Меморіяльна дошка для Швондера... пардон, Шнайдера
Подруга gloria_ma написала про скандал у "Холуйкові" навколо меморіяльної дошки народженому там Юрієві Шевельову (Шнайдеру)
Когось лякає розгул холуйківського жидівства, а мені бридко від самої тієї дошки... З еміґрації до нас проліз лише оцей культ премудрого московського німця Шевельова, чому дуже сприяла його антинаціоналістична, а часом і відверто антиукраїнська позиція. Пробували з тих же міркувань пропхати в корифеї ще одного антинаціоналіста й юдофіла, Івана Лисяка-Рудницького, видавши двотомник його історичних есеїв. Не раз і не два Лисяк-Рудницький нахвалював Шнайдерові антинаціоналістичні випади, зокрема, на захист росіян...
Сумно та моторошно було читати в листі покійного Ігоря Васильовича Качуровського за вбивство Шевельовим Юрія Клена, чиї вірші справили на мене свого часу сильне враження. Отрута - один з улюблених засобів совєтської і постсовєтської розвідки. До того був прямо причетний Шевельов, „внедрение” якого саме починалося і в жодному разі не можна було ставити під сумнів його репутацію. Качуровський вказує, що Шнайдер сумлінно поливав помиями все найвартісніше. Він завжди нападався на будь-які наукові думки, що потенційно могли, не дай Боже, звеличити й удревнити вкраїнський нарід, ненависний йому. Зрештою, ось шикарний приклад шевельовщини:
„Объясняя «славянские» названия порогов как «древнеукраинские», О.-К. Фальк исходил из выдвинутой им здесь и в других трудах гипотезы о раннем (уже в X в.) возникновении диалектных различий в восточнославянском языке и обособлении русского и украинского языков. Это предположение Фалька, кстати, основным аргументом которого и были названия днепровских порогов у Константина, вызвало резкую критику языковедов. См.: Shevеlоv G.Y. On the Slavonic Names for the Falls of the Dnepr in the "De administrando imperio" of Constantine Porphyrogenitus.-Word, 1955, v. 11, № 4, p. 503-530; Толкачев А. И. О названии днепровских порогов Константина Багрянородного "De administrando imperio" (в связи с работой К.-О. Фалька на ту же тему). - Историческая грамматика и лексикология русского языка. Материалы и исследования. М., 1962, с. 29-60. Ни данные сравнительной фонетики или морфологии, ни свидетельства письменных источников не дают оснований для выделения украинского языка в это время (см.: Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л., 1972)” [Ловмяньский Х. Русь и норманны. - Москва: Прогресс, 1985. - С. 289, примітка].
На гіпотезу шведського вченого Фалька про раннє виникнення української мови й протоукраїнський характер слов’янських назв дніпровських порогів, очевидний кожному, хто українську мову знає, Шевельов відреагував критикою попереду всіх, випередивши навіть імперських фальсифікаторів історичної правди. Така оперативність, яка була дуже необхідною для закріплення московської шовіністичної точки зору на генезу української мови - мовляв, її підтримують навіть свободомислячі українські вчені на еміграції, була гідно оцінена. Коли польський незаангажований історик Генрик Ловмяньський, насмілився підтримати теорію Фалька, то провідний совєтський та постсовєтський норманіст і хозарофіл Владімір Петрухін у цитованому вище коментарі до перекладу польської книги (за редакцією відомого жидівського археолога-слов’янофоба Валентина Яніна) пред’явив читачеві, окрім думки московських шовіністів, ще й авторитетного мовознавця Шевельова, аби читач, не приведи Боже, не пристав на точку зору Фалька і Ловмяньського. Шевельов є єдиним українським еміграційним ученим (не рахуючи вкрай змосковщеного Георгія Вернадського), який тут згадується з приводу походження назви Русь. Вже це одне насторожує. Чи багатьох українських дослідників з діаспори так охоче й хвалебно, без жодних ярликів і ритуальних докорів, цитували в Совдепії?
Не раз і не два Шнайдер намагався під приводом боротьби з хуторянщиною спаплюжити в очах позасовєтського українства те, чим воно мало би пишатися на весь світ. Зверхньо гудив за рустикальність геніяльних Панаса Мирного й Михайла Коцюбинського. А для величної праці Матвія Номиса, перевиданої репринтом з допомогою його і мого земляка патріярха Мстислава (на що досі не спромоглися в незалежній Україні), у Шевельова й слова й слова доброго не знайшлося: там, бачте, є приказки, які ображають інші національності. Мабуть, вичитав про те, „що русинові добре, а для німця смерть”, або щось про москалів і любих його серцю жидів. Великий-превеликий український літературознавець і мовознавець нічого не сказав про значення цієї книги для красного письменства, лексикології, лексикографії та діалектології, фольклористики, етнографії, міфології й філософії, взагалі для української і світової культури. Характерно, що абсолютно аналогічний закид перевиданому словникові великого Бориса Грінченка в Совдепії зробили інтернаціонально стурбовані автори післямови до нього. Там, мовляв, є слова, якими ображають представників інших національностей. Ця спільність ідейної бази привертає увагу і змушує замислитися...
Втім, а чи буде хтось замислюватися? І хто? Могилянські ліберасти, для яких Шнайдер - кумир? Нацдеми? Ліваки зі "Свободи" й "Тризубу"? Марксисти-автономи? "Русскоязичниє націоналісти", що ненавидять усе вкраїнське? Збидлячені холуйківці, батьків яких навезли в товарняках? Нікому нема діла, до того чи гідний. Могилянка сказала, що це видатний патріот, отже, вперед! На тлі нашого невігластва й небажання чути те, що нам не подобається, поклоніння українофобові Юрію Шевельову-Шнайдерові квітне й приносить плоди...
Когось лякає розгул холуйківського жидівства, а мені бридко від самої тієї дошки... З еміґрації до нас проліз лише оцей культ премудрого московського німця Шевельова, чому дуже сприяла його антинаціоналістична, а часом і відверто антиукраїнська позиція. Пробували з тих же міркувань пропхати в корифеї ще одного антинаціоналіста й юдофіла, Івана Лисяка-Рудницького, видавши двотомник його історичних есеїв. Не раз і не два Лисяк-Рудницький нахвалював Шнайдерові антинаціоналістичні випади, зокрема, на захист росіян...
Сумно та моторошно було читати в листі покійного Ігоря Васильовича Качуровського за вбивство Шевельовим Юрія Клена, чиї вірші справили на мене свого часу сильне враження. Отрута - один з улюблених засобів совєтської і постсовєтської розвідки. До того був прямо причетний Шевельов, „внедрение” якого саме починалося і в жодному разі не можна було ставити під сумнів його репутацію. Качуровський вказує, що Шнайдер сумлінно поливав помиями все найвартісніше. Він завжди нападався на будь-які наукові думки, що потенційно могли, не дай Боже, звеличити й удревнити вкраїнський нарід, ненависний йому. Зрештою, ось шикарний приклад шевельовщини:
„Объясняя «славянские» названия порогов как «древнеукраинские», О.-К. Фальк исходил из выдвинутой им здесь и в других трудах гипотезы о раннем (уже в X в.) возникновении диалектных различий в восточнославянском языке и обособлении русского и украинского языков. Это предположение Фалька, кстати, основным аргументом которого и были названия днепровских порогов у Константина, вызвало резкую критику языковедов. См.: Shevеlоv G.Y. On the Slavonic Names for the Falls of the Dnepr in the "De administrando imperio" of Constantine Porphyrogenitus.-Word, 1955, v. 11, № 4, p. 503-530; Толкачев А. И. О названии днепровских порогов Константина Багрянородного "De administrando imperio" (в связи с работой К.-О. Фалька на ту же тему). - Историческая грамматика и лексикология русского языка. Материалы и исследования. М., 1962, с. 29-60. Ни данные сравнительной фонетики или морфологии, ни свидетельства письменных источников не дают оснований для выделения украинского языка в это время (см.: Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л., 1972)” [Ловмяньский Х. Русь и норманны. - Москва: Прогресс, 1985. - С. 289, примітка].
На гіпотезу шведського вченого Фалька про раннє виникнення української мови й протоукраїнський характер слов’янських назв дніпровських порогів, очевидний кожному, хто українську мову знає, Шевельов відреагував критикою попереду всіх, випередивши навіть імперських фальсифікаторів історичної правди. Така оперативність, яка була дуже необхідною для закріплення московської шовіністичної точки зору на генезу української мови - мовляв, її підтримують навіть свободомислячі українські вчені на еміграції, була гідно оцінена. Коли польський незаангажований історик Генрик Ловмяньський, насмілився підтримати теорію Фалька, то провідний совєтський та постсовєтський норманіст і хозарофіл Владімір Петрухін у цитованому вище коментарі до перекладу польської книги (за редакцією відомого жидівського археолога-слов’янофоба Валентина Яніна) пред’явив читачеві, окрім думки московських шовіністів, ще й авторитетного мовознавця Шевельова, аби читач, не приведи Боже, не пристав на точку зору Фалька і Ловмяньського. Шевельов є єдиним українським еміграційним ученим (не рахуючи вкрай змосковщеного Георгія Вернадського), який тут згадується з приводу походження назви Русь. Вже це одне насторожує. Чи багатьох українських дослідників з діаспори так охоче й хвалебно, без жодних ярликів і ритуальних докорів, цитували в Совдепії?
Не раз і не два Шнайдер намагався під приводом боротьби з хуторянщиною спаплюжити в очах позасовєтського українства те, чим воно мало би пишатися на весь світ. Зверхньо гудив за рустикальність геніяльних Панаса Мирного й Михайла Коцюбинського. А для величної праці Матвія Номиса, перевиданої репринтом з допомогою його і мого земляка патріярха Мстислава (на що досі не спромоглися в незалежній Україні), у Шевельова й слова й слова доброго не знайшлося: там, бачте, є приказки, які ображають інші національності. Мабуть, вичитав про те, „що русинові добре, а для німця смерть”, або щось про москалів і любих його серцю жидів. Великий-превеликий український літературознавець і мовознавець нічого не сказав про значення цієї книги для красного письменства, лексикології, лексикографії та діалектології, фольклористики, етнографії, міфології й філософії, взагалі для української і світової культури. Характерно, що абсолютно аналогічний закид перевиданому словникові великого Бориса Грінченка в Совдепії зробили інтернаціонально стурбовані автори післямови до нього. Там, мовляв, є слова, якими ображають представників інших національностей. Ця спільність ідейної бази привертає увагу і змушує замислитися...
Втім, а чи буде хтось замислюватися? І хто? Могилянські ліберасти, для яких Шнайдер - кумир? Нацдеми? Ліваки зі "Свободи" й "Тризубу"? Марксисти-автономи? "Русскоязичниє націоналісти", що ненавидять усе вкраїнське? Збидлячені холуйківці, батьків яких навезли в товарняках? Нікому нема діла, до того чи гідний. Могилянка сказала, що це видатний патріот, отже, вперед! На тлі нашого невігластва й небажання чути те, що нам не подобається, поклоніння українофобові Юрію Шевельову-Шнайдерові квітне й приносить плоди...