Добродій. Як писати історію 2
Добродій. Як писати історію 2
7:29 pm, 5 Вер. 2010
Я вже писав у цьому блозі про дискусії серед сучасних істориків про те, як варто писати історію у шкільних підручниках. І якщо в тому пості я ще сумнівався, чию сторону прийняти, то сьогодні я все для себе вирішив.
І вибір цей впав не на користь Яковенко. Прочитавши ще раз деякі її інтерв’ю в пресі, стало зрозуміло, що ці концепції буцімто нової модерної та європейської історії насправді несуть в собі дуже велику небезпеку для наших дітей.
Відмовившись від етноцентризму, Яковенко пропонує писати історію про всі нації, які живуть і жили на території України. На перший погляд, непогана ідея, але насправді жодна національна меншина в Україні і так не була обділена увагою, в нинішніх підручниках подана інформація і про поляків, і про жидів, і про кримських татар. Але як не як, ми вивчаємо історію саме України, а це, на мою думку, не просто територія, а і українська державність, а отже і та нація, яка цю державність творила. Тому передусім підручник має розповідати про історію української нації, як титульної на території України. А про інші нації не варто так переживати, про них є кому подбати. А от за нас, українців, ніхто ніколи крім нас самих не подбає і правду не напише.
Також пані Яковенко не подобається державницький підхід, який вона вважає анахронізмом, що вже давно відкинутий в Європі. Що ж, можливо, в західноєвропейській історіографії цей підхід уже і не використовується, але ж Україна - це не Західна Європа, ми маємо зовсім іншу історію та сьогодення. Західноєвропейські нації вже давно мають свої держави, Україна ж здобула незалежність зовсім нещодавно, та й нині змушена виборювати свою ідентичність у боротьбі з шовіністично налаштованими сусідами. Тому не варто орієнтуватися на їхні підручники при написанні наших.
Бо якщо ми відкинемо український державницький підхід, то вийде той такий державницький підхід, але вже польський або російський. Якщо українці не мають своєї власної державності, а головне не боряться за неї (бо ж Яковенко відкидає майже всі прояви боротьби українців за незалежність, кваліфікуючи їх як стихійні народні розбійницькі рухи, що принесли не користь, а жертви і страждання), то така нація є нездатна до державотворення і тому приречена жити або під ляхами, або під москалями.
Та й не такий вже й невірний, на мою думку, державницький підхід. Бо будь-який етнос рано чи пізно підходить у своєму розвитку до необхідності створення власної держави, за яку починає боротися. Отже, держава - це завершальний етап перетворення етносу в націю. Без своєї держави нація існувати не може, і рано чи пізно вона буде асимільована іншими націями. Тому цілком природньо, що в наших підручниках з історії показана боротьба української нації за свою державність. Коли б не було цієї боротьби, то й не існувало би нині української нації. Розумію, коли такий підхід не подобається російським шовіністичним колам, але ж чому наш український фаховий історик відмовляє українцям у праві на існування?
А ось ця фраза мене взагалі шокувала: “По-друге, українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперія поділялося на «русскіх» і «інородцев», причому до «русскіх» належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси.” (http://www.zaxid.net/article/54963/). І таку нісенітницю пише доктор історичних наук!!! Цілком очевидно, що до “русскіх” українці належали зовсім не тому, що москалі хотіли нас упривілеювати, а тому, що прагнули асимілювати нас і стерти між нашими народами будь-яку різницю.
Тому, я вважаю, що всі ці декларації про бажання написати нову проєвропейську історію з новими підходами насправді приховують під собою набагато більш ниці наміри, а саме втовкмачити нашим дітям спотворене бачення нашої історії, згідно з яким в Польщі і Росії українцям жилося як в маслі, а тому нема й чого добиватися якоїсь там самостійної України. Разом з тим застосовується тактика, широко поширена в СРСР, коли українцям вбивалося в голову, що на цій землі, крім нас, живе ще й понад 150 національностей, отже ми тут не є господарями і не маємо право на власну державу. Так само й в підручниках наші діти будуть змушені читати про історію будь-якого народу, але не свого.
Ось чому Табачник не ліквідував цю шарашкіну контору (Юхновський, Яковенко, Зашкільняк, Касьянов), яка ще кілька років тому почала критикувати роботу багатьох українських істориків-патріотів, які в постколоніальній Україні змогли відкинути радянські спотворення та перекручення, виробити власну схему історіописання і забезпечити українські школи та виші непоганими підручниками. Табачнику нова концепція історії, мабуть, подобається, але чи може вона в такому разі подобатися нормальним українцям?
Я все ж сподіваюся, що в Україні існує достатня кількість здравомислячих патріотичних істориків, які не дозволять так знущатися над нашим минулим, або хоча б будуть волати про цю жахливу ситуацію в пресі та на сторінках наукових видань. Необхідно робити це вже зараз, допоки ці українофобські підручники ще не надрукувалися і не почали уводити в оману наше підростаюче покоління.
http://dobrodiy.blog.net.ua/2010/09/05/yak-pysaty-istoriyu-2/#respond
7:29 pm, 5 Вер. 2010
Я вже писав у цьому блозі про дискусії серед сучасних істориків про те, як варто писати історію у шкільних підручниках. І якщо в тому пості я ще сумнівався, чию сторону прийняти, то сьогодні я все для себе вирішив.
І вибір цей впав не на користь Яковенко. Прочитавши ще раз деякі її інтерв’ю в пресі, стало зрозуміло, що ці концепції буцімто нової модерної та європейської історії насправді несуть в собі дуже велику небезпеку для наших дітей.
Відмовившись від етноцентризму, Яковенко пропонує писати історію про всі нації, які живуть і жили на території України. На перший погляд, непогана ідея, але насправді жодна національна меншина в Україні і так не була обділена увагою, в нинішніх підручниках подана інформація і про поляків, і про жидів, і про кримських татар. Але як не як, ми вивчаємо історію саме України, а це, на мою думку, не просто територія, а і українська державність, а отже і та нація, яка цю державність творила. Тому передусім підручник має розповідати про історію української нації, як титульної на території України. А про інші нації не варто так переживати, про них є кому подбати. А от за нас, українців, ніхто ніколи крім нас самих не подбає і правду не напише.
Також пані Яковенко не подобається державницький підхід, який вона вважає анахронізмом, що вже давно відкинутий в Європі. Що ж, можливо, в західноєвропейській історіографії цей підхід уже і не використовується, але ж Україна - це не Західна Європа, ми маємо зовсім іншу історію та сьогодення. Західноєвропейські нації вже давно мають свої держави, Україна ж здобула незалежність зовсім нещодавно, та й нині змушена виборювати свою ідентичність у боротьбі з шовіністично налаштованими сусідами. Тому не варто орієнтуватися на їхні підручники при написанні наших.
Бо якщо ми відкинемо український державницький підхід, то вийде той такий державницький підхід, але вже польський або російський. Якщо українці не мають своєї власної державності, а головне не боряться за неї (бо ж Яковенко відкидає майже всі прояви боротьби українців за незалежність, кваліфікуючи їх як стихійні народні розбійницькі рухи, що принесли не користь, а жертви і страждання), то така нація є нездатна до державотворення і тому приречена жити або під ляхами, або під москалями.
Та й не такий вже й невірний, на мою думку, державницький підхід. Бо будь-який етнос рано чи пізно підходить у своєму розвитку до необхідності створення власної держави, за яку починає боротися. Отже, держава - це завершальний етап перетворення етносу в націю. Без своєї держави нація існувати не може, і рано чи пізно вона буде асимільована іншими націями. Тому цілком природньо, що в наших підручниках з історії показана боротьба української нації за свою державність. Коли б не було цієї боротьби, то й не існувало би нині української нації. Розумію, коли такий підхід не подобається російським шовіністичним колам, але ж чому наш український фаховий історик відмовляє українцям у праві на існування?
А ось ця фраза мене взагалі шокувала: “По-друге, українці в Російській імперії були третім головним народом: населення імперія поділялося на «русскіх» і «інородцев», причому до «русскіх» належали великороси, білоруси і малороси, себто по-своєму привілейовані етноси.” (http://www.zaxid.net/article/54963/). І таку нісенітницю пише доктор історичних наук!!! Цілком очевидно, що до “русскіх” українці належали зовсім не тому, що москалі хотіли нас упривілеювати, а тому, що прагнули асимілювати нас і стерти між нашими народами будь-яку різницю.
Тому, я вважаю, що всі ці декларації про бажання написати нову проєвропейську історію з новими підходами насправді приховують під собою набагато більш ниці наміри, а саме втовкмачити нашим дітям спотворене бачення нашої історії, згідно з яким в Польщі і Росії українцям жилося як в маслі, а тому нема й чого добиватися якоїсь там самостійної України. Разом з тим застосовується тактика, широко поширена в СРСР, коли українцям вбивалося в голову, що на цій землі, крім нас, живе ще й понад 150 національностей, отже ми тут не є господарями і не маємо право на власну державу. Так само й в підручниках наші діти будуть змушені читати про історію будь-якого народу, але не свого.
Ось чому Табачник не ліквідував цю шарашкіну контору (Юхновський, Яковенко, Зашкільняк, Касьянов), яка ще кілька років тому почала критикувати роботу багатьох українських істориків-патріотів, які в постколоніальній Україні змогли відкинути радянські спотворення та перекручення, виробити власну схему історіописання і забезпечити українські школи та виші непоганими підручниками. Табачнику нова концепція історії, мабуть, подобається, але чи може вона в такому разі подобатися нормальним українцям?
Я все ж сподіваюся, що в Україні існує достатня кількість здравомислячих патріотичних істориків, які не дозволять так знущатися над нашим минулим, або хоча б будуть волати про цю жахливу ситуацію в пресі та на сторінках наукових видань. Необхідно робити це вже зараз, допоки ці українофобські підручники ще не надрукувалися і не почали уводити в оману наше підростаюче покоління.
http://dobrodiy.blog.net.ua/2010/09/05/yak-pysaty-istoriyu-2/#respond