимошенко» мав мало спільного з реальною онукою ката українського народу Абрама Капітельмана, проте дуже подобався... росіянам. Чимало російських лібералів досі не можуть зрозуміти, чому таку чудову сміливу жінку не люблять українці. Одначе саме через останній фактор зірвалися кремлівські пляни.
Перш за все, Майдан відмовився стояти за Юлію Тимошенко й не сприйняв її незаконне звільнення яко свою перемогу. Стало ясно, що вона більше не є лідером нікого, крім напіврозваленої партії. Крім того, вірні їй тритушки теж не мали стовідсоткового авторитету для озлобленого й гарячого люду.
По-друге, суспільство не висловило їй довіри й не зраділо поверненню до ідей Соцінтерну, задеклярувавши натомість бажання увійти до Евросоюзу. Хтось назве це зростанням ролі буржуазії, але власним таким і є український націоналізм. Люди на Майдані стояли не проти багатіїв і корупції, а за Европу.
По-третє, на президентських виборах українці свідомо обрали, мабуть, чи не найбільш антитимошенківського й неприємного їй персонажа української політики після Віктора Ющенка. Її ворога номер два. Її повного політичного антипода. На відміну від неї, він мав реальний управлінський досвід, виглядав серйозно й статечно.
Причиною було те, що вкраїнці геть втомилися від неї, від її голосу й манери розмовляти, від її постійних «соціяльних програм». У суспільстві за останні шість років сформувався прошарок заможних освічених людей, які не бажають нести на собі тягар піклування про віґґерів і південноукраїнську гілку російської промисловости, не хочуть бути помірковано проросійськими, не залежать від Російської Федерації й орієнтовані культурно, психологічно й діяльнісно на Европу, США та Канаду. Тож провал Юлії Тимошенко на президентських виборах слід розглядати як один із симптомів кризи лівого руху в Україні, що призведе невдовзі до повного витіснення лівизни на марґінеси.