Костянтин Рахно. Відгук на дисертацію Галини Істоміної «Мистецтво народної кераміки Волині»
Рахно Костянтин. [Відгук на:] Галина Істоміна. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ століть: (типологія, стилістика, художні особливості)// Бібліографія українського гончарства. 2008: Національний науковий щорічник. - Опішне: Українське народознавство, 2012. - Вип. 10. - С. 301-206.
Стародавня земля Волині здавна притягує увагу письменників, поетів, істориків, етнологів і мистецтвознавців. Тому поява дисертації керамолога й мистецтвознавця Галини Істоміної «Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ століть: (типологія, стилістика, художні особливості)» (2007) [4] є цілком закономірною.
Об’єктом дослідження є «народна кераміка Волині як самобутнє мистецьке явище в контексті історичних умов і світоглядних уявлень гончарів» [4, с. 2]. Таку постановку питання слід, поза всяким сумнівом, розцінювати як сміливу й актуальну.
Географічні рамки окреслює вступ. Волинь у роботі досить правильно визначається як «територія басейну верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу, яка охоплює південні райони теперішніх Волинської, Рівненської, південно-західні - Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей» [4, с. 2]. Проте цьому протирічить подальше твердження, що «Волинська зона гончарних осередків простяглася довгою смугою від Володимира і Луцька через Острог і Кременець, Ізяслав, Шепетівку до Троянова на Житомирщині» [4, с. 2].
Етнологічні матеріали дійсно дають достатню підставу для виділення Волині як окремого етнографічного району [5, с. 27]. Його територія на сьогодні визначається етнокультурними особливостями та межами поширення волинського діалекту. Він займає територію Володимир-Волинського (південної частини), Іваничівського, Локачинського (за винятком кількох сіл на північ від шляху з Володимира на Луцьк), Луцького районів Волинської області, Млинівського, Дубенського, Рівненського, Острозького, Здолбунівського, Радивилівського, Гощанського, Корецького районів Рівненської, Кам’янко-Бузького, Сокальського, Радехівського Львівської, Крем’янецького, Збаразького, Шумського, Ланівецького районів Тернопільської, Ізяславського, Білогірського, Старокостянтинівського, Славутського районів Хмельницької та Любарського, Новоград-Волинського, Володар-Волинського і частини Чуднівського районів Житомирської [3, с. 3-4]. Проте згаданий гончарний осередок Троянів знаходиться у Житомирському районі й перебуває поза межами етнографічної Волині. Це не Волинь, а Середнє Полісся, до якого якраз і входить північна частина Житомирської та Київської областей [5, с. 28]. Те саме стосується й містечка Шепетівки - районного центру Хмельницької області. Обидва осередки традиційно розглядаються у мистецтвознавчих працях як належні до Полісся [7, с. 82-83]. Така плутанина з визначенням меж Волині завжди виникає тоді, коли науковці часто вдаються до використання аматорських напрацювань краєзнавців [3, с. 5]. Звичайно, етнографічне районування багато в чому є умовним, воно може й повинне уточнюватися на конкретних матеріалах, однак якщо таке завдання дослідником не ставилося, то йому краще пристати на думку фахівців.
В роботі говориться про «регіони» [4, с. 15], однак в етнології за основну одиницю поділу здебільшого береться «район», звичайно, не в адміністративно-територіальному значенні, а як визначення ареалу поширення, локалізації певної етнографічної специфіки. Назва «район» найбільше прийнятна ще й тому, що вона вже має певну традицію подібного застосування в практиці давніших і новочасних дослідників [5, с. 25].
У першому розділі дисертації розглядаються джерела, методи дослідження та історіографія. На превеликий жаль, в останній жодним словом не згадані експедиції на Волинь і сусіднє Полісся Комплексного загону із вивчення гончарства лабораторії «Історія кераміки» Інституту археології Академії наук СРСР під проводом керамолога Олександра [с. 301]Бобринського, співробітників Інституту слов’янознавства й балканістики Академії наук СРСР на чолі з Микитою Толстим. Однак особливо дивує відсутність будь-яких згадок про багаторічні експедиційні дослідження Полісько-Волинського народознавчого центру та Інституту культурної антропології, очолюваних відомим етнологом і культурологом Віктором Давидюком. Адже вони, зокрема, «Волиняна - 2003», порушували, серед іншого, коло питань, пов’язаних із гончарством та гончарними виробами Волині [3].
Історичний аспект мистецтва гончарів Волині, на якому наголошується у другому розділі своєї роботи, поза всяким сумнівом, дуже важливий. Правильно вказується, що витоки місцевих гончарних традицій беруть початок з доби неоліту. «Для волинської кераміки культур неоліту характерні геометричні візерунки, де головна роль належить крапці та лінії. Посудини біконічної форми на Волині з’являються в ІІІ тис. до н.е. у культурах енеолітичної епохи». Слідом за археологами стверджується, що витоки декорування посуду ангобами на Волині сягають часів доби мідно-кам’яного віку, а саме лендельської культури [4, с. 5], далі не конкретизуючи, і зовсім даремно. Саме тут мистецтвознавці мають простір для своїх студій. На думку окремих дослідників, у матеріальній культурі Волині, найдавнішим ідентифікатором якої виступає кераміка, дійсно простежуються традиції лендельської культури та культури лійчастого посуду. Меншого поширення на західній частині Волині набули кулясті форми, відомі з часів оселення тут племен культури кулястих амфор. Вони утвердилися згодом у традиціях зарубинецької культури (III століття до н.е. - II століття н.е.). Зарубинецькі племена займалися переважно скотарством, і західна Волинь через те не привабила їх - поруч знаходилися багатші на воду, а відтак і на траву території Полісся. Однак у центральній та східній частині Волині в димленій лискованій кераміці переважають кулясті форми. Дослідники не беруться стверджувати факту прямої кореляції, але ця зміна керамічних форм відбувається на межі поширення саме лендельської культури. Кераміка лійчастої форми з вишуканим вухом, уперше засвідчена в околицях Зимна у культурних шарах лійчастого посуду, виявляє себе спочатку в тшинецько-комарівській культурі, згодом у культурі Лука Врублевецька і насамкінець у кераміці IX століття, пов’язаній із культурою Лука Райковецька. Неперервність гончарних традицій спостерігається, як гадають етнологи, і в пізніші часи. У західній частині тут переважає широкогорлий посуд плавних форм, окреслений у тшинецько-комарівських традиціях. У центральних і східних районах домінують кулясто-лійчасті форми, які, вочевидь, можна потрактовувати як сплав традицій культур лійчастого посуду та кулястих амфор, а також кулясто-циліндричної форми, притаманної зарубинецькій культурі, де риси культури кулястих амфор не менш помітні. Декоративні традиції кераміки, за спостереженням дослідників, були нерозривно пов’язані з аналогічними в народному вбранні. В оздобленні сорочок волинян легко вгадується культурна спадщина стрижівської культури - ті ж шнурові орнаменти, горизонтально розміщені в верхній частині узору та вертикально в нижній. Спадкоємність рослинного орнаменту, вочевидь, пізніша на цій території і може бути, на думку дослідників, пов’язана із прийшлими сюди з Поділля чорнолісцями [3, с. 66-67]. В роботі теж констатується, що форми посуду зарубинецької культури близькі до форм народного посуду ХІХ століття [4, с. 6], проте цим і обмежується. Не простежується докладно історична типологія форм, декорування та інші художні особливості виробів. Однак саме це є предметом дослідження.
Про можливі культурні впливи фракійців, кельтів чи іранців не говориться. Перебування земель Волині й Полісся у складі Готської держави мистецтвознавці теж стабільно не [с. 302]помічають. Аморфний «ранньослов’янський період», який мав би бути замінений конкретним історичним датуванням та вказівкою на державність племінних союзів антів, а потім волинян, бужан і дулібів писемних джерел, змінюється «часами існування Київської Русі». Навіть не згадане Галицько-Волинське князівство. Потім мовиться про датоване, але позбавлене якогось етнічного чи політичного уточнення «гончарство XIV - початку XVI ст.» та час «упродовж XVII - XVIII ст.» [4, с. 6]. Насправді у першому випадку мало б ітися про Велике князівство Литовське, Руське та Жмудське, а в другому відповідно про Річ Посполиту - два державних утворення, які відіграли далеко не останню роль у формуванні української культури.
Натомість, економічна історія й політичні перипетії ХІХ-ХХ століть розрослися в суто мистецтвознавчій роботі до обсягів, яких однозначно не повинно було там бути. Досліджуються, зрештою, не наслідки роз’єднання Волині і навіть не суспільні умови розвитку гончарного ремесла, а мистецькі особливості кераміки. Варто було б максимально відійти від обговорення війн, колективізації, репресій, податкового тиску, державного контролю та повністю віддати місце під розгляд того, коли виникли, як розвинулися і чому закріпилися ті чи інші ознаки, які стали притаманними саме для гончарних осередків Волині. Також приділяється забагато уваги життєписам гончарів. Звичайно, це дуже гарно й важливо, що «за спогадами... виявлено нові відомості про гончарство Волині та його творців» [4, с. 5], але не гончарські біографії чи генеалогії є об’єктом дослідження. Про них можна написати окрему наукову статтю, та для досліджуваної теми вона не матиме вирішального значення. Навряд чи завданням дисертації, присвяченої типології, стилістиці, художнім особливостям глиняних виробів, може бути «ввести до наукового обігу імена народних майстрів, маловідомі гончарні осередки Волині, професійну лексику, спогади гончарів-старожилів, які відтворюють призабуті сторінки історії гончарства» [4, с. 2]. Традиційну кераміку Волині слід розглядати за допомогою етнографічних і мистецтвознавчих методів дослідження, а не «через призму спогадів народних майстрів» [4, с. 2]. «Термінологічні ознаки» [4, с. 13] теж краще залишити для окремої розвідки. Вони виходять за межі як анонсованої теми роботи, так і мистецтвознавства взагалі. Зважаючи на текст реферату, дослідження можна охарактеризувати скоріше як краєзнавче, ніж як мистецтвознавче.
На жаль, говорячи про волинських гончарів, ніде не уточнюється, чи всі вони були етнічними українцями, чи траплялися серед них представники інших національностей. Мимохідь говориться про «впливи сусідніх регіонів і держав» [4, с. 13], проте вони не конкретизуються. Про які саме регіони й держави йдеться, теж ніде не говориться. У висновках стверджується, що порівняльний аналіз дозволив простежити взаємовпливи традицій гончарства Волині, Поділля, Західного Полісся [4, с. 15]. Якщо Західне Полісся України тут перебуває цілком доречно, то щодо Поділля однозначно треба було б уточнити, що йдеться саме про Західне Поділля, яке межує з Волинню. Перенесення до етнографічного районування прийнятого в літературі поділу Поділля на Східне та Західне мотивується певними внутрішньорегіональними особливостями культури й побуту. Загалом їхня територія збігається із локалізацією подільських говірок [5, с. 28]. Зрозуміло, що гончарство окремих осередків Східного Поділля досліджене непогано, але це ще не дає підстав для пошуку їхніх взаємовпливів з Волинню. Також перспективними у цьому відношенні були б сусідні Мале й Середнє Полісся, Опілля, Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся Білорусі.[с. 303]
Третій розділ дисертації присвячений технології виготовлення та декорування народної кераміки Волині. Він теж має доволі віддалений стосунок до зазначеної теми, адже йдеться про речі, які мають досліджувати етнологи й керамологи, а не мистецтвознавці. Деякі наявні в ньому твердження виглядають дискусійними. Зокрема, стверджується, начебто «з перших етапів підготовки сировини процес технології виготовлення народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ ст. регламентувався релігійними (християнськими) світоглядними уявленнями й віруваннями гончарів» [4, с. 8]. На підтвердження цієї тези наводиться той факт, що «роботу за гончарним кругом вони завжди розпочинали, перехрестившись, словами «Господи допоможи» [4, с. 8]. Але формування виробів на крузі не належить до перших етапів підготовки сировини. Тут мало б ітися про видобування глини і подальші операції з нею. Наведений факт натомість стосується зовсім іншого етапу праці. До того ж, йдеться не про повір’я, а про звичайне благословення перед початком роботи, яке поза контекстом ремісничої обрядовості не можна вважати специфічно гончарським. Більше того, є переконливі підстави стверджувати, що воно не відображає жодних християнських світоглядних уявлень і вірувань. Такі молитовні формули слов’ян - і розгорнуті, і короткі - звернені до Бога, і виражені нібито у християнській формі, але вважати їх тільки християнськими за походженням не можна, хоча б пам’ятаючи про те, що в язичницько-християнському синкретизмі народних вірувань основна ідея завжди була архаїчна, незалежно від форми. Ці примовляння абсолютно тотожні за структурою найдавнішій відомій молитві слов’ян, скоріше за все, східних, що міститься в арабських джерелах ІХ - початку Х століття, в ібн Русте й Гардізі, і є повністю язичницькою, до того ж, на думку дослідників, зверненою до «творця блискавок», згаданого Прокопієм з Кесарії у VI столітті [1, с. 137]. Дані з царини етнографії гончарства виглядають дещо зайвими в мистецтвознавчій праці.
Четвертий і п’ятий розділи присвячені відповідно типології народних керамічних виробів та художньо-стилістичним особливостям народної кераміки Волині. Було б значно краще, якби вони були основними, зосереджували на собі увагу фахівців і комбінувалися з історико-археологічними даними. Тоді, можливо, вдалося б уникнути деяких сумнівних тверджень та висновків. Так, наприклад, впевнено стверджується, що «миски з отворами на денцях та боках (друшляки, цідильники) виконували виключно ужиткову функцію - застосовувалися для відціжування страв» [4, с. 9]. Жодних аргументів на користь такого рішучого відмежування не наводиться, повторюючи цю думку ще раз: «Друшляки були різновидом кухонного посуду, виконували утилітарну функцію, тому вони, як правило, не декорувалися. Полива на друшляках слугувала не як оздоба, а як захисне покриття» [4, с. 11]. Однак переконаним у винятково утилітарному призначенні цідильників та друшляків насправді бути дуже важко. Хоча б і тому, що в традиційній культурі не існувало чіткого розподілу функцій предмета на сакральні й профанні. Річ могла використовуватися як ужиткова, за своїм прямим призначенням, однак цей її ужиток отримував певне світоглядне осмислення або виступав елементом культу. До того ж у стародавніх індоєвропейських цивілізаціях цідилка була одним з найважливіших знарядь ритуалу виготовлення обрядового хмільного напою соми, а відціжування-очищення - найважливішою його частиною, значення якої не вичерпувалося виключно технологічним аспектом отримання цього напою. Оскільки пиття культового напою сприяло сублімації духу суб’єкта пиття - від богів до жерців і профанічних учасників [с. 304]ритуалу: все поверхневе, речово-матеріальне, низьке, гадане ніби відціжується, і очищений дух прямує вгору, до істинного. У Рігведі сто разів ужита назва цідилки pavítra- від дієлова pū- «очищати» з інструментальним суфіксом -tra, буквально «очисник», а чотири рази ця посудина синонімічно зветься pavitár-. Згадуються також дрібні отвори у цідилці для соми (áņva-) [10, с. 507]. Деякі археологи, знаходячи мископодібні вироби з отворами в денцях, визначають їх як предмети якихось ритуальних церемоній, подібних до ведійського обряду очищення священного напою соми для жертвоприношення [2, с. 112]. Це важливо, оскільки глиняний посуд стародавніх археологічних культур України дуже часто має прямі індоарійські відповідності, а зародження культу хмільних напоїв іноді прямо пов’язується з українськими старожитностями [12, с. 404-433; 6]. І до Волині індологічні студії мають прямий стосунок, оскільки саме там, на думку сходознавців, простежуються численні мовні й світоглядні паралелі з індоарійцями [8, с. 39-57, 204-209]. На дані індоарійських джерел етнологи впевнено покликаються, студіюючи стародавній одяг Волині [11, с. 13-17, 178].
Автореферат дисертації демонструє чимало хибної термінології, дивних висновків та відверто поетичних речень, невідповідних науковому стилеві. Зокрема, з нього можна довідатися, що «гончарство Волині має яскраво виражені художні традиції» [4, с. 12], що «становлення гончарства регіону відбувалося без зовнішнього втручання «згори» (?)» [4, с. 5], що існував «перснеподібний посуд» [4, с. 10], що спогади «народних майстрів-старожилів» є «втіленням духовної спадщини століть» [4, с. 5], а «віками відшліфований художній смак спадкоємних гончарів не дозволяє їм засвоїти впливи «кітчу», еклектики» [4, с. 7].
Втім, висловлені зауваження не перекреслюють того, що зроблено дослідницею у галузі студіювання гончарства Волині, особливо його усної історії. Зафіксовані і впроваджені нею в науковий обіг матеріали заслуговують на неабияку похвалу, бо це дуже велика праця. Дослідження гончарного ремесла Північної України продовжується, що не може не радувати. Однак слід було приділити більше уваги археологічному минулому. На основі встановлених генетичних зв’язків та пізніших нашарувань можна було б вичерпно дослідити типологію і художні особливості глиняних виробів Волині, ствердити їхню стильову єдність у межах етнографічного району, показати спільність чи відмінність із прилеглими територіями. Та, на жаль, предмет дослідження виражений всього лише в двох останніх розділах із п’яти. Завдяки жорсткому обмеженню часовими рамками, саме ті історичні обставини, що зробили народне гончарство Волині самобутнім мистецьким явищем, тобто археологічні культури минувшини, в яких коріняться витоки форм, декору, асортименту глиняних виробів, опинилися поза дослідженням, а світоглядні уявлення, пов’язані з гончарюванням, не були розкриті. Проте, як нагадує відомий вітчизняний письменник та мислитель Вадим Пепа, «священний обов’язок української національної науки - простежити за золотою ниттю пов’язі археологічних культур від найпервиннішого горизонту й до часів історичних» [9, с. 11]. Інакше втрачається можливість повноцінно пізнати той чи інший локальний вияв національної гончарної традиції українців.[с. 305]
1. Бернштам Т.А. Молодежь в обрядовой жизни русской общины ХІХ - начала ХХ в. - Москва: Наука, 1988. - 280 с.
2. Воробьева М.Г. Керамика // Кой-Крылган-кала - памятник культуры древнего Хорезма IV в. до н.э. - IV в. н.э. - Москва: Наука, 1967. - С. 102-131.
3. Давидюк Віктор. Етнологічний нарис Волині. За матеріалами експедиції Полісько-Волинського народознавчого центру „Волиняна - 2003”. - Луцьк: Інститут культурної антропології, 2005. - 70 с.
4. Істоміна Галина Валентинівна. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ століть (типологія, стилістика, художні особливості). 17.00.06 - декоративне і прикладне мистецтво. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. - Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. - 20 с.
5. Кирчів Роман. Із фольклорних регіонів України: Нариси й статті. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 2002. - 352 с.
6. Кульбака Володимир, Качур Віктор. Соматичні культи бронзового віку півдня Східної Європи. - Маріуполь: ПГТУ, 1998. - 60 с.
7. Лащук Юрій. Народне мистецтво Українського Полісся. - Львів: Каменяр, 1992. - 136 с.
8. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. - Київ: Просвіта, 2001. - 288 с.
9. Пепа Вадим. Україна в дзеркалі тисячоліть. - Київ: Просвіта, 2006. - 344 с.
10. Ригведа. Мандалы V - VIII. - Москва: Наука, 1995. - 745 с.
11. Стельмащук Галина. Давнє вбрання на Волині: Етнографічно-мистецтвознавче дослідження. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. - 280 с.
12. Шилов Ю.А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. - Киев: СИНТО, 1995. - 744 с.[с. 306]
Стародавня земля Волині здавна притягує увагу письменників, поетів, істориків, етнологів і мистецтвознавців. Тому поява дисертації керамолога й мистецтвознавця Галини Істоміної «Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ століть: (типологія, стилістика, художні особливості)» (2007) [4] є цілком закономірною.
Об’єктом дослідження є «народна кераміка Волині як самобутнє мистецьке явище в контексті історичних умов і світоглядних уявлень гончарів» [4, с. 2]. Таку постановку питання слід, поза всяким сумнівом, розцінювати як сміливу й актуальну.
Географічні рамки окреслює вступ. Волинь у роботі досить правильно визначається як «територія басейну верхів’я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу, яка охоплює південні райони теперішніх Волинської, Рівненської, південно-західні - Житомирської, північну смугу Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей» [4, с. 2]. Проте цьому протирічить подальше твердження, що «Волинська зона гончарних осередків простяглася довгою смугою від Володимира і Луцька через Острог і Кременець, Ізяслав, Шепетівку до Троянова на Житомирщині» [4, с. 2].
Етнологічні матеріали дійсно дають достатню підставу для виділення Волині як окремого етнографічного району [5, с. 27]. Його територія на сьогодні визначається етнокультурними особливостями та межами поширення волинського діалекту. Він займає територію Володимир-Волинського (південної частини), Іваничівського, Локачинського (за винятком кількох сіл на північ від шляху з Володимира на Луцьк), Луцького районів Волинської області, Млинівського, Дубенського, Рівненського, Острозького, Здолбунівського, Радивилівського, Гощанського, Корецького районів Рівненської, Кам’янко-Бузького, Сокальського, Радехівського Львівської, Крем’янецького, Збаразького, Шумського, Ланівецького районів Тернопільської, Ізяславського, Білогірського, Старокостянтинівського, Славутського районів Хмельницької та Любарського, Новоград-Волинського, Володар-Волинського і частини Чуднівського районів Житомирської [3, с. 3-4]. Проте згаданий гончарний осередок Троянів знаходиться у Житомирському районі й перебуває поза межами етнографічної Волині. Це не Волинь, а Середнє Полісся, до якого якраз і входить північна частина Житомирської та Київської областей [5, с. 28]. Те саме стосується й містечка Шепетівки - районного центру Хмельницької області. Обидва осередки традиційно розглядаються у мистецтвознавчих працях як належні до Полісся [7, с. 82-83]. Така плутанина з визначенням меж Волині завжди виникає тоді, коли науковці часто вдаються до використання аматорських напрацювань краєзнавців [3, с. 5]. Звичайно, етнографічне районування багато в чому є умовним, воно може й повинне уточнюватися на конкретних матеріалах, однак якщо таке завдання дослідником не ставилося, то йому краще пристати на думку фахівців.
В роботі говориться про «регіони» [4, с. 15], однак в етнології за основну одиницю поділу здебільшого береться «район», звичайно, не в адміністративно-територіальному значенні, а як визначення ареалу поширення, локалізації певної етнографічної специфіки. Назва «район» найбільше прийнятна ще й тому, що вона вже має певну традицію подібного застосування в практиці давніших і новочасних дослідників [5, с. 25].
У першому розділі дисертації розглядаються джерела, методи дослідження та історіографія. На превеликий жаль, в останній жодним словом не згадані експедиції на Волинь і сусіднє Полісся Комплексного загону із вивчення гончарства лабораторії «Історія кераміки» Інституту археології Академії наук СРСР під проводом керамолога Олександра [с. 301]Бобринського, співробітників Інституту слов’янознавства й балканістики Академії наук СРСР на чолі з Микитою Толстим. Однак особливо дивує відсутність будь-яких згадок про багаторічні експедиційні дослідження Полісько-Волинського народознавчого центру та Інституту культурної антропології, очолюваних відомим етнологом і культурологом Віктором Давидюком. Адже вони, зокрема, «Волиняна - 2003», порушували, серед іншого, коло питань, пов’язаних із гончарством та гончарними виробами Волині [3].
Історичний аспект мистецтва гончарів Волині, на якому наголошується у другому розділі своєї роботи, поза всяким сумнівом, дуже важливий. Правильно вказується, що витоки місцевих гончарних традицій беруть початок з доби неоліту. «Для волинської кераміки культур неоліту характерні геометричні візерунки, де головна роль належить крапці та лінії. Посудини біконічної форми на Волині з’являються в ІІІ тис. до н.е. у культурах енеолітичної епохи». Слідом за археологами стверджується, що витоки декорування посуду ангобами на Волині сягають часів доби мідно-кам’яного віку, а саме лендельської культури [4, с. 5], далі не конкретизуючи, і зовсім даремно. Саме тут мистецтвознавці мають простір для своїх студій. На думку окремих дослідників, у матеріальній культурі Волині, найдавнішим ідентифікатором якої виступає кераміка, дійсно простежуються традиції лендельської культури та культури лійчастого посуду. Меншого поширення на західній частині Волині набули кулясті форми, відомі з часів оселення тут племен культури кулястих амфор. Вони утвердилися згодом у традиціях зарубинецької культури (III століття до н.е. - II століття н.е.). Зарубинецькі племена займалися переважно скотарством, і західна Волинь через те не привабила їх - поруч знаходилися багатші на воду, а відтак і на траву території Полісся. Однак у центральній та східній частині Волині в димленій лискованій кераміці переважають кулясті форми. Дослідники не беруться стверджувати факту прямої кореляції, але ця зміна керамічних форм відбувається на межі поширення саме лендельської культури. Кераміка лійчастої форми з вишуканим вухом, уперше засвідчена в околицях Зимна у культурних шарах лійчастого посуду, виявляє себе спочатку в тшинецько-комарівській культурі, згодом у культурі Лука Врублевецька і насамкінець у кераміці IX століття, пов’язаній із культурою Лука Райковецька. Неперервність гончарних традицій спостерігається, як гадають етнологи, і в пізніші часи. У західній частині тут переважає широкогорлий посуд плавних форм, окреслений у тшинецько-комарівських традиціях. У центральних і східних районах домінують кулясто-лійчасті форми, які, вочевидь, можна потрактовувати як сплав традицій культур лійчастого посуду та кулястих амфор, а також кулясто-циліндричної форми, притаманної зарубинецькій культурі, де риси культури кулястих амфор не менш помітні. Декоративні традиції кераміки, за спостереженням дослідників, були нерозривно пов’язані з аналогічними в народному вбранні. В оздобленні сорочок волинян легко вгадується культурна спадщина стрижівської культури - ті ж шнурові орнаменти, горизонтально розміщені в верхній частині узору та вертикально в нижній. Спадкоємність рослинного орнаменту, вочевидь, пізніша на цій території і може бути, на думку дослідників, пов’язана із прийшлими сюди з Поділля чорнолісцями [3, с. 66-67]. В роботі теж констатується, що форми посуду зарубинецької культури близькі до форм народного посуду ХІХ століття [4, с. 6], проте цим і обмежується. Не простежується докладно історична типологія форм, декорування та інші художні особливості виробів. Однак саме це є предметом дослідження.
Про можливі культурні впливи фракійців, кельтів чи іранців не говориться. Перебування земель Волині й Полісся у складі Готської держави мистецтвознавці теж стабільно не [с. 302]помічають. Аморфний «ранньослов’янський період», який мав би бути замінений конкретним історичним датуванням та вказівкою на державність племінних союзів антів, а потім волинян, бужан і дулібів писемних джерел, змінюється «часами існування Київської Русі». Навіть не згадане Галицько-Волинське князівство. Потім мовиться про датоване, але позбавлене якогось етнічного чи політичного уточнення «гончарство XIV - початку XVI ст.» та час «упродовж XVII - XVIII ст.» [4, с. 6]. Насправді у першому випадку мало б ітися про Велике князівство Литовське, Руське та Жмудське, а в другому відповідно про Річ Посполиту - два державних утворення, які відіграли далеко не останню роль у формуванні української культури.
Натомість, економічна історія й політичні перипетії ХІХ-ХХ століть розрослися в суто мистецтвознавчій роботі до обсягів, яких однозначно не повинно було там бути. Досліджуються, зрештою, не наслідки роз’єднання Волині і навіть не суспільні умови розвитку гончарного ремесла, а мистецькі особливості кераміки. Варто було б максимально відійти від обговорення війн, колективізації, репресій, податкового тиску, державного контролю та повністю віддати місце під розгляд того, коли виникли, як розвинулися і чому закріпилися ті чи інші ознаки, які стали притаманними саме для гончарних осередків Волині. Також приділяється забагато уваги життєписам гончарів. Звичайно, це дуже гарно й важливо, що «за спогадами... виявлено нові відомості про гончарство Волині та його творців» [4, с. 5], але не гончарські біографії чи генеалогії є об’єктом дослідження. Про них можна написати окрему наукову статтю, та для досліджуваної теми вона не матиме вирішального значення. Навряд чи завданням дисертації, присвяченої типології, стилістиці, художнім особливостям глиняних виробів, може бути «ввести до наукового обігу імена народних майстрів, маловідомі гончарні осередки Волині, професійну лексику, спогади гончарів-старожилів, які відтворюють призабуті сторінки історії гончарства» [4, с. 2]. Традиційну кераміку Волині слід розглядати за допомогою етнографічних і мистецтвознавчих методів дослідження, а не «через призму спогадів народних майстрів» [4, с. 2]. «Термінологічні ознаки» [4, с. 13] теж краще залишити для окремої розвідки. Вони виходять за межі як анонсованої теми роботи, так і мистецтвознавства взагалі. Зважаючи на текст реферату, дослідження можна охарактеризувати скоріше як краєзнавче, ніж як мистецтвознавче.
На жаль, говорячи про волинських гончарів, ніде не уточнюється, чи всі вони були етнічними українцями, чи траплялися серед них представники інших національностей. Мимохідь говориться про «впливи сусідніх регіонів і держав» [4, с. 13], проте вони не конкретизуються. Про які саме регіони й держави йдеться, теж ніде не говориться. У висновках стверджується, що порівняльний аналіз дозволив простежити взаємовпливи традицій гончарства Волині, Поділля, Західного Полісся [4, с. 15]. Якщо Західне Полісся України тут перебуває цілком доречно, то щодо Поділля однозначно треба було б уточнити, що йдеться саме про Західне Поділля, яке межує з Волинню. Перенесення до етнографічного районування прийнятого в літературі поділу Поділля на Східне та Західне мотивується певними внутрішньорегіональними особливостями культури й побуту. Загалом їхня територія збігається із локалізацією подільських говірок [5, с. 28]. Зрозуміло, що гончарство окремих осередків Східного Поділля досліджене непогано, але це ще не дає підстав для пошуку їхніх взаємовпливів з Волинню. Також перспективними у цьому відношенні були б сусідні Мале й Середнє Полісся, Опілля, Холмщина, Підляшшя, Західне Полісся Білорусі.[с. 303]
Третій розділ дисертації присвячений технології виготовлення та декорування народної кераміки Волині. Він теж має доволі віддалений стосунок до зазначеної теми, адже йдеться про речі, які мають досліджувати етнологи й керамологи, а не мистецтвознавці. Деякі наявні в ньому твердження виглядають дискусійними. Зокрема, стверджується, начебто «з перших етапів підготовки сировини процес технології виготовлення народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ ст. регламентувався релігійними (християнськими) світоглядними уявленнями й віруваннями гончарів» [4, с. 8]. На підтвердження цієї тези наводиться той факт, що «роботу за гончарним кругом вони завжди розпочинали, перехрестившись, словами «Господи допоможи» [4, с. 8]. Але формування виробів на крузі не належить до перших етапів підготовки сировини. Тут мало б ітися про видобування глини і подальші операції з нею. Наведений факт натомість стосується зовсім іншого етапу праці. До того ж, йдеться не про повір’я, а про звичайне благословення перед початком роботи, яке поза контекстом ремісничої обрядовості не можна вважати специфічно гончарським. Більше того, є переконливі підстави стверджувати, що воно не відображає жодних християнських світоглядних уявлень і вірувань. Такі молитовні формули слов’ян - і розгорнуті, і короткі - звернені до Бога, і виражені нібито у християнській формі, але вважати їх тільки християнськими за походженням не можна, хоча б пам’ятаючи про те, що в язичницько-християнському синкретизмі народних вірувань основна ідея завжди була архаїчна, незалежно від форми. Ці примовляння абсолютно тотожні за структурою найдавнішій відомій молитві слов’ян, скоріше за все, східних, що міститься в арабських джерелах ІХ - початку Х століття, в ібн Русте й Гардізі, і є повністю язичницькою, до того ж, на думку дослідників, зверненою до «творця блискавок», згаданого Прокопієм з Кесарії у VI столітті [1, с. 137]. Дані з царини етнографії гончарства виглядають дещо зайвими в мистецтвознавчій праці.
Четвертий і п’ятий розділи присвячені відповідно типології народних керамічних виробів та художньо-стилістичним особливостям народної кераміки Волині. Було б значно краще, якби вони були основними, зосереджували на собі увагу фахівців і комбінувалися з історико-археологічними даними. Тоді, можливо, вдалося б уникнути деяких сумнівних тверджень та висновків. Так, наприклад, впевнено стверджується, що «миски з отворами на денцях та боках (друшляки, цідильники) виконували виключно ужиткову функцію - застосовувалися для відціжування страв» [4, с. 9]. Жодних аргументів на користь такого рішучого відмежування не наводиться, повторюючи цю думку ще раз: «Друшляки були різновидом кухонного посуду, виконували утилітарну функцію, тому вони, як правило, не декорувалися. Полива на друшляках слугувала не як оздоба, а як захисне покриття» [4, с. 11]. Однак переконаним у винятково утилітарному призначенні цідильників та друшляків насправді бути дуже важко. Хоча б і тому, що в традиційній культурі не існувало чіткого розподілу функцій предмета на сакральні й профанні. Річ могла використовуватися як ужиткова, за своїм прямим призначенням, однак цей її ужиток отримував певне світоглядне осмислення або виступав елементом культу. До того ж у стародавніх індоєвропейських цивілізаціях цідилка була одним з найважливіших знарядь ритуалу виготовлення обрядового хмільного напою соми, а відціжування-очищення - найважливішою його частиною, значення якої не вичерпувалося виключно технологічним аспектом отримання цього напою. Оскільки пиття культового напою сприяло сублімації духу суб’єкта пиття - від богів до жерців і профанічних учасників [с. 304]ритуалу: все поверхневе, речово-матеріальне, низьке, гадане ніби відціжується, і очищений дух прямує вгору, до істинного. У Рігведі сто разів ужита назва цідилки pavítra- від дієлова pū- «очищати» з інструментальним суфіксом -tra, буквально «очисник», а чотири рази ця посудина синонімічно зветься pavitár-. Згадуються також дрібні отвори у цідилці для соми (áņva-) [10, с. 507]. Деякі археологи, знаходячи мископодібні вироби з отворами в денцях, визначають їх як предмети якихось ритуальних церемоній, подібних до ведійського обряду очищення священного напою соми для жертвоприношення [2, с. 112]. Це важливо, оскільки глиняний посуд стародавніх археологічних культур України дуже часто має прямі індоарійські відповідності, а зародження культу хмільних напоїв іноді прямо пов’язується з українськими старожитностями [12, с. 404-433; 6]. І до Волині індологічні студії мають прямий стосунок, оскільки саме там, на думку сходознавців, простежуються численні мовні й світоглядні паралелі з індоарійцями [8, с. 39-57, 204-209]. На дані індоарійських джерел етнологи впевнено покликаються, студіюючи стародавній одяг Волині [11, с. 13-17, 178].
Автореферат дисертації демонструє чимало хибної термінології, дивних висновків та відверто поетичних речень, невідповідних науковому стилеві. Зокрема, з нього можна довідатися, що «гончарство Волині має яскраво виражені художні традиції» [4, с. 12], що «становлення гончарства регіону відбувалося без зовнішнього втручання «згори» (?)» [4, с. 5], що існував «перснеподібний посуд» [4, с. 10], що спогади «народних майстрів-старожилів» є «втіленням духовної спадщини століть» [4, с. 5], а «віками відшліфований художній смак спадкоємних гончарів не дозволяє їм засвоїти впливи «кітчу», еклектики» [4, с. 7].
Втім, висловлені зауваження не перекреслюють того, що зроблено дослідницею у галузі студіювання гончарства Волині, особливо його усної історії. Зафіксовані і впроваджені нею в науковий обіг матеріали заслуговують на неабияку похвалу, бо це дуже велика праця. Дослідження гончарного ремесла Північної України продовжується, що не може не радувати. Однак слід було приділити більше уваги археологічному минулому. На основі встановлених генетичних зв’язків та пізніших нашарувань можна було б вичерпно дослідити типологію і художні особливості глиняних виробів Волині, ствердити їхню стильову єдність у межах етнографічного району, показати спільність чи відмінність із прилеглими територіями. Та, на жаль, предмет дослідження виражений всього лише в двох останніх розділах із п’яти. Завдяки жорсткому обмеженню часовими рамками, саме ті історичні обставини, що зробили народне гончарство Волині самобутнім мистецьким явищем, тобто археологічні культури минувшини, в яких коріняться витоки форм, декору, асортименту глиняних виробів, опинилися поза дослідженням, а світоглядні уявлення, пов’язані з гончарюванням, не були розкриті. Проте, як нагадує відомий вітчизняний письменник та мислитель Вадим Пепа, «священний обов’язок української національної науки - простежити за золотою ниттю пов’язі археологічних культур від найпервиннішого горизонту й до часів історичних» [9, с. 11]. Інакше втрачається можливість повноцінно пізнати той чи інший локальний вияв національної гончарної традиції українців.[с. 305]
1. Бернштам Т.А. Молодежь в обрядовой жизни русской общины ХІХ - начала ХХ в. - Москва: Наука, 1988. - 280 с.
2. Воробьева М.Г. Керамика // Кой-Крылган-кала - памятник культуры древнего Хорезма IV в. до н.э. - IV в. н.э. - Москва: Наука, 1967. - С. 102-131.
3. Давидюк Віктор. Етнологічний нарис Волині. За матеріалами експедиції Полісько-Волинського народознавчого центру „Волиняна - 2003”. - Луцьк: Інститут культурної антропології, 2005. - 70 с.
4. Істоміна Галина Валентинівна. Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ - ХХ століть (типологія, стилістика, художні особливості). 17.00.06 - декоративне і прикладне мистецтво. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. - Львів: Львівська національна академія мистецтв, 2007. - 20 с.
5. Кирчів Роман. Із фольклорних регіонів України: Нариси й статті. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 2002. - 352 с.
6. Кульбака Володимир, Качур Віктор. Соматичні культи бронзового віку півдня Східної Європи. - Маріуполь: ПГТУ, 1998. - 60 с.
7. Лащук Юрій. Народне мистецтво Українського Полісся. - Львів: Каменяр, 1992. - 136 с.
8. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. - Київ: Просвіта, 2001. - 288 с.
9. Пепа Вадим. Україна в дзеркалі тисячоліть. - Київ: Просвіта, 2006. - 344 с.
10. Ригведа. Мандалы V - VIII. - Москва: Наука, 1995. - 745 с.
11. Стельмащук Галина. Давнє вбрання на Волині: Етнографічно-мистецтвознавче дослідження. - Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. - 280 с.
12. Шилов Ю.А. Прародина ариев: История, обряды и мифы. - Киев: СИНТО, 1995. - 744 с.[с. 306]