Dec 08, 2010 21:25
Він приходив до
неї кожної ночі. Кожної ночі Він дарував їй себе. Це були пристрасні ночі
палких обіймів і поцілунків. І кохання. Так, саме того кохання, яке описували у
своїх віршах поети всіх часів, і про яке мріють всі дівчата. Ну майже всі.
Різні дівчата бувають.
Вона, напевне,
вірила в кохання. Як би ми ще могли пояснити Його існування? Вона була
улюбленицею долі. Їй завжди щастило. Улюбленицею долі. Улюбленицею сім’ї.
Улюбленицею вчителів. Його улюбленицею.
Він щоразу
проводжав її і обіймав у світлі ліхтарів. А вона мружила очі і по дитячому щиро
сміялася.
Він не дарував їй
квіти. Не присвячував їй вірші. Не малював її портрети. Він її просто кохав.
Але хіба можна
сказати “просто кохав” ? Як можна НЕ ПРОСТО кохати? Або кохають,
або ні. Крапка. Так, вона полюбляла замислюватись над словами та виразами. І
думала про них, думала, розмірковуючи.
За вікном випадав
сніг, розквітали квіти, червоніло сонце і йшли дощі. Мінялися часи і люди
навколо неї. Вона почала звикати до Нього. Звикати - це найгірше. Він став її
звичкою. Вона вже раділа Йому не так щиро, як раніше. Не з таким захватом
чекала наступної ночі заради нової зустрічі.
Він, звісно,
помічав ці зміни. Але не подавав виду.
І ось одного дня Він
зник. Точніше вона Його забула. Ніби нічого й не було.
Свої ночі вона
почала ділити з іншими. Тепер він був не Він, а просто забутий він.
Він, як і раніше,
був поруч, але вона не відчувала його присутності. А він лише тихо споглядав за
нею, розуміючи лише одне. Вона подорослішала.
Великий Писатель,
бред,
любовь