Історична освіта як поле інформаційної війни
Історична освіта як поле інформаційної війни
Нищення історичної пам'яті української нації відбувається різними способами: з одного боку, російські "придворні" історики та їхні місцеві посіпаки намагаються зробити нашу історію частиною "русского міра", а з іншого, - має місце сліпе та некритичне копіювання демоліберальних історичних концепцій, насамперед так званого "антропоцентричного підходу", який ставить у центр історичного процесу людину з усіма її слабостями та недоліками, а водночас виводить звідти націю, нівелює все героїчне, справді духовне, руйнує саму ідею нації.
Нав'язані нам демоліберальні псевдо-цінності передбачають відмежуватися від своїх героїв, оскільки вони є нетолерантними, засудити їхні вчинки, бо вони буцімто не сприяють міжетнічному порозумінню, забути про минулі кривди, що відкриває шлях до їх повторення у майбутньому.
Історія кожного народу містить чимало кривавих сторінок, без цього не обходиться побудова держави та формування нації. Національні герої всіх народів: Олівер Кромвель, Джордж Вашингтон, Наполеон Бонапарт, Джузеппе Гарібальді, Карл Густав Маннергейм, Отто фон Бісмарк та багато-багато інших - аж ніяк не були пацифістами та взірцями толерантності, що жодним чином не заважає так званим "розвиненим країнам" пишатися своїми героями: за міру пошани того чи іншого державного діяча береться не його "толерантність", а реальний внесок у справу розбудови нації та держави.
Але дивна річ - українців позбавляють права мати власних героїв, пишатися ними - бо це, виявляється, суперечить "антропоцентричному підходу" в історичній науці та освіті. Виявляється, діяльність Річарда Левове Серце, Томаса Мюнцера, Френсіса Дрейка, чи, приміром, Улісса Гранта, цілком вкладається у шкільні підручники з історії, а от князя Святослава, Максима Залізняка, отамана Зеленого та Романа Шухевича - ні. Декларовані іншими країнами "демократичні цінності" дозволяють їхнім народам вшановувати героїв та пам'ятати славетні сторінки своєї історії, а нам, виявляється, цього не можна.
Ясно, що різного роду демоліберальні підходи до вивчення та викладання історії, особливо ж - у школі - насправді слугують знаряддям наступу на історичну пам'ять української нації, тобто, стають зброєю українофобів. Невипадково нова програма шкільного курсу історії України ґрунтується на цьому поверхово сприйнятому "антропоцентричному підході": не привертаючи такої уваги, як явно українофобські дії, вона дозволяє вихолостити виховний зміст з нашої історії, вбити сам дух історичної пам'яті, звести історію України до малозрозумілого школярам переліку дат і фактів, викреслити зі шкільних підручників славетні сторінки історії нашого народу: козацько-селянські повстання 17 століття, які мали на меті відновлення соціальної та національної справедливості, гайдамаччину та повстанський рух 1920-х років, героїчну боротьбу УВО та ОУН проти окупаційної влади, звитягу УПА. Особливо ж прикро, що до розробки таких програм залучаються не лише одіозні українофоби, але й такі відомі історики як, приміром, Наталія Яковенко, що сприяє легітимізації у суспільній свідомості викривлень історичної освіти, постановки її на службу антиукраїнським силам.
Маємо справу з політикою подвійних стандартів: весь інформаційний простір нашої держави забитий книгами, фільмами та передачами про російських та совєтських "героїв", а наших героїв - які є справжніми героями, бо вони боронили свою землю, а не загарбували чужі - відкидають на маргінес історичного процесу. Лише послідовна, національно орієнтована політика у сфері історичної пам'яті може врятувати нашу історію від чергової наруги та від поступового знищення. Це ж, у свою чергу, по силам не лібералам і демократам, а лише націоналістам - людям, які щиро вболівають за відновлення історичної пам'яті та докладають максимум зусиль до її захисту від ворожих диверсій.
Євген Костюк
кандидат історичних наук
член Київського міського комітету ВО "Свобода"
Нищення історичної пам'яті української нації відбувається різними способами: з одного боку, російські "придворні" історики та їхні місцеві посіпаки намагаються зробити нашу історію частиною "русского міра", а з іншого, - має місце сліпе та некритичне копіювання демоліберальних історичних концепцій, насамперед так званого "антропоцентричного підходу", який ставить у центр історичного процесу людину з усіма її слабостями та недоліками, а водночас виводить звідти націю, нівелює все героїчне, справді духовне, руйнує саму ідею нації.
Нав'язані нам демоліберальні псевдо-цінності передбачають відмежуватися від своїх героїв, оскільки вони є нетолерантними, засудити їхні вчинки, бо вони буцімто не сприяють міжетнічному порозумінню, забути про минулі кривди, що відкриває шлях до їх повторення у майбутньому.
Історія кожного народу містить чимало кривавих сторінок, без цього не обходиться побудова держави та формування нації. Національні герої всіх народів: Олівер Кромвель, Джордж Вашингтон, Наполеон Бонапарт, Джузеппе Гарібальді, Карл Густав Маннергейм, Отто фон Бісмарк та багато-багато інших - аж ніяк не були пацифістами та взірцями толерантності, що жодним чином не заважає так званим "розвиненим країнам" пишатися своїми героями: за міру пошани того чи іншого державного діяча береться не його "толерантність", а реальний внесок у справу розбудови нації та держави.
Але дивна річ - українців позбавляють права мати власних героїв, пишатися ними - бо це, виявляється, суперечить "антропоцентричному підходу" в історичній науці та освіті. Виявляється, діяльність Річарда Левове Серце, Томаса Мюнцера, Френсіса Дрейка, чи, приміром, Улісса Гранта, цілком вкладається у шкільні підручники з історії, а от князя Святослава, Максима Залізняка, отамана Зеленого та Романа Шухевича - ні. Декларовані іншими країнами "демократичні цінності" дозволяють їхнім народам вшановувати героїв та пам'ятати славетні сторінки своєї історії, а нам, виявляється, цього не можна.
Ясно, що різного роду демоліберальні підходи до вивчення та викладання історії, особливо ж - у школі - насправді слугують знаряддям наступу на історичну пам'ять української нації, тобто, стають зброєю українофобів. Невипадково нова програма шкільного курсу історії України ґрунтується на цьому поверхово сприйнятому "антропоцентричному підході": не привертаючи такої уваги, як явно українофобські дії, вона дозволяє вихолостити виховний зміст з нашої історії, вбити сам дух історичної пам'яті, звести історію України до малозрозумілого школярам переліку дат і фактів, викреслити зі шкільних підручників славетні сторінки історії нашого народу: козацько-селянські повстання 17 століття, які мали на меті відновлення соціальної та національної справедливості, гайдамаччину та повстанський рух 1920-х років, героїчну боротьбу УВО та ОУН проти окупаційної влади, звитягу УПА. Особливо ж прикро, що до розробки таких програм залучаються не лише одіозні українофоби, але й такі відомі історики як, приміром, Наталія Яковенко, що сприяє легітимізації у суспільній свідомості викривлень історичної освіти, постановки її на службу антиукраїнським силам.
Маємо справу з політикою подвійних стандартів: весь інформаційний простір нашої держави забитий книгами, фільмами та передачами про російських та совєтських "героїв", а наших героїв - які є справжніми героями, бо вони боронили свою землю, а не загарбували чужі - відкидають на маргінес історичного процесу. Лише послідовна, національно орієнтована політика у сфері історичної пам'яті може врятувати нашу історію від чергової наруги та від поступового знищення. Це ж, у свою чергу, по силам не лібералам і демократам, а лише націоналістам - людям, які щиро вболівають за відновлення історичної пам'яті та докладають максимум зусиль до її захисту від ворожих диверсій.
Євген Костюк
кандидат історичних наук
член Київського міського комітету ВО "Свобода"