Костянтин Рахно: Смуток завбільшки зі світ...
Разом із друзями вмирає частка нас - у незакінчених розмовах, у невідправлених листах, у тому, що не встиг їм сказати.
Вчора о дев'ятій вечора у консервативно-революційному Мюнхені передчасно відійшов у Вічність останній живий неоклясик - Ігор Васильович Качуровський.
Поет. Письменник. Перекладач. Науковець.
Професор Українського Вільного Університету.
Вигнанець, якому не спромоглася скласти гідної пошани Третя Республіка. Національної премії імени Тараса Шевченка було замало.
Він товаришував із Михайлом Орестом - братом Миколи Зерова.
Він знав таємницю загибелі іншого свого друга - посвяченого у таємниці німецького оккультизму й аріософії Юрія Клена, котрий насмілився викрити совєтських агентів у діяспорі.
Ниті дружби пов’язували його майже з усіма провідними діячами української й білоруської еміграції.
Він слухав лекції мудрого Хорхе Луїса Борхеса.
Керівником його дисертації був інший відомий вигнанець - Олекса Воропай.
П’ять років лишалося йому до століття.
Він знав і любив Слово. Він був співпричетним Традиції. Він ніс у собі цілий світ з-поза прокреслених Сталіним кордонів - забутий, заборонений або й просто незнаний.
Тому його боялася й не приймала сьогоденна Україна.
Боялася - бо на його тлі виглядав не вартим жодної уваги, мізерним, нікчемним увесь псевдолітературний і псевдонауковий дріб’язок нашого понурого сьогодення, було видно їхній справжній розмір і їхнє дрімуче, агресивне невігластво, антинаціональність, жалюгідність невиправданих претензій, калічність сморідної думки, відсутність давно запроданої й перепроданої душі.
Від нас ідуть останні великі українці. На місце яких стати нікому.
Більше писати не можу - зараз БОЛЯЧЕ...
Вчора о дев'ятій вечора у консервативно-революційному Мюнхені передчасно відійшов у Вічність останній живий неоклясик - Ігор Васильович Качуровський.
Поет. Письменник. Перекладач. Науковець.
Професор Українського Вільного Університету.
Вигнанець, якому не спромоглася скласти гідної пошани Третя Республіка. Національної премії імени Тараса Шевченка було замало.
Він товаришував із Михайлом Орестом - братом Миколи Зерова.
Він знав таємницю загибелі іншого свого друга - посвяченого у таємниці німецького оккультизму й аріософії Юрія Клена, котрий насмілився викрити совєтських агентів у діяспорі.
Ниті дружби пов’язували його майже з усіма провідними діячами української й білоруської еміграції.
Він слухав лекції мудрого Хорхе Луїса Борхеса.
Керівником його дисертації був інший відомий вигнанець - Олекса Воропай.
П’ять років лишалося йому до століття.
Він знав і любив Слово. Він був співпричетним Традиції. Він ніс у собі цілий світ з-поза прокреслених Сталіним кордонів - забутий, заборонений або й просто незнаний.
Тому його боялася й не приймала сьогоденна Україна.
Боялася - бо на його тлі виглядав не вартим жодної уваги, мізерним, нікчемним увесь псевдолітературний і псевдонауковий дріб’язок нашого понурого сьогодення, було видно їхній справжній розмір і їхнє дрімуче, агресивне невігластво, антинаціональність, жалюгідність невиправданих претензій, калічність сморідної думки, відсутність давно запроданої й перепроданої душі.
Від нас ідуть останні великі українці. На місце яких стати нікому.
Більше писати не можу - зараз БОЛЯЧЕ...