про мій улюблений светр
перед січневою поїздкою в Польшу і Чехію, я вперше в житті затарилась на секонд-хенді. Те, що до цього жодного разу нічого звідти не купувала, можу виправдати себе тим, що дуже вже бридудую фізичним втіленням людини, себто тілом. Дуже бридую.
Але не про те. Серед груд холодного, вогкого розтягнутого і розношеного шмаття, десь на самому дні однієї з таких пістрявих кучугур, моя змерзла і зкоцюбля рука раптом намацала щось приємне. Коли поривом значного зусилля я висмикнула руку із глибин гори мотлоху, то вирвала з неї щось червоне, мов лава, величезне, що теплим і не надто яскравим кольором залило мої очі. От буває ж, що речі оволодівають нами. Так от, цей светр оволодів мною, щойно я ткнула індійському продавцю двадцятку в рукавицю.
В мене є таке правило: якщо предмет гардегобу не подобається моїй мамі, значить, це дуже класна річ, що, до того ж, надзвичайно мені личить. Це не залишки підліткового бунту, просто так вже склалось, що у нас з мамою зовсім різні смаки. Цей светр вона зненавиділа одразу. Отже, я переоналась, що він чудовий!
Чого вона так через нього біситься? Хороший бавовняний светр спокійного червоного кольору, типовий оверсайз з рукавами, що розширюються до плечей, доходить до стегон. Прекрасний, зручний светр! Він пережив і поїзди, і автостом, в ньому я сплю, ходжу по дому, в гості, на концерти, в кав’ярні і паби, і навіть в універ. І от останнє маму якраз дратує найбільше.
Мій светр для неї, як плащ для бика. Ну а я матадор, що ухиляється від нападів бика-критиканта.
Я одягнула його і сьогодні вранці. І мама не сказала про світер ні-чо-го. Зовсім.
І це мене не абияк розчарувало, бо крім критики вона придумувала і веселі попуски, що смішили і мене.
. От наприклад: "Ніна, а ти в універ на вертольоті полетиш? Нє? Ну так чого ж ти парашут напьялила на себе?" або "Ніна, а ти куди зараз їдеш? В жовтий корпус? Дивно, а я подумала, що в жовтий дім, раз на тобі гамівна сорочка." ще от "Знаєш, сьогодні так вітряно, що якщо ти станеш в садову тачку, то, може вперше на пари не запізнешся. ти таке широке вітрило одягнула, що швидко доїдеш". моє улюблене: "Ніна, а в тебе що, хтось ночував сьогодні? Ні? Я просто подумала, що ти біженців з Криму в цьому светрі ховаєш". А коли я відмовлялась доїсти свій сніданок, вона сказала щось таке: "Та їж! Ти що, боїшся поправитись? Слухай, поки на тобі це шмаття, тобі доведеться набрати мінімум кілограмів сто п’ятдесят, щоб хтось помітив, що ти поправилась хоч трохи!"
Словом, ранок видався неочікувано нудним.
Я не почну любити свій червоний "парашут" ні на грам менше, але за маминими попусками в його чесь сумуватиму :)