Козак не без долі...
Вирішив я вийти зі спільноти kazak-nation. Моя незгода як науковця й етнічного українця з адміном відстоїть уже далеко в часі, причому, як і в кількох інших випадках, виглядала вона яко діялог із фанатиком, який не сприймав ні аргументів, ні історичних джерел, а лише продовжував бубоніти те, що засіло в нього у голові. У даному разі це було радикально гуманістичне базікання про те, що всі підряд люди без поділу на раси й національності - "козаки", всі вони прагнуть "волі", всі, хто ними керує, є "отаманами", найкращим "отаманом" був Чингісхан, який об'єднав "козаків Євразії", а головні злочинці світу - ті, хто цю волю в козаків відбирали. Себто... князі Рюриковичі, його ясновельможність пан Гетьман Павло Скоропадський, Фюрер Адольф Гітлер і інші.
Той факт, що Чингісхан і Джамуха були звичайнісінькими мужолозцями, наш ідеольог вселенської "козачої волі" вперто ігнорував. У його уяві то велика людина, носій свободи, захисник несторіянської віри - й край! Комуністи теж були хорошими, бо принесли людям волю... Було кумедно спостерігати, як у свідомості пересічного українця химерно перемішалися християнські, анархічні й комуністичні ідеї, казакійство, евразійство, новітній пантюркізм, антифашизм і антирасизм казенного совєтського зразку, маячня озлобленого на весь світ расово й психічно неповноцінного псевдоісторика Гумільова й вигадки спонсорованої середньоазійськими комуністичними бонзами Плєтньової. Мовляв, "казахі" - то козаки, половці - теж козаки, а лихі князі Рюриковичі намагалися забрати в половецького "козачого народу" волю, не даючи їм "жити на їхніх зимівниках". Про те, що новий етнонім кирґиз-кайсаків виник порівняно недавно під упливом політичних обставин і що жодне історичне джерело не фіксує наявности в половців зимівників, бо зимували вони, очевидно, як пізніші ногайці, отаборившись біля таврійських міст, розповідати було марно. У це сабж не вірив так само, як і в звістку очевидця, Віллема Рубрука, про те, як половці високодуховно відправляють природні потреби прямо під час розмови зі співбесідником.
З того часу чимало спливло у Ворсклі води, й я переконався, що сперечатися з тюркоманіяками марно, бо майже завжди впевненість у кирґиз-кайсацтві українців є ознакою малоосвічености й божевільної затятости. Там, де за джерело знань правлять якісь сумнівні сайти й фолк-хісторичні книги, ставити запитання й шукати на них відповіді не буде ніхто. Етнологія, антропологія, фольклористика нікого не цікавлять. Слухати скептиків там ніхто не збирається. Вигадка катерининських академіків, що в козаки приймали всіх підряд, бо то було таке свавільне самоврядне збіговисько, живе й перемагає. У даному разі адмін був відносно непоганою людиною, доброю й навіть із невластивими казакійцям, хоча й травмованою величезною кількістю мережевої тюркопропаганди та зараженою свободоманіє.. Доводилося бачити й геть інших, включно із відвертими збоченцями. Примітивне кирґизопоклонство, люта ненависть до всього українського (адже окремий "казачій народ" виключає існування українців незгірш за "трієдінство"), невігластво чомусь дуже швидко переростають у совєтофільство й комунізм...
Частково ми, науковці, в цьому винні самі, бо нормальні, патріотичні українські книги малодоступні широким масам, вони шукають відповідей у тій твані, котрою повниться мережа, у йолопів-краєзнавців і центральноазійських пропагандистів різанини.
Певний час я ще лишався в спільноті - через цитати з гарних книг. Тепер іду. Маю щирі сумніви, що мій вихід хтось помітить. Іду, бо набридло читати самопальні опуси щодо " Революції і массової появи у XX ст. на теренах центральної Євразії червоних козаків і отаманів" та " відомого радянського отамана Лазаря Кагановича, царство йому небесне", панегірики російському комуністичному придуркові Кара-Мурзі тощо. Йду, бо немає в світі ніякої козацької нації. Лишається побажати здоров'я, насамперед, душевного, адмінові й Української соборної самостійної держави всім справжнім, не косооким козакам. Що й роблю...