Потворність
Філософ Святослав Вишинський пише про міське середовище в творчості "найвидатніших авторів, які представляють екзистенційний зріз епохи - прозаїків Франца Кафки, Бруно Шульца та поета Пауля Целана".
Про Кафку відгукнуся окремо. Творчість Целяна, за винятком занудного навіть не антиніцшеанського чи антинацистського, а відверто антинімецького вірша, не знаю. Тому не можу стверджувати, чи вийшов він за рамки холокостного ексгібіціонізму й спекулюванні на звинуваченнях своїх сусідів. А от про намір ні за що, ні про що зробити нещасний Дрогобич "містом Шульца" я вже писав.
Мазанина душевно хворого Бруно Шульца є звичайнісіньким симулякром. Його "кризова проза", котру так радісно перекладають у Російській Федерації, відтворює лише одну кризу - психічну. Безсюжетний потік нездорової свідомости, ув'язненої в тісному світі помешкання й перевантажуваної кожним виходом на вулицю. Усі симулюють, що то - мистецтво, щоб не бути зарахованими в неініційовані чи політично дискредитовані. Про це явище задовго до Бодрійяра писав великий Мірча Еліаде.
Якщо тобі не подобається, значить, ти не розумієшся на мистецтві. Або ж ти фашист і не любиш геніяльного Бруно виключно за те, що той належить до "живих цінностей світу", про яких не можна відгукуватися погано.
Продукти близькоспоріднених шлюбів гетто постачали психічно хворими всі клініки Европи. Досить побачити деґенеративне асиметричне обличчя Шульца, щоб зрозуміти, звідки беруться всі ті кавалькади кривоногих головатих карликів і плазуючі збоченці. Звичайна девіянтність.
Жодної об"єктивно красивої картини.
Її й не могло бути - пацієнт банально не вмів малювати. Як і писати. Типове графоманство - пишномовне й бездарне.
Як і належить творчості божевільних, воно відверто агресивне, сповнене злоби й ненависти до оточуючих. Говорячи науково, спостерігається розпад образотворчої форми, її деформація й викривлення. Художня творчість у цьому випадку інтимно повязана з основними проявами хвороби. Потяг до малювання, проявившись ще в дитинстві, до появи чіткої психопатологічної симптоматики, по мірі розвитку патологічного процесу набуває специфічного характеру. Ці захоплення набувають домінуючого значення в житті пацієнтів психіятричних лікарень і поступово витісняють решту інтересів. Поступово формується особлива система естетичних поглядів, яка звичайно поєднується із однобоким захопленням авангардистськими напрямками в живописі, схильністю до художнього конструювання. Хворі переоцінюють власні можливості та вважають себе великими малярами, невизнаними геніями, що набагато випереджають сучасників. У шизофреніків роботи монохромні, найбільш тісно й відкрито повязані з різними текстами, становлять собою переважно графічні листи, виконані в формі малюнка. Звідси й відсутність пейзажного світу (порівняйте роботи психічно здорових Адольфа Гітлера чи Франсіско Франко). Особливу увагу психічно недужих привертає обличчя людини - з ним відбувається всіляка дивовижа. У тих роботах, які зберігають реально-зображувальні мотиви, переважають зображення людей зі страхітливою деформацією частин тіла, фантастичні похмурі теми. Бруно, таким чином, явно не самотній і не унікальний.
Тож цінність Шульца визначає не його "самобутня творчість", а винятково його етнічне походження й обставини його смерти, що вже саме по собі виводить його з сектору мистецтва й переводить у царину політичних фетишів, які, перебуваючи поза критикою, мають викликати почуття вини чи "справедливого" обурення ("Вони вбили Кенні... тьху, Бруно!").
Чи варто присвячувати цьому дослідження, відтворюючи та легітимізуючи післявоєнні політичні садомазохістські міти й підкріплюючи симулякр?
Можливо, варто знайти для досліджень якісь цікавіші об'єкти, приміром, Роберта Грейвса, Агату Крісті чи там Богумила Райнова і його рецепцію Европи? Українська філософія в своєму намірі бути европейською, так, як це розуміють виродки з Могилянки, й соромлячись власного політнекоректного минулого, підживлює наймоторошніші, найпотворніші вияви лівацького декадансу, зокрема, культ вирождення, хворобливий і практично побожний пошук святости в припадочному бубонінні юродивих, поклоніння тому, що божевільний нашкрябав десь на стіні. Є в цьому щось глибоко східне, неевропейське. Так араби вважають благословенною родину, в якій народилася розумово відстала дитина. Втім, чого хотіти в країні, де вирожденці, гомосексуалісти й педофіли сидять у парляменті, викладають у найпередовішому вузі, проводять музичні конкурси для дітей імени одного з себе й зображають із себе моралістів?
Чомусь пригадується Йорг Лянц фон Лібенфельз із його студіями расової деградації. Здорову білу людину силоміць примушують не лише толерувати психічну дефективність, але й вшановувати її як вищу за власну нормальність, визнану неважливою й непотрібною. Неактуальною. Такою, що не заслуговує на цікавість і повагу. Нормальна творчість не є комерційною й престижною. Її слід уникати й соромитися. Про неї не варто говорити в пристойному товаристві, а на критику вже не кожен наважиться. Виродження йде потоком. Виродження поставлене на конвейер. І вимога плазувати перед потворністю - одна з ознак кризи нашого часу.