Вольфганг Кортцфляйш: Хісторіанси - такі хісторіанси...
Коли історик відкриває сайт із назвою http://historians.in.ua/, він розраховує прочитати щось зі своєї спеціяльности, ознайомитися з модерними дискусіями, різними точками зору на одне проблемне питання, позиціями різних історичних шкіл, одне слово, зануритися у свій тісний і затишний професійний світ, а натомість надибує гомопропагандистський опус якоїсь перекладачки Вікторії Наріжної, присвячений нетолерантній, консервативній і традиціоналістичній свідомості немилих їй українців.
На її думку, "в такій ситуації аргументи логічно поступаються місцем риторичним плачам: «Як ви не можете зрозуміти, що займатися сексом з людиною своєї статі - протиприродно?!»... Ментальні процеси співбесідника здаються опоненту непроникними, непридатними до раціонального осягнення...".
І далі: "Аналогія з психічним розладом тут недаремна: модерне і постмодерне мислення оперують різними уявленнями про психічну норму. Метафорично кажучи, модерн - культура неврозу, а постмодерн - культура психозу. Звісно, це не буквальне перенесення; не йдеться про те, що всі носії модерного мислення мають невротичні риси, а всі носії постмодерного не бачать нічого дивного в поведінці людей, які страждають на шизофренію або одержимі параноїдальними фантазіями переслідування. Мова не про актуальні неврози та психози, а радше про певний тип організації уявлень про себе і реальність...
Добре зрозумілим є, чому постмодерна «психічна норма» не може бути інкорпорована у модерне мислення. Страх перед здійсненням «заборонених» бажань і породжена цим страхом невротична боротьба з ними не дозволяє прийняти змінну і пластичну ідентичність або релятивну мораль як «нормальні». Це добре ілюструється популярним гомофобним аргументом у суперечках довкола прав ЛГБТ: мовляв, поки вони не афішують свого способу життя і обмежуються стінами своєї спальні - я нічого проти не маю, але не треба тут на паради ходити і в кіно цілуватися. Тобто: поки гомосексуальні люди переживають сором і провину за свої «заборонені» бажання, так само, як це переживають люди «невротичної» свідомості, їхня гомосексуальність не має значення, адже важливо лише те, що вони залишаються в межах прийнятної для модерної культури «психічної норми». Та щойно вони ставлять під сумнів загальноприйняту картину реальності, загальне уявлення про «природну» даність, непорушність ґендерної та сексуальної ідентичності - себто, виявляють «психотичні» риси, - як прийняття стає неможливим. Прийняти їх такими - означає похитнути своє уявлення про «психічну норму», а значить, і певність у тому, що власна ідентичність та «нормальність» знаходяться у безпеці".
Наївний вітчизняний читач, необізнаний у тонкощах учень лівацьких сект, навіть не усвідомлює, що йому пропагують.
Ідеї не нові - власне, ще 1961 року колишній член Комуністичної партії Франції, психічно недужий гомосексуаліст Мішель Фуко звинуватив европейську цивілізацію в ізоляції божевільних, яка начебто була зумовлена соціяльно-економічними причинами, насамперед, потребою уникнути суспільних хвилювань і втримати експлуататорський соціяльний порядок. За «історичними» псевдодослідженнями, що їх нині нестримно пропагує в Україні Києво-Могилянська академія, він ховав власний панічний страх перед психіятрією й лікарями. У хворій уяві Фуко його брати по захворюваннях мозку були жертвами капіталістичної держави, що прагнула репресувати найбільш прогресивний і радикальний елемент, привчити експлуатованих до покори, а психічна норма - підступною вигадкою суспільства. Лікування він вважав насильством, тому 1971 року взяв участь у критиці психіятричних лікарень - Фуко в них побував, і йому не сподобалося. На його думку, всіх хворих треба випустити на волю.
Внесок Фуко в ліву ідеольогію й практику переоцінити важко. Справа в тому, що подавляюча більшість теоретиків марксизму, комуністичних партійних лідерів, будівничих і очільників соціялістичних держав, діячів лівого руху страждали на тяжкі психічні розлади й патології, були гомосексуалістами, педофілами, ексгібіціоністами, що викликало несприйняття їх нормальними людьми й опір суспільства, а викладач Коллеж де Франс нарешті знайшов шлях, як легітимізувати їх усіх і примусити "буржуазне суспільство" визнати дегенеративних комуністичних маніяків повноцінними. Якщо заважає психічна норма, то з нею треба пошвидше покінчити.
Дуже швидко ідеї Фуко були взяті на озброєння марксистськими вбивцями. Вся група комуністичних терористів RAF, яка захопила посольство в Стокгольмі 24 квітня 1975 року, цілком вийшла з "Соціялістичного колективу пацієнтів". Ця організація надавала допомогу психічно хворим людям і невротикам, критикувала традиційну психіятрію як "репресивну" і видавала "соціялістичний антипсихіятричний" журнал "Patienten - info". Ясна річ, поняття психічної нормальности нею гаряче відкидалося. "Соціялістичний колектив" виступав за скасування ієрархії у відносинах лікаря і пацієнта. Кожен пацієнт , що пройшов тримісячний курс терапії і брав участь у роботі теоретичних гуртків, міг сам проводити заняття з іншими пацієнтами. Стать, вік і соціальний стан не повинні були грати ролі. Існування хвороб не заперечувалося, та в них «соціялістичні пацієнти» бачили свого роду субверсивний акт, маркузіянську «велику відмову». Хворий не може працювати, не може правильно функціонувати відповідно до вимог буржуазного суспільства. Таким чином, душевнохворі прогресивніші за здорових. Публіцист Герд Кьоенен зазначав, що бачити в психічних відхиленнях свого роду приховану істину про суспільство цілком відповідало духові часу. Але в "Соціялістичному колективі пацієнтів" вважали, що насправді хворі всі люди, а здоров'я - це «біологістсько-фашистська маячня». Головний наголос в індивідуальній та груповій агітації (саме таким словом був замінений термін «терапія») робився на необхідність радикальних змін у суспільстві. «Зробимо з хвороби зброю!» - звучало їхнє найвідоміше гасло. І робили! Керівники "Соціялістичного колективу пацієнтів" - лікарі Вольфганг і Урсула Губер - під виглядом психіатричної допомоги навчали хворих рукопашного бою, методик контрпропаганди, виготовлення фальшивих документів та поводження зі зброєю та вибухівкою. А також провадили антидержавну пропаганду, викладаючи пацієнтам основи марксистської діялектики, сексології (!) й історії клясової боротьби. "Соціялістичний колектив" розглядав себе як політичну організацію. Прибічники Губера вбачали єдиний вихід для хворих у боротьбі з капіталізмом. Божевільні, що характерно, виявилися напрочуд податливим матеріялом для створення терористичної групи. Вони охоче сприймали всі заклики до повалення існуючого ладу. Виявивши причетність до терористичних актів, героїчна БНД розгромила "Колектив", заарештувала Губерів і ізолювала психічно хворих, чимало з яких виявилося вже невиліковними. Ті послідовники доктора Губера, котрі залишилися на волі, створили напівпідпільний "Інформцентр Червоного Народного Університету", який підтримав просовєтський філософ Жан-Поль Сартр, а потім і зовсім влилися до лав партизанів "Руху 2 червня".
Ідеї Губера досить швидко проникли й до країни, що субсидувала RAF, - Совєтського Союзу. Пригадаймо масненький жарт, що здорових людей не існує, а є лише необстежені. Це чудовий приклад того, як комуністичні підривні концепції закладаються в масову свідомість. Знищення поняття психічної, сексуальної, етичної норми є надзвичайно важливим для сучасних ліворадикалів. На тлі функціонування нині в Україні під крилом тієї ж Києво-Могилянської академії ліворадикальної «студентська профспілка» під назвою французьких колег RAF, той факт, що на історичному сайті, редагованому близькими до Могилянки українофобами Володимиром Маслійчуком і Андрєєм Портновим, відверто пропагуються ідеї «нових лівих», якось уже й не дивує. Зате вражає байдужість українського суспільства до проблеми зародження лівого радикалізму. Як показує гіркий досвід Білоруси, постсовєтські спецслужби й правоохоронні органи не готові до міської партизанської війни. Про створення фрайкорів теж не йдеться, позаяк влада має низький авторитет і ніяк не здатна повністю перейти до консервативної ідеольогії, тим часом так звана «опозиція» в Україні становить собою несподівано природну спілку соціялістів, агресивних ліволібералів і націонал-большевиків, тобто потенційно є здатною підтримати певні, вигідні їй сегменти лівого терору. Спектр лівої пропаганди загрозливо широкий - від ленінізму до нових модифікацій, натомість протидія їй є мізерною й напівзабороненою. Що робитиме пересічний українець, якщо його літні батьки загинуть від вибуху в супермаркеті, покликаного покінчити зі «споживацтвом», якщо його жінку візьмуть у заручники протестанти проти повалення соціялістичного диктаторського режиму в Сирії, якщо в його дитину влучить куля антикапіталістичного експропріятора?