Френсіс Скотт Фіцджеральд. «Великий Ґетсбі» як трагедія білої людини
«Великий Ґетсбі» - клясичний роман американського письменника Френсіса Скотта Фіцджеральда, опублікований 1925 року. Його дія відбувається у вигаданому містечку Вест-Еґґ на Лонґ-Айленді влітку 1922 року і обертається навколо таємничого молодого мільйонера Джея Ґетсбі, що нажив статки на бутлеґерстві й аферах, і його зворушливого високого кохання до вродливої Дейзі Б’юкенен. Це кохання квітує в сутінковій атмосфері джазу, «сухого закону», бутлеґерства й організованої злочинности, коли нувориші з головою поринають у декаданс.
За чотири роки до виходу роману, в своїх листах Фіцджеральд сам постає як расист і прибічник так званої нордичної теорії. Звідси й пояснення, чому в кузена Дейзі - Ніка Каррауея, оповідача у «Великому Ґетсбі» Перша світова, на якій він побував, постає як «запізніла міграція тевтонських племен, яке заведено називати Великою світовою війною». Подібні погляди не були марґінальними в той час, оскільки за десять років перед тим у Лондоні відкрилася катедра євгеніки. Фіцджеральд сприймав суспільство крізь расову призму і саме в ній заломлює погляд на кохання заміжньої жінки й багатого бутлеґера.
Расистські мотиви присутні в сцені з трьома темношкірими у шикарному авто, котрих везе білий водій: «На Блеквелз-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами. «Тут, за мостом, усе можливе, - подумав я. - Геть усе...». Оповідач зауважує, що тепер у місті може відбуватися все, що завгодно, нікого не дивуючи, як і поява Ґетсбі.
На можливість роману з точки зору расології вказує те, що в сюжеті «Великого Ґетсбі» повсякчас проявляється показний расизм чоловіка Дейзі - Томаса Б’юкенена.
«- Цивілізація стоїть на краю загибелі! - з раптовою люттю вигукнув Том. - Я тепер став безпросвітним песимістом. Ти читав книжку Годдарда «Піднесення кольорових імперій»?
- Вперше про неї чую, - відповів я, здивований його тоном.
- Чудова книжка, її кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильність, то біла раса... то, одне слово, кольорові поглинуть білих. I це щира правда, це доведено науково.
- Наш Том стає мислителем, - зауважила Дейзі з непідробним смутком. - Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми ніяк...
- Я читаю наукові праці, - відрубав Том, кинувши на неї сердитий погляд. - Цей Годдард знає, що пише. Від нас, від панівної раси вимагається пильність, бо якщо ми забудемо про неї, інші раси візьмуть гору.
- Ми повинні стерти їх на порох, - прошепотіла Дейзі, люто підморгнувши червоному призахідному сонцю.
- От якби ви жили в Каліфорнії... - почала міс Бейкер, але Том перебив її, важко засовавшись на стільці.
- Річ у тім, що ми належимо до нордичної раси. Я, і ти, і ти, і... - якусь мить повагавшись, він кивком голови зарахував до нордичної раси і Дейзі, й вона зразу ж підморгнула мені. - I все, з чого складається цивілізація, створено нами - ну, там, наука, мистецтво і таке інше. Розумієш?
Було щось жалюгідне в цій його затятості, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще більше зросло».
Том підхоплює модні ідеї, вдає з себе інтелектуала та свідому білу людину (хоча ці ідеї насправді не відповідають його душевному устроєві й світобаченню), проте це не додає йому жодних очок в порівнянні з Ґетсбі. Він залишається тією ж грубою, жорстокою, необтесаною людиною з товстими пальцями, ницими інстинктами й вульгарними смаками.
До речі, про вульгарність - у Ґетсбі вульгарність в розкошах і рожевому костюмі, а у Тома - в душі і почуттях. Нік, нащадок аристократів, прощає перше і не прощає друге. «Їй-Богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким», - примовляє Б’юкенен. Досить кумедно виглядають спроби Тома бути консерватором і твердити про святість сімейного вогнища, коли самому йому, по суті, плювати, і єдине, що він може в області сімейного життя, так це відверто плутатися з шльондрами.
Мабуть, кожен може назвати силу-силенну людей, які примазуються до «правильних» течій або проголошують себе прихильниками певного модного напрямку, - але поводяться як придурки, поведінкою своєю суперечачи проголошуваним принципам.
Причому він син нафтопромисловців, тобто діди і батьки у нього були, як Ґетсбі, а він уже ні. Батьки Тома відповідають Часу-Не-Чекає і решті білих героїв, оспіваних іншим американським письменником-расистом, якого не люблять сучасні вкраїнські ліберали, - Джеком Лондоном. Те вікінґівське, що було у його батьків і предків, у ньому залишилося лише частково.
З одного боку, схильність до консерватизму є, але перетворюється в святенництво, бо, з іншого боку, у людини знижені вимоги до самого себе. Дуже характерно виглядає Томове вподобання - Міртл Вільсон: «Жінка була років тридцяти п’яти, вже досить тілиста, але рухалася вона так, що повнота ця, як ото буває, тільки додавала їй звабності. В обличчі, відтіненому синьою в горошок крепдешиновою сукнею, не було жодної правильної риси, жодного натяку на вроду». Це явні ознаки біологічної неповноцінности.
Проте цей же персонаж метафорично описує можливість поєднання своєї дружини й Ґетсбі як шлюб між чорношкірими й білими людьми:
«- Он як? - скипів Том. - Це що ж тепер, мода така пішла - тримати себе в руках і милуватись, як містер Казна-Хто-Казна-Звідки залицяється до твоєї дружини? Е, ні, такого ви від мене не діждете... Я бачу, чим це пахне: сьогодні - геть сім’ю, родинні устої, завтра - під три чорти взагалі усе, і нехай чорні одружуються з білими!
Розпалений власним маячним ораторством, він уже почував себе самотнім захисником останньої барикади цивілізації».
Заяви Б’юкенена є відверто дурнякуватими, на що негайно вказує й одна з героїнь: «- Здається, ми тут усі білі, - пробурмотіла Джордан». Більше того, й Том, і Нік із Дейзі, й Ґетсбі однаково походять із американського Заходу.
Є в романі й цікавий, характеристичний епізод із цуценятами:
«Заднім ходом ми під'їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.
- Яка це порода? - захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.
- Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?
- Мені б сторожову - таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?
Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.
- Це не сторожовий пес, - сказав Том.
- Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, - з жалем погодився старий. - Скоріше це ердель. - Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. - Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.
- Ой, який гарнесенький! - замилувано мовила місіс Вільсон. - Скільки він коштує?
- Цей песик? - Старий розчулено оглянув щеня. - Цей песик коштуватиме вам десять доларів.
Ердель - а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, - опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.
- Це хлопчик чи дівчинка? - делікатно спитала вона.
- Цей песик? Цей песик - хлопчик.
- Це сучка, - впевнено сказав Том. - Ось вам гроші, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят».
Бідолашне маленьке цуценя - явно не вівчарка, тобто вовк, «Біле Ікло» - супутник незламних білих людей у книзі того ж Джека Лондона. Навіть ердельтер’ер всього лише був серед його предків. Це цуценя, подароване розпусній коханці, - символ виродження породи. Невипадково воно позакадрово фігурує і наприкінці, коли місіс Вільсон гине:
«Витративши на відповідь неабияке зусилля, Вільсон на хвилину перестав розгойдуватись і затих. Потім у його збляклих очах знову з'явився отой вираз болісного здивування.
- Зазирни он до тієї шухляди, - сказав він, показуючи на свій стіл.
- До якої саме?
- Он до тієї.
Міхаліс висунув найближчу до нього шухляду. Там не було нічого, крім собачого повідка з нашийником - видно, дорогим, з доброї шкіри, оздобленої сріблом.
- Ти про це? - спитав Міхаліс, вийнявши поводок із шухляди. Вільсон кивнув, не зводячи з нього очей.
- Я знайшов його в неї вчора вдень. Вона почала мені щось плести, але я зразу відчув, що вона бреше.
- Стривай, стривай. Твоя жінка купила його?
- Воно лежало в неї на столику, загорнуте в тонкий папір.
Міхаліс не побачив у цьому нічого дивного й почав наводити Вільсону причини, з яких дружині його могло заманутися купити собачий поводок. Та, видно, такі самі пояснення Вільсон чув від Міртл - він знову зашепотів: «Ой Боже мій! Ой Боже мій!» - і його розрадникові довелось замовкнути».
Контраст - собака є змішаного походження, зате дорогий повідок. Люди духовно збанкрутілі, виснажені, проте з купою грошей.
Етнічний німець Джей Ґетсбі, котрий пройшов війну, тягнувся до знань і вибився з низів єдино можливим шляхом, але зберігши чуйність і щирість, - це і є нордична людина, а Том розгубив свою нордичність. Зрозуміло, що суто фізично він, «кремезний русявий тридцятирічний чоловік з твердою лінією губ і гоноровитими манерами», і не думав її втрачати, а духовно вона вже вимивається. Так само й Дейзі, зрештою, виявляється недостойною чистого кохання Ґетсбі, як Рут у романі Лондона виявляється не вартою любови Мартіна Ідена, котрий теж самотужки досяг вершин.
Так, бар’єри в американському суспільстві порушилися, але лише тому, що деградовані Томи Б’юкенени це допустили. Це завдяки їм господарями доби стали потворні жиди-крутії типу безжального Мейєра Вольфсгайма, компанія якого глузливо зветься «Свастика» - тоді ще не заборонений знак білої раси, що вважався талісманом.
Батько Ґетсбі говорить, що той міг стати і справді великим, зробити щось для країни. Отже, те, що Джей не влився в еліту (не одружився з Дейзі) - це і є крах нордичної Америки, її міст, побудованих голландськими мореплавцями: «Майже всі багаті вілли понад берегом були вже безлюдні, й темряву порушувала тільки примарна світляна пляма від порома, що плив через протоку. I в міру того, як місяць підбивався вище, обриси тих непотрібних споруд розмивалися й танули, і перед моїми очима поставав стародавній острів таким, яким побачили його колись голландські моряки, - незаймане зелене лоно Нового Світу, його дерева, що потім зникли, дерева, що поступилися місцем будинкові Гетсбі, шелестом своїм навіяли колись останню і найвищу людську мрію; певно, на одну коротку, зачаровану мить людина затамувала подих перед новим континентом, мимоволі замилувавшись красою, якої вона не розуміла й не шукала, опинившись востаннє в історії віч-на-віч з чимось рівноцінним усій закладеній у ній здатності дивуватись і захоплюватися. А потім до тих невеселих роздумів про давній незнаний світ додалася думка про Ґетсбі, про те, з яким захопленням він уперше розрізнив зелений вогник на причалі перед домом Дейзі. Він здолав довгу путь до цих блакитних газонів, і йому, мабуть, здавалося, що тепер, коли до його мрії рукою подати, ніщо вже не завадить йому впіймати її. Він не знав, що вона вже залишилася позаду, десь у темному безмежжі за цим містом, там, де під нічним небом розстелилися землі Америки».
Роман Френсіса Скотта Фіцджеральда - то печальна й трагічна джазова композиція на тему загибелі того світу білої людини, котрий описаний у своєму розквіті й величі Джеком Лондоном.