In Memoriam. Ґабріель Ґарсія Маркес
Не стало одного з велетів еспаномовної й світової літератури ХХ - початку ХХІ століття.
У далекому Мехіко пішов із життя Нобелівський лавреат, великий колумбієць Ґабрієль Хосе де ла Конкордія Ґарсія Маркес - один із батьків «магічного реалізму», чиї герої розчулювали, надихали й звеселяли не одне покоління. Дивний і сповнений чудес світ, створений ним, часто видавався реальнішим за наш власний.
Його мало перекладали українською. Переважно в журналах, як от у «Всесвіті». Або як складову збірок латиноамериканської прози.
Приступними нашому читачеві стали «Полковникові ніхто не пише» в перекладі Женев'єви Конєвої й Лева Олевського, «Осінь патріярха» у перекладі Світлани Жолоб та Сергія Борщевського, останній роман - «Записник з моїми сумними курвами» у перекладі Галини Грабовської й хрестоматійний маленький «Стариган із крилами» у перекладі Маргарити Жердинівської. Перекласти «Сто років самотности» вкраїнською ніхто не спромігся.
Народжений в Уругваї напівжид-напівіндіянець Карлос Шерман, який особисто приятелював із письменником, переклав білоруською «Каханьне падчас халеры» та «Восень патрыярха». До перекладу останньої долучився також дисидент Валянцін Тарас.
Шарм інакодумства дійсно супроводжував творчість письменника на теренах окупованої большевизмом Центральної Европи. Через демократичні погляди й приятелювання із кровожерливим диктатором Куби Маркеса багато й охоче друкували в Совєтському Союзі російською. Проте наслідки цього були дещо неочікуваними. «Магічний реалізм» став живим струменем серед скутого догмами болота соціялістичної писанини, в тому числі «наукової» фантастики, подихом свіжого океанічного повітря. Він учив мислити по-новому, без кордонів, тягаря тупого матеріялізму та без внутрішньої цензури.
Незаперечним є вплив Ґабрієля Ґарсії Маркеса на творчість вітчизняних авторів, зокрема Валерія Шевчука, Євгена Гуцала, Галини Пагутяк. Українська «химерна проза» й фантастика 1970 - початку 1990-х років багато чим завдячують латиноамериканському «магічному реалізмові».
Незаслужено призабутий український письменник-фантаст Леонід Панасенко присвятив Маркесові витончене й красиве оповідання «З МАКОНДО Є ЗВ’ЯЗОК?", де реальність зі сторінок творів Ґабрієля проникає в ту реальність, у якій живе він сам:
Йому наснилися беззубі жебраки, котрі, жалібно й благально дивлячись на нього, роззявляли роти-провалля. Вони хапали його за одяг, мукали, й він, здригаючись од жалю й огиди, дістав із кишені жменю білих, мов цукор, дуже міцних зубів і кинув жебракам... Лахмітники й каліки попадали на землю й, вовтузячись у дорожній куряві, збирали сяючі квасолини, встромляли їх у роти. Він кинув ще жменю, ще... Так тривало доти, доки чийсь владний голос не звелів: “А тепер веди їх до води, загой рани й обмий струпи. Вони діти твої”. Він хотів сказати, що таке під силу лише богові, та не насмілився й повів юрмище жебраків до річки, роздаючи дорогою кутні зуби тим, кому ще не вистачило. “Не забудь позбирати їхні болячки, - нагадав той же голос. - Позбирай і спали їх. Та гляди, щоб добре прогоріло - до кінця. А то вони повернуться і знову обсядуть людей...”
Задзеленчав телефон. Страхіття урвалися - жебраки відступили, згинули в сутінках спальні. Дзвінки йшли довгі, вимогливі, напевне, з міжміської.
- Алло, - сказав Габрієль, сонно притримуючись за стіну.
У трубці щось клацало й гуло, ніби сюди, в дім, доносилося бриніння дротів, що тяглися від міста через непрохідні нетрі й мочарі, через гори й пронизані вітром савани.
- Слухаю, - вже роздратовано мовив письменник.
У трубці тепер одноманітно шелестіло: ніби там, звідки дзвонили, йшов нескінченний, нудний дощ.
- ...то ти приїдеш, батьку? - несподівано прорвався чоловічий голос - так, ніби вів далі перервану розмову, й у трубці затенькали гудки відбою.
Габрієль позіхнув. Добре, що хтось переплутав номер чи на станції помилились. Краще вже прокинутися серед ночі, ніж роздавати вві сні жебракам та юродам зуби.
Він не був певен, що засне, тому не став повертатися до спальні й ліг у кабінеті. Якщо сон не прийде, ввімкне настільну лампу й попрацює.
Вочевидь, він усе-таки задрімав. Телефон знову, задзеленчавши, перелякав його, нічні дзвінки завжди таємничі - за ними криються або біда, або чиясь дурість. А втім, дурість - теж біда.
- Вам не набридло? - сердито спитав письменник, коли замість відповіді почув у трубці чи то шепіт дощу, чи то чиєсь дихання.
Далекий голос цього разу належав жінці. Здавалося, що крізь хащі, баговиння та вітри савани йому важко було пробитися.
- Вибач, батьку... - мовила жінка. - У нас один апарат... на все місто... Всі хочуть почути твій голос... - і знову дощі... - Ми послали тобі фрукти... а ще кошик... будемо телефонувати.
Почулися сигнали відбою.
- Потрібні мені ваші фрукти, - пробурчав Габрієль, непокоячись, аби ці безглузді дзвінки не розбудили дітей і дружину. - В Боготі повно багатодітних батьків. Але до чого тут я, хай йому біс?!
Собі на подив він знову заснув - міцно, без снів і страхіть, не підозрюючи, що підсвідомість недарма являла жебраків, і що нічні дзвінки обернуться дивовижним, нечуваним клопотом...