Андре Нортон: Принц наказує
Література в жанрі фентезі є одним із основних провідників неофеодальних і монархічних ідей у сучасному світі. Вона насаджує сакрально-аристократичний дух. Першою книгою клясика фентезійного жанру Андре Нортон є «Принц наказує» (1934) - невелика річ про Майкла Карла, осиротілого принца південної, балканської країни Морванії, котрий виріс у Сполучених Штатах, не знаючи про своє походження. Його намагаються посадити на трон замість його зниклого в горах двоюрідного брата Ульріха Карла. Насправді Ульріх живий, він очолює під іменем Чорного Стефана вірних йому горян, сидить у гірській фортеці й має серед селянства славу вовкулаки. Тим часом віднайдений принц вирішив здійснити свою мрію про свободу вчинків. Юний Майкл утікає від тих, хто хоче зробити його маріонетковим правителем, - спершу потрапляє до рук повстанців, які впізнають його за дорогоцінним хрестом, далі приєднується до змовників і бере участь у монархічному повстанні на користь брата. Той стає королем:
«Центральним проходом, в скромних зелених мундирах і вовчих шкурах, що контрастували з придворними вбраннями, простував загін вовчої гвардії короля. За ним група вищих офіцерів. Юнак помітив обличчя в шрамах. Полковник Грімвіч.
А далі - один - ішов король.
Майкл Карл нахилився вперед. Обличчя його двоюрідного брата зблідло. На щоках проклалися зморшки, але йшов він упевнено, майже тріюмфально. Він переміг.
У соборі тепер все стихло. Принц злегка повернувся, і легкий дзвін його кольчуги пролунав несподівано голосно.
Уперед виступив архієпископ.
- Хто прийшов до вівтаря Рейнського собору? - запитав він, і його слова луною відбилися вздовж проходу.
- Той, хто має бути коронованим, - відповів Ульріх Карл. Він, як і раніше, стояв один в центрі уваги натовпу.
- Той, хто прийшов коронуватися, повинен бути спадкоємцем по праву. Хто скаже за тебе?
З натовпу виступив офіцер. Під червоними і золотими мереживами Майкл Карл упізнав герцога.
- Я скажу! - вигукнув герцог.
- Чи це справжній спадкоємець трону і чи буде він володіти ним, як його предки королі впродовж тисячі років?
- Він спадкоємець і буде володіти троном. Клянуся честю мого роду, це правда.
- Як твоє ім’я, сину мій? - Архієпископ повернувся до Ульріха Карла, а герцог відступив.
- Ульріх Карл.
- Ульріху Карле, чи клянешся ти правити цією країною на благо її, чи будеш ти служити їй усім своїм життям, чи буде все, що належить тобі, належати їй, і чи не відмовишся ти від своєї клятви, поки живеш?
Запала коротка мовчанка, а потім пролунав чистий і ясний голос Ульріха Карла:
- Клянуся! Я належу Морванії!
- Ульріху Карле, підійди до вівтаря і отримай, як символ твого звання, корону королів.
З центру вівтаря архієпископ підняв те, що зблиснуло власним яскравим світлом. Ульріх Карл став коліном на оксамитову подушку, архієпископ нахилився до нього й одяг корону на темноволосу голову короля. Ульріх Карл підвівся й повернувся обличчям до свого народу.
Негайно вгору злетіли всі шаблі, і пролунав громовий клич:
- Хай живе король!
Коли крики стихли, підійшов герцог Йоґанн, на руках у нього лежав величезний меч - великий Державний Меч, спадковим носієм якого він був. За ним слідував другий лорд зі скіпетром і третій із мантією.
Ульріх Карл прийняв все це після благословення архієпископа і зійшов на трон. Коли він проходив мимо, Майкл Карл глянув на обличчя брата. Воно, як і колись, виглядало білою застиглою маскою. Ульріх Карл, його друг і супутник, зник, на троні сидів король Ульріх Карл. Знову почулися вітальні вигуки».
Настає повний успіх роялістів, монархія в Морванії зміцнюється. Пляни комуністів і зрадників-компрадорів, які хотіли передати багатства країни до лап чужоземців, провалені. Під час коронації Майкл присягає Ульріхові, а потім свідомо робить вибір на користь буття аристократом, відмовившись їхати назад до Америки.
Крім вигаданої країни з романо-германськими рисами, начебто створеної Бонапартом 1810 року з герцогства, тут більше немає ознак фантастики, хоча й натякається на вовкулацькі ритуали мешканців гір. Цікаво, що ця пригодницька повість сягає фантасмагоричної картини таємної історії Европи, що належить перу автора другої половини XIX століття, французького криптографа й історика Клода Состена Ґрасе д’Орсе. На його думку, жрецька корпорація «мешканців башт», галльських шанувальників Богині Місяця, з часом трансформувалася в певну організаційну форму, могутній таємний орден, що звався Квінтою, або ще менестрелями Морвана. Останні в Ґрасе д’Орсе ототожнені з носіями ідеї родової аристократії й патріярхального ладу, з европейською шляхтою, що мешкала в «баштах»-замках. Менестрелі Морвана пов’язані з Півднем і літнім сонцестоянням. Основний їхній етичний принцип: «Роби те, що хочеш», поза всяким сумнівом, відповідає аристократичному духові й божественному передвизначенню. Обранництво дозволяє відкинути загальновизнану етику й вивищитися над натовпом, а фаталістична визначеність наперед обумовлює свободу в діях задля досягнення мети. В основі світогляду Квінти лежав соліпсизм, а наріжним каменем суспільної доктрини був елітаризм. Їй протистояли прихильники Мурсії, або ж Кварта, що обстоювали суспільну рівність і виродилися в егалітарне масонство. Сама історія крізь призму поглядів Ґрасе д’Орсе рухається протистоянням цих двох угруповань.
Спершу Ґрасе д’Орсе вважав таємну символічну мову Кварти й Квінти забутою, їхнє протистояння десакралізованим, відповідно й вплив на хід історії таким, що зійшов нанівець. Однак наприкінці свого життя він змінив свою думку, й написав, що всупереч його колишнім переконанням таємна історія Франції не урвалася, вона продовжується, про що свідчать деякі шифровані твори мистецтва, для розгадки яких потрібен особливий ключ. І ось досить незвичний вияв його теорій в американській літературі...