ВІЙНА. Поезія рідної крові
На кладовищі сьогодні ховали солдата.
Мерзла земля аж рясніла від свіжих могил…
Я ще ніколи не чув, щоб так плакала мати,
Зовсім слабка, наче пташка, що вибилась з сил...
Двоє бійців попід руки нещасну тримали,
Щоб ненароком не впала до ями вона,
Як голосила вона!
Наче пісню співала!...
Тільки та пісня була неймовірно сумна…
- Рідний синочку, журавлику ти мій рідненький,
Що ж так ранесенько крилечка склав ти свої?
Як же ж без тебе на світі цім житиме ненька,
Хто ж тепер, синку мій, очі закриє мої?!....
Ой, як же сонечко лагідно сяє сьогодні,
Глянь, мій синочку, яка в небесах чистота,
Що ж твої рученьки, синку, тверді і холодні,
Ой, та чому ж такі сині й холодні вуста!...
Ой, як би ж знала я, синку, що прийде це лихо,
Краще б я зовсім на світ не родила тебе!
Синку мій рідний, моя ти останняя втіхо,
Сонечко ж сяє і небо ж таке голубе…
Боже, за віщо моїм землякам це нещастя?!
Котре століття нас мучить цей «братній» народ!
Котре століття кладемо ми в землю найкращих
Без монументів, без пафосу і позолот…
Довго ще мати, мов чаєчка та, голосила.
А побратими мовчали лише віддаля.
Грянув салют і - труну опустили в могилу,
І над героєм навіки зімкнулась земля…
Господи, дай же нам мужності, дай же нам сили,
Щоб не зламали наш дух ці страждання страшні,
Щоб матері так знедолено не голосили,
Кращих синів загубивши в цій ПІДЛІЙ війні.
Анатолій Матвійчук
Повстання
І Сварог встав, як бог, з камінної гробниці,
й рать ратичей й вовків помчала у світи,
й від криги до пустель здіймалась синя криця…
й зелена кров текла… і падали хрести…
Ужахнися, жовте небо! Ми - повстали!
Твердь вгинається під нами від синього шалу!
Хто не з нами - той нам ворог в цій битві!
Не спасуть його ні брами, ні молитви!
Браття бранні! В лютій брані на останній грані
вознесімо синь і злато, Сварогом нам дані!
Видибай з Дніпра, Перуне! Ми здолали чари!
Мир тремтить. Топір злітає… Кари Змію! Кари!
Євеген Сварожич