Чи потрібен нам Російський корпус?
Я завжди з величезною прихильністю ставився до Соціял-Національної асамблеї: можливо, тому, що маю там чимало друзів, і не в останню чергу через те, що серед симпатиків цієї політичної сили найбільше прихильників справжнього українського націоналізму, а не того "новоправого" дистиляту, яким годує нас "Тризуб" і не каламутного соціялізму ВО "Свобода". Вона чи не єдина стоїть на великодержавницьких і расологічних принципах, там чимало прихильників монархії та елітаризму.
І ось 19 березня цього вовчогаківці проголошують про створення Російського корпусу з громадян РФ, етнічних росіян, які виявили бажання боротися проти антиросійського путінського режиму. Мовляв, кремлівська тиранія ворожа також росіянам у Росії, треба простягнути їм руку дружби та допомоги й разом боротися за свободу.
За всіх моїх симпатій до Соціял-Національної асамблеї я рішуче проти.
По-перше, ми воюємо не супроти Владіміра Путіна та його неосталіністської політики, але насамперед, як це не сумно, супроти росіян як народу. Це доводить схвальна реакція на анексію багатьох зовні нормальних людей, із якими ми раніше спілкувалися. Питання Таврії якраз і полягає в тому, що йде боротьба за те, чиїм життєвим простором вона стане - російського чи вкраїнського етносів. Захопивши її, Путін продемонстрував здатність до компромісу з найрадикальнішими великоросійськими націоналістами й знайшов підтримку в їхній особі - від націонал-большевиків і баркашовців до рядженого козацтва й театрального монархізму. Ті окремі індивіди, що зберегли ворожість до Кремля, вже ні на що не впливають, бо їм нічого протиставити пожаданому збиранню земель.
По-друге, Україна від самого початку існує як альтернативний до Росії геополітичний проект, тому тут щось одне - або росіяни вибудовують свою національну державу за рахунок територій України та Білоруси, або ж останні знищують Російську Федерацію й розширюються, приєднавши свої етнічні землі, окуповані росіянами. Про останні ми забути не можемо, навпаки, маємо усвідомити, що байдуже який режим постане на території Російської Федерації - "червоніший" за наявний, "червоно-коричневий", "білий", - він усе одно буде нам ворожим, не обмежиться власними етнічними теренами, не поступиться ні Східною Слобожанщиною, ні Подонням, ні Кубанню зі Ставропіллям і вже точно не відмовиться від "добросусідських" зазіхань. Ті окремі особистості, хто лояльний до України й українців, неминуче будуть відтіснені. Хто б не сидів на троні Московщини, в українському питанні він буде непохитним, бо виходитиме з власне російських інтересів. А ми мусимо виходити зі своїх. Які однозначно прописані Миколою Міхновським, доктором Юрієм Липою, полковником Михайлом Колодзінським і Орестом Зибачинським.
По-третє, з огляду на всі вітчизняні геополітичні й історіософські побудови Російська Федерація потребує не "звільнення й очищення", а розвалу та дестабілізації. Після перемоги там має постати не новий патріотичний режим, а багато держав нормального розміру, не загрозливих для сусідів і самих себе. Зсередини якимсь демократичним шляхом ситуацію не зміниш. Нам зараз потрібен другий фронт на Кавказі і третій фронт у Сирії, нам потрібні підірвані вокзали й висаджені в повітря газопроводи, взяті заручники й розстріляні військові. Просте питання: росіяни на таке здатні? Навряд чи.
Особисто я не впевнений, що вони не те. що проявлять необхідну жорстокість, а взагалі стрілятимуть у своїх, що цій бойовій одиниці, якщо вона створиться, можна довіряти. Хтось колись пробував погортати невдалу історію створення Вінстоном Чьорчіллем антигітлерівських національних корпусів, численних розчарувань і обманів? А про те, як РВА генерала Андрєя Власова кількаразово зрадило німців, хтось пам'ятає?
Наш союзник у цій війні - не "майже білі та майже братні" росіяни, а поневолені ними народи.
Нам потрібні не Російський, а Чеченський, Черкеський, Дагестанський, Волзько-Уральський, Сибірський, Тувинський корпуси. Для дієвої Балто-Чорноморської віси потрібно розворушити російських білорусів, українців, естонців, карелів і інґерманляндців. Треба співпрацювати з Японією в питанні повернення Карафуто (Сахаліну) й Курильських островів, із Норвегією в питанні Кольського півострова й островів Північно-Льодовитого океану, із Латвією й Литвою в питанні Східної Прусії. Наша мета не змінити в Російській Федерації уряд, а повністю ліквідувати цю загрозу для прийдешніх поколінь.
Я глибоко поважаю Соціял-Національну асамблею, що, на відміну від того ж таки "Тризубу" й навколосвободівського середовища, ніколи не була проросійською, проте неприйнятним є й вигук "Слава Украине! Слава Руси!". Московщина - не прямий спадкоємець Руси і ніколи ним не була. Про це свідчать усі давні літописи, грамоти й фольклор. Є лише одна Русь, вона ж Україна, й за жодних обставин ми не повинні цуратися нашого руського спадку чи навпіл ділитися ним із "рівними й рідними" сусідоньками-воріженьками, щоб у тих нарешті з'явилося славне історичне минуле.